Ескізи сутінок мальовані тобою
у світлі місяця олівчиком роси.
На струнах серця грішною відлуниш грою,
і трепіт під мелодію заголосить.

Гармонією тіл закреслиш все минуле,
та екзистенцію із нового рядка
писатиму без крапок і безодні дула,
писатиму, мов навіжена нетривка.

І смаком пінним не французької Шампані
прикрашу сутінки, мальовані тобою,
і розтушую кольоровим сірі грані,
і загримую щастя, вигране без бою.

2010

Я загубилася між снами і реальністю.
Не вперше і, на щастя, мабуть, не востаннє.
Не треба плакати. Достатньо геніальності
твоїм думкам. Замало нашим спільним раннім.

Не вперше це зникають всі брудні тунелі,
та пил вкриває чийсь – не мій – письмовий стіл.
Так легко потонути у крикливій трелі –
невже не вистарчає серцю зайвих діл?

Крутитися на місці з болем, мов та дзиґа –
моя прерогатива, кажуть, мій талант.
Розбити в друзки варто скло і кригу.
Не вперше, не востаннє. Без душевних плат.

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

Ваніллю грішно ти розтанеш на губах
і світлом місяця зодягнеш вічну втому.
Розкаже казку про любов Чумацький Шлях,
зникаючи на ніч в хмільних останніх гронах.

Два всесвіти зіткнуться на тонкій межі,
і стрілки попрямують у зворотній відлік,
омиють слабкість ранні грозові дощі,
і стануть на заваді знов закони підлі.

Весна 2009

Умився брудом й потом ти чужих людських страждань,
ковтаючи останні краплі нот про особистість.
Ти втратив щастя, втратив рай,
зібрав з облич промиті кров'ю крихти
поваги й співчуття. Ти - вже не наш

і навіть не частина ще довічної системи,
ізгоєм став на грунті рідному. А я, на жаль,
не в силі помогти тобі,
не в силі встати на твій бік, на захист,
бо так ми згубим молоде життя -
йому ще квітнути,
а ти — людина, а не вбивця.

Весна 2009

Гіркоту
і, водночас, солодкість несказаних слів
я ковтнула довірливо
із тремтливого голосу.
На льоту
так дбайливо ти пастку негадану сплів,
а я знову насмілилась
безнадією вкритися.

Ну навіщо вогонь ти запалюєш? Ми -
не єдині. Шляхи — паралелі.
Помовчи... Але серце зрадливо щемить,
як поклін віддаєш королеві.

Помовчи... Дай почути не втрачену силою тишу.
Не займай і у найми-кайдани душі не давай.
Хоч не хочу, для тебе десятки сторінок розпишу.
Хоч не хочу, творитиму з клаптиків щирості рай.

Зима 2008

Вже осінь невдячна бурмоче під ніс собі арію.
Ти чуєш розлиті грозою октави небес?..
Сидітимеш сам у забитих, брудних кафетеріях.
Творитимеш серцю колонії, грізний Кортес…

А я ще пірнатиму в озеро мрій про Канари...
Про новий початок без казусів... Близькість зірок…
Дебют мій на сцені – негідної бою бездари…
Про відгуки щастя… Та милий для когось курок…

А ти прийдеш… Колись… Як і тоді,
окутаний, омитий сутінками.
Обличчя – усмішка, позаду – біль.
Той біль, що досі крає наші душі
і кидає нас на розпутті
рожевих, сірих і блакитних мрій.

А потім фільм… І знову з Голівуду
якась комедія_пригоди_драма.
І все одне. І все однакове:
вона і він. Додаток – третій зайвий.
І ми однакові. Хоч всупереч
і трішки різні. Я і ти… Єдині…

Найближчим часом, може, назавжди…

Ще трошки. Ще лишень єдиний подих –
і все. Кінець не пройденим шляхам…
Ще трошки. Ще лишень єдиний порух –
і серцю вже не скажеш «Зачекай!»…
Проб’є годинник. Заспівають півні:
нема різниці зранку чи вночі.
А я чекатиму на вістку з півдня…
Із півночі… Із заходу на схід…

«Тук-тук»,
«Тук-тук» -
Покличуть знову двері.
«Тук-тук…»
Так-так, уже іду.
Із завмиранням серця
пірну в синь-океан…
Із завмиранням серця
торкнусь шалених хвиль…
Уже іду. Пожди.
Ще трошки. Ще лиш подих…

А я чекатиму…
Чекатиму тебе…

У контурах паризьких сірих вулиць,
в мелодіях середньовічних стін
не я одна, а тисячі позбулись
своїх нездійснених неспілих мрій.

Смакуючи незвичністю вина
(хоча незвичність тліє майже зразу),
роздумую, чому така вона –
Країна Мрій?.. Ввімкнемо нову фазу,

де видно втертий пасажирський бруд
і спів, сюсюкання ніч-наркоманів,
і збочень запахів добрячий жмут,
злочинство процвітає: не на грані.

Звичайно, справжні майстри із майстрів
творили наяву архітектуру,
та все затьмарює модерність снів,
що снами лиш назвати можна здуру.

І на остаток знов ковтну вина,
заїм уже набридлим круасаном
розчарування. Захват все мина…
Не сипле більше на свідомість градом…

Відпливають останні кораблики літа,
і хмаринки дощі повели в білий вальс.
Десь далеко у полі колоситься жито,
волошкові сопрано
заливаються з маком в дует.

Теплим золотом ніжиться радісне сонце,
ще усміхнене людям маленьке дитя.
Розпускають пташки у танку свої крильця -
вже не довго літати
рідним небом у рідних краях.

Тихим вечором вітер прошепче баладу,
світлом місяця вкриється спляче село.
Хтось заплаче за літом, що скоро позаду
нам залишить сонати
знов нездійснених мрій…
і любов.

На розпродажі вільних сердець
ти побачив її,
порцелянову ляльку.
Голубі оченятка,
та і губки в сам раз –
дорога, мабуть, була та мавка.

«Нагелюєм волосся
і одягнем костюм…»
Ну, звичайно, які ж тут проблеми?
Покохала тебе…
«…і безплатно, заміть!»
Вірний розв’язок шляху-дилеми.

Все гаразд.
Але стрілки летять.
Ти ж і далі стоїш на своєму.
Потоптав і погрався…
«…я куплю щось нове!»
То ж давай, попрямуй до гарему.

Порцелянова лялька,
порцелянові мрії…
«Та замовкни! Я сам собі пан!»
Краще барбі,
а чи радше повія?
Розламала пластмасову грань.

Повернись!
Ну навіщо вбивати?
Подивись, як розквітло дитя!
Порцеляною вкриється
і застигне, як мати…
Повернися, не йди до кінця!

Сьогодні я вдавилась вашими несказаними
словами. Пречудово! Звідки взяли цей акцент?
Що-що? Цивілізація? Столиця? Ой, як гарно!
Мені, мабуть, далеко ще до вас. Такі висоти
не осягнути і собаці, вона хоча би друг.

Феміністичний рух і гендерна та ніби рівність
не виплекали в серці вашім квітку невмирущу.
Ну так. Це правда. Пелюстки повиривали всі.
Я звідки знаю хто? Цивілізація. Столиця.
Нові знайомства з новими людьми. Й зарозумілість.

Чому завела я цю тему? Нісенітниці?
Вам краще знати, ви ж Столиця. Тьфу! Прокиньтеся
нарешті! Я ж іще жива! Я думаю про вас!
А ви забули. Нерозлучні і святі. Були.
Минуле. Йдіть самі собі в теперішнє нове.

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!