душно
скинеш з грудей важкий волохатий сон
що колись намагався тебе задушити
а тепер став і зовсім ручним
за вікном
зламаний місячний проектор
що завмер на одному слайді
транслюватиме зраду
розтягнуту в часі

такої ночі стіни пульсують
розгалуженими капілярами
зрубаної п’ять років тому яблуньки
і скриплять
відкриваються шухлядки
із снами про світлини
що завжди сняться
до смерті когось із близьких
гортатимеш їх як родинний альбом
з пожовклою під осінь шкірою

моя прабабця
завжди вирізала власне обличчя із фотографій

Щось мусить трапитись.
Бо ангели вже носять грозу під серцем
і кожного разу вільнішу одіж.
Бо повітря рідке й гаряче
молоком по горлі.
Щось мусить трапитись.
Бо принишклі дерева
так хочуть повірити в свою від-
сутність,
що і справді стають ви-
дивом і відлітають.
Щось мусить трапитись.
Бо тиша якась нетутешня
і приторна надто.

Нам обом сьогодні трапився дощ.

В такі моменти хочеться вміти плакати
від поневолених сліз
кров стає солонішою і прозорішою
знати все
і не говорити нічого
на білоту мовчання
проливаються слова
як вчорашній чай
отруйні та карі
ти можеш і надалі зводити свої фортеці
і вдавати щасливого -
брати від життя все
насправді не беручи нічого
можеш боятися зради обману болю
ховатися за іронією
заповнювати порожнечу музикою
розмінюватися на тисячі справ і десятки знайомих
тримати дистанцію
вимагати уваги
боятися близькості
уникати відвертості

але перестояне небо між нами
ніяк не розродиться грозою
і все більше болітиме відстань
від руки до руки

тоді я піду

тобі залишаться фортеці із кольорових кубиків
мені - вицвіле і пригіркле - люблю...

правда за крок до самогубства
не залишає передсмертних записок
тим більш заповітів
просто після її смерті
ніщо не рятує
ті що за нею скорблять
завжди носять пісок у кишені
щоб пам'ятати про минущість
потім теж помирають

пророцтва не збуваються
і вечір пахне м’ятою
і світ зійшовся клином
на цій твоїй журбі
пророцтва не збуваються
спиваються оракули
і відьмочки збиваються
з дороги на мітлі

Зачинені двері в колодязь
чомусь гнилизною смердять
дістаєш із щілин
остатки торішнього листя
і жмутки волосся
обертаєшся
бачиш жінку
що несе миску червоних ягід
до ікони Діви Марії
заливаєшся сміхом
сміх переходить у плач
плач зривається з тебе
і з гуркотом падає в прірву
сотні німих Сізіфів
котять душу твою
до неба
а там
срібний хрест
замість сонця
з-за обрію сходить

2009

Розмінюватимеш вечори як монети
із дріб'язком у кишені
із давніми друзями
із білим вином
із віршами
що заблукали непочуті
і прокуренім кафе
десь пів на першу

неосвітленими дорогами
повернешся додому о третій
вкотре не з тим
знімеш із себе прикраси
і сліди від чужих поцілунків
акуратно сховаєш у скриньку
із маленьким гіпсовим янголом
замість кришки
змиєш із себе рештки косметики
легкості
флірту

хтось постукає в двері
і якби відчинила
то побачила б на порозі п'яні вірші
що пів ночі шукали дорогу додому
але не відчиниш

скорчиш гримасу
тріснутому дзеркалу
залишиш посмішку
таку як сльоза
і втомлена впадеш у ліжко
тоді до ранку буде снитися море
і горланитимуть попід вікнами
захмелілі вірші
що не втраплять ніяк до хати

2009

коли приходить
не любов а іній
тумани не врятують від безсоння
ти хочеш щось казати
але ти
боїшся дримби
що звучить з туману
крізь все твоє життя
твої слова
насправді лиш відлуння
отих далеких дримб
чого мовчиш?
вони тобі не ворог
їх химерність -
космічний пил
на люблячих легенях
і твоя зневіра
у себе
в небо
у листок торішній
старої яблуні
що на межі росте
між ирієм
тобою
і безсонням

розмовляючи з небом
пам'ятай
що безодня над нами
простягає до світу
необтяжені золотом руки
щоб ти знала
зорі згоряють там
де в небо впадають ріки
в ніч напрямлених молитов

відбитки наших облич
завтра знайдуть
по той бік місяця
скажуть тоді
що ми прилетіли із марень
обернених в попіл зірок

І.
Іду кладовищем
і прислухаюсь,
чи не ходять там
душі моїх пра-,
що давно стали прахом.
Між шарудінням трави
чути шепіт душ.
Сама стаю іншою.
Чуєш? Хтось знає правду про тебе,
хтось хоче розказати тобі
хто ти,
а ти не розумієш -
ти забула себе ще тоді,
коли все почалося зі змія.
ІІ
Похилий хрест,
і літери,
надщерблені руками часу і забуття,
а поруч в бур'янах ридає пам'ять,
чи то сміється так,
немов причинна
та дивиться кудись не в сьогодення.
А ти стоїш, і тиша пускає в душу своє коріння.
І ти мовчиш.
А дуб столітній -
сивий перевізник у водах Стіксу...
ІІІ
У кам'яних надгробках сплять віки.
Хрести - це двері до твого прозріння.
Поміж цього священного каміння
Блукає тінь чиєїсь самоти.

купуєш милосердя у жебраків
донести скарби до Царства
не так вже й просто
особливо
коли губляться ключі від молитов
особливо
коли плутаються таблички на хрестах
і вже не розрізниш
де твій а де ближнього
особливо
коли на твоєму іконостасі
залишається одна єдина
потріскана від молитов ікона
осіннє небо
що мироточить

стаємо вільними
розсипаємось кульками ртуті
із розбитого термометра
і не знайдеться більше такої руки
щоб нас позбирала
без шкоди для власного здоров'я

Годуєш з долоні
ворон
дім далеко тепер
і ти
не провину замолюєш
відстань
між тобою і небом
гортаєш сторінки книги
необачно
відкладеної колись
на найвищу полицю
тепер ти алхімік
таврований знаком вигнання

відрікаюсь від тебе
тричі
сезонна аскеза
триватиме
ціле літо
коли перебродить невипита
ніжність
залишиться оцет
і спека тягтиметься надто довго
так що розплавлені наші сни
стануть схожими на смолу на асфальті
яку так не легко відмити від ніг
та сандаль
ніяких скандалів
відрікаюсь від тебе
тихо
впадаю у літню сплячку
навіть біль засинає
чи то помирає
як відома артистка
наковтавшись снодійного зречень