На висоті біліли хмари,
а на землі палали очі.
Ті очі враз зорями стали
і нам освічували ночі.
Яскравий подих вітру танув,
цвіли троянди на морозі,
гілля дерев спліталось – казка,
і ручаїв бриніли сльози.
Розсипались чарівні іскри,
покрили землю всю імлою.
А на гіллі – черстве вже листя,
черстве, непоєне росою.
Шептало хвилями нам море,
шептало – пісню мов співало.
Дзвеніли павутинки сонця,
в повітрі – привид карнавалу.
Вже відцвіли квітки надії,
заржавіли стріли любові,
десь загубились зерна віри,
й усе, наповнене красою.
Та залишились зорі тихі,
живуть десь там, побіля Бога,
ці зорі вкажуть нам, яскраві,
куди веде наша дорога.

2007

Нове життя без тебе
я розпочну сьогодні.
І я вже не потраплю
в твою глуху безодню.
В твої цупкі тенета,
в твої холодні руки,
в тоненьку павутину,
що виткана зі звуків.
Нове життя без тебе...
Нарешті я щаслива.
Тебе уб`ю сьогодні,
не буду більше мила.
І скажу на прощання,
нехай усі почують,
що я – нічия лялька,
зі мною не жартують.

2007

Мій світ далекий від усього,
що нас оточує завжди.
В моєму світі все чудово,
немає лиха і біди.
Трава червона, небо жовте
і фіолетові кущі.
Над моїм містом кольоровим
ідуть цукеркові дощі.
Хмарини – це солодка вата,
а сонце – золотий млинець.
І річка тут із шоколаду,
ванільний в річці бережець.
Всі люди тут – найкращі друзі,
лунає музика щодня.
Усі співають і танцюють
і серед них, звичайно, я.

2007

Мій світ далекий від усього,
що нас оточує завжди.
В моєму світі все чудово,
немає лиха і біди.
Трава червона, небо жовте
і фіолетові кущі.
Над моїм містом кольоровим
ідуть цукеркові дощі.
Хмарини – це солодка вата,
а сонце – золотий млинець.
І річка тут із шоколаду,
ванільний в річці бережець.
Всі люди тут – найкращі друзі,
лунає музика щодня.
Усі співають і танцюють
і серед них, звичайно, я.

По хмариночках легеньких
ходить-бродить Сон тихенько
і дарує усім дітям
сни казкові солоденькі.
Ясна місячна доріжка
проведе у казку-мрію.
Ти заплющуй оченята
і вона тобі зрадіє.
Ти заплющуй оченята
і рушай у сни-пригоди.
Там вже всі тебе чекають,
кращої нема нагоди.
Там усі-усі малята:
і маленькі, і не дуже.
Ти заплющуй оченята
й вирушай у казку, друже.
По хмариночках легеньких
ходить-бродить Сон тихенько
і дарує усім дітям
сни казкові солоденькі.

2007

Проміннячка, проміннячка,
від сонечка листи.
Скажіть мені, проміннячка,
чи довго до весни?
До сонечка-лимонничка
привіт мій донесіть,
а зранечку проміннячка
осяйте цілий світ!

2007

Я пікова дама і я не здаюся,
ніколи не плачу, ніколи не злюся.
Завжди усміхаюсь і просто сміюся,
усе пам`ятаю, невдач не боюся.
Завжди повторяю собі, як не в дусі:
Я пікова дама і я не здаюся...

2007

Шипи та колючки трояндочка мала,
себе захищала, на всіх нападала.
Та душу вразливу під ними ховала
і серце своє не для всіх відкривала.
Колючки й шипи, як ножі гострі-гострі,
боялися дуже небажані гості.
Боялися дуже й відразу втікали,
вони ж-бо троянди ну зовсім не знали!
Стояла вона незворушно й самотньо,
круг неї – нікого, круг неї – безодня.
Вона не ридала, вона не боялась,
вона не страждала, вона не сміялась.
Себе серед всіх першою називала,
себе королевою світу вважала,
себе величала і не забувала –
себе захищала, на всіх нападала.
Та душу вразливу від сонця ховала
і серце своє не для всіх відкривала.

2008

Вдягає місто маску ночі
і засинає, коли схоче.
А я не сплю, я просто мрію.
Мене ніхто не розуміє...

2008

Абстракція дій, абстракція волі,
безсилля подій, безсилля з тобою.
У серці кинджал, в волоссі каміння –
усе це – межа, межа божевілля.
Біжу в нікуди, вертаюсь відкуди,
навіщо мені ці дивні причуди?
Знайомлюсь з теплом під вій урагану,
чи віщий це сон, а може – омана?
За вікнами ніч темніша від кави,
в цю ніч тільки тінь і привиди з нами.
І бігають в мряці комп`ютерні миші...
Я знову блукаю в неоновій тиші.
Абстракція дій, абстракція волі,
безсилля подій, безсилля з тобою.
У серці кинджал, в волоссі каміння,
усе це – межа, межа божевілля.

2008

Чому ти йдеш?
Чому йдеш саме ти?
Хіба тобі набридло наше щастя?
Ти хочеш перетнути всі світи,
а на дорозі лиш одне нещастя.
Ти хочеш все відразу,
та пробач, нікому не дано це зрозуміти.
Чому ти йдеш?
І смуга знов невдач,
не можу я ні дихати, ні жити.
"Пробач мені" - луною в небуття,
"Пробач" - та вже занадто пізно.
І память знов прокручує життя
немов стару, давно забуту пісню.
А ти ідеш... Куди ідеш, скажи?!
Куди тебе несе холодний вітер?
А може, ти це дійсно заслужив,
а я - твої жалючі сірі квіти.