Вінок сонетів

Василеві СИМОНЕНКУ

1
Я – диригент зеленокосих весен,
Оркестрів сонця й хороводів зір.
Я – рік володар, що течуть із гір,
Коли звучать небес органні меси.

Я слухаю симфонії лісів,
Розбуджених досвітньою зорею.
І душу я плекаю, мов лілею,
Бо тут я часто серцем золотів.

Зелена повінь знов тече крізь мене,
І все єство проміниться натхненне,
І крила рук аж просяться в політ.

О ні, сьогодні дух ніхто не зв’яже,
І вже навік замовкне плем’я враже, –
Я – князь крилатих, дзвінколунних літ.

2
Я – князь крилатих, дзвінколунних літ,
Що накували навесні зозулі.
Мов журавлі, мої літа минулі
В душі кружляють – і рясніє квіт.

Але коли неждано чорні хмари
Посунуть раптом, наче вороги, –
Я поверну тобі, життя, борги,
А спогад відлітатиме без пари.

Впаде проміння на крицевий щит,
Осяє всю розлогу крону віри, –
І відгукнеться многозвука ліра.

О, як я хочу жити і творити,
Простелюй, доле, ярі оксамити, –
Я полюбив за пісню волі світ!

3
Я полюбив за пісню волі світ,
І він здається заповітним раєм.
Стрічаємо, клянемося, кохаєм,
Палких чуттів сховавши динаміт.

Не думаєм, що вибухає зло,
Руйнуючи, в душі лишає пустку.
А в глибині – пекучий болю згусток
Замулює по вінця джерело.

І ти ідеш, не знаючи адреси,
Ідеш, як ніч, хоча навколо день,
Байдужий до людей і до пісень.

І стомлено присівши на граніт,
Я полюбив за пісню волі світ, –
Її підхоплять юні поетеси.

4
Її підхоплять юні поетеси,
Бо пісня волі юна і жива.
Заховані в мелодію слова –
Це промені, що осявають плеса.

Ріко життя, вируй і не стихай,
Та човен мій не винеси на скелі.
Я хочу, щоб нащадки ці веселі –
Возили в ньому щастя в рідний край.

О доле, доле, не зважай на втому,
І клич усіх мандрівників додому,
І кожен хай несе свій власний хрест.

Як хтось впаде, то підстели солому,
І покажи дорослому й малому –
Пасажі світла і двокрилий жест.

5
Пасажі світла і двокрилий жест,
Священна книга і забута кава.
Немов зірниця, спалахне уява,
І бачиш душі, наче палімпсест.

У них слова зелені, білі, чорні…
Їм сонячно – і квітнуть, і ростуть,
Їм радісно – всміхається майбуть,
Без чорних слів – це душі неповторні.

У добрих душ – і світла, й добра путь,
Щодня тобі сто променів сяйнуть,
А в темних душах – і весною зимно.

В небесних душах – зоряні сади,
І замість слів лихої ворожди –
Ноктюрни дум, рапсодії і гімни.

6
Ноктюрни дум, рапсодії і гімни,
Лиш теми для симфонії життя.
Ніщо не відійшло у забуття,
Бо спогад полиновий і кармінний.

І часу плуг не може все зорати,
Я знаю – не запізниться Сіяч,
І душ людських не промине шукач,
І тих, кому вже нічого втрачати.

Я бачу, як літає Божий Дух,
Ні разу не спинився гострий плуг,
Зерно, як слово , – і живе, й нетлінне.

Іду туди, де шум весняних гроз,
Де кобзами звучить червонолоз,
І піццікато блискавки нестримне.

7
І піццікато блискавки нестримне!
Таке не втне і геній-віртуоз.
Я в захваті! Звучить апофеоз
І твориться природою вершинне.

Хоча б цей вітер струни не порвав,
Шмагає душу владно, люто й хрипко.
Якщо немає струн, то плаче скрипка,
Зорею впавши на долоні трав.

Мабуть, душі не допоможуть сльози,
Як сірих буднів не озвучать грози,
Коли затихне сонячний оркестр.

Пробач, природо, ми такі байдужі,
Не бережем ні пролісків, ні ружі, –
Литаври грому – соло, як протест.

8
Литаври грому – соло, як протест,
І раптом я відчув, як щезла втома.
Я увійшов у дивні ці хороми,
І духом доторкаюсь до небес.

А грім гримить і грає на тромбонах,
То в тулумбаси, то в литаври б’є,
Немов дарунки з неба роздає,
І знову б’є в земні й небесні дзвони.

Такого не побачиш уві сні –
Схопився вітер за шовкову гриву
І мчить щодуху на баскім коні!

Зелений гомін по гаях шумливих,
Бо суне військо хмар удалині,
А я біжу і зустрічаю зливу!

9
А я біжу і зустрічаю зливу,
І золотисті бризки – навсібіч!
Ні, не злякає – і вогненний бич,
Я, мов хлопчак, веселий і щасливий.

Хай хлюпає у душу чиста синь,
По вінця наливається хай світло,
Будь, краю мій, багатий і розквітлий,
І в кожне серце – піснею прилинь.

Немов уперше бачу ці дива,
За роєм рій – і почуття, й слова.
Мій конику, розвій же сиву гриву!

Від радості хмеліє голова,
Бо я біжу і зустрічаю зливу –
Шовкову, теплу, світлу і красиву!

10
Шовкову, теплу, світлу і красиву –
На щастя, на добро, на врожаї.
Нехай біжать сріблясті ручаї
І досхочу напоюють всі ниви.

Стіною стане колосиста рать,
І не пропустить жодного заброди.
Вже нам ніхто не заподіє школи, –
На Україну ллється благодать!

Не висохнеш ти, батькова кринице,
І не зміліє синє джерело, –
Хай п’є наснагу місто і село.

Як пісня задзвенить на всю світлицю,
Тоді біда ніяк не промайне, –
Мабуть, ніхто й до ранку не засне.

11
Мабуть, ніхто й до ранку не засне,
П’янить весна і душу всю тривожить.
Куди ж веде заквітчана мене?
Цвітуть бузки! Отямитись не можу…

Весна весь час шепоче, я ж мовчу,
Бреду за нею садом я слухняно.
І я від щастя скоро закричу,
Співає серце, від пісень аж п’яне.

А цим бузкам – ні краю, ні кінця!
Ви не дивуйтесь, я на все готовий,
Вже чути, як народжується слово, –

Хай щирістю схвилює вам серця.
О, що ж бо творить веснонька оця?!
Я не боюсь ні смерті, ні обмови.

12
Я не боюсь ні смерті, ні обмови,
Бо тут серед бузків – я цар і бог.
Не знаю ні зажури, ні тривог,
Цвіту я рясно весь, мов кущ бузковий.

Не бачите? А я такий ліловий!
Стелюся цвітом-словом я для вас,
Лікую від недуг і від образ,
Ділюся щастям – я по вінця повен.


Я спрагло п’ю – і сонце, і росу,
Любіть мене, я ніжний і зелений,
І мовчки радість вам щодня несу.

Спасибі, люди! Я такий натхненний,
Ніхто гілок не ломить, не кляне, –
Я радий, що впізнали ви мене.

13
Я радий, що впізнали ви мене,
Це, люди, правда – я найщасливіший!
Беріть весь квіт, і роси ці, і вірші,
В душі траву ніхто вже не примне.

І все ж, як хтось наступить ненароком,
Травиці кожний пальчик заболить,
І знов душа струною забринить,
І незабудка гляне синім оком.

О, я люблю ці неповторні звуки,
І через них страждаю і не сплю.
Як хвилі моря, ці солодкі муки,

Ні крапелини в них нема жалю.
Хто припадає до джерел любові?
Це я, посол божественного Слова.

14
Це я, посол божественного Слова,
Лише його нікому не віддам ,
Бо у моїй душі біліє храм –
Стозоряний, високий, загадковий.

У ньому я знайшов свою зорю,
Хоча її нема на небокраї.
О, як вона мені щоночі сяє, –
В її промінні – мислю і творю!

Моя ріко, не випущу я весел,
Попереду великі в нас жнива, –
І в човні є багато перевесел.

Під ноги шовком стелиться трава,
І за верствою кориться верства, –
Я – диригент зеленокосих весен!

15
Я – диригент зеленокосих весен,
Я – князь крилатих, дзвінколунних літ.
Я полюбив за пісню волі світ,
Її підхоплять юні поетеси.

Пасажі світла і двокрилий жест,
Ноктюрни дум, рапсодії і гімни,
І піццікато блискавки нестримне,
Литаври грому – соло, як протест.

А я біжу і зустрічаю зливу,
Шовкову, теплу, світлу і красиву, –
Мабуть, ніхто й до ранку не засне.

Я не боюсь ні смерті, ні обмови.
Я радий, що впізнали ви мене, –
Це я, посол божественного Слова.
2001

"Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Древлянську землю.
І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зіткнулись війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий.
А був міст через рів до воріт городських, і (люди) давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, подавили (тут) і коней, і людей..."
Літопис руський, 977 рік.


1

Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло.
Я вдосвіта піду на сині роси,
Де б'є тисячолітнє джерело.

Мій рідний Овруч - Вручий сивочубий
Красується на сонячній горі.
Його ще змалку щиро кожний любить,
І я тут усміхався до зорі.

І я бродив у пралісах ранкових,
Як трави не вклонялися грозі.
Ось тут, де вишумовує діброва,
На ловах зустрічалися князі.

Але про них ще рано говорити,
Не визріли ще думи й почуття.
І я несу минувшині ці квіти,
Слова ці щирі з правдою життя.

Бо істина завжди мені дорожча,
Її, немов зіницю, бережу.
Під стягами гуде й вирує площа,
За істину приймаючи олжу...

А ти цвіти, о земле стоголоса,
І не зазнай наруги і руїн.
Моя душа наснажилася в росах, -
І слухає твій оксамитний дзвін.

Його щоденно слухали древляни,
Що зроду не вклонялись ворогам.
Пішли століття воями в тумани -
Святу цю землю залишили нам.

Я вдосвіта піду на сині роси,
Де б'є тисячолітнє джерело.
Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло.

Дозволь тебе, о рідна, запитати
Про мужніх тих володарів-князів...
Це ж їхні вої, вийшовши на чати, -
Вогнем сердець палили ворогів.

Земля говорить травами до мене,
Ідуть назустріч велетні-дуби.
І я, немов Мойсей, благословенний -
Молю Творця за неї щодоби.

Я простягаю руки аж до неба,
І знову притискаю до грудей.
О, рідна земле,- хочу, щоб до тебе -
Не доторкнувся жодний фарисей.

А їх же розплодилося багато,
Хай сонце волі спалить всіх заброд!
Завжди настигне ворога розплата,
Як житиме у єдності народ.

О Русь моя, колиско яворова,
Ділю з тобою радість і печаль.
Звучить у серці пісня калинова -
Під голубий і сонячний рояль.

Дивлюсь і надивитися не можу -
Така мені ти люба й дорога.
Пробач, якщо тебе я розтривожу,
Бо до синів - ти не завжди блага.

Ну, хто не хоче бути вік блаженний,
Купати душу в ласці і добрі?
Ти наяву і в снах приходь до мене,
Лише тебе чекаю на зорі.

Постукай у моє вікно так тихо,
Щоб недруг не почув і не прийшов,
Щоб завидюще не проснулось лихо,
Щоб я повік чуттям не охолов...

Хай щезне цей гіркий, полинний смуток,
Що заливає серця береги...
О, як я хочу голос твій почути,
І запалати полум'ям жаги!

Моя душа від болю не осліпла,
Лише загартувалась, ніби сталь, -
Веде мене до істини і світла,
Де пролягла - життєва магістраль...

Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло,
В моїй душі цвітеш ти, стоголоса,
Їй росами загоївши крило.

Я знову п'ю ці роси кришталеві,
Де пралісів зелена таїна,
І в глибині я бачу дивне мрево -
У папороті спить прадавнина...

Її я хочу словом розбудити,
Хоч пам'ятаю блиск і дзвін меча,
Привести хочу в світ цей розмаїтий
Із княжої дружини сурмача.

Йому скажу я : "О, сурмаче княжий,
Збери, прошу, докупи мій народ, -
Нехай твоя сурма йому розкаже
Про шлях до волі і біду незгод..."

Отак я мислив на лісній поляні,
Котила Норинь тихий шепіт хвиль,
Віки мовчали про те поле брані,
І, наче спогад, вився дикий хміль.

У житі квітли росяні блавати,
Мабуть, цей квіт любив з дитинства князь,
І теж йому хотілось прочитати
Посеред ночі цю небесну в'язь...

Олег, син Святослава наймолодший,-
Тут на землі древлянській князював,
І цей наказ виконуючи отчий,
Не обминав ні лісу, ні заплав.

Бо часто він ходив на полювання,
І князя кожний птах і нелинь знав.
На ловах він єдине мав бажання -
Забути гіркоту князівських справ.

Князь не любив, як в княжі володіння
Чужак заходив нагло, ніби вовк.
І душу затягало хмаровиння,
Немовби хтось її громами товк.

А може, то була така гординя,
Що князеві тривоги додала.
Його манила ця пора осіння,
А ще душа невтомна, як бджола...

І мчали вдвох із братом Ярополком,
Як вихори, попереду дружин,
Стелилися тумани білим шовком,
Ховалися птахи серед ожин...

Раніше це було, коли ще Люта
Князь у древлянськім лісі не зустрів,
І злість у нім не спалахнула люто,
Як блискавка, не вдарила між брів.

Це трапиться пізніше - і боярин
Впаде, смертельно ранений, в траву,
А князь Олег, метнувши погляд ярий, -
Промчить алюром не одну верству...

Про що тоді він думав - не збагнути...
Лише Творець читав його думки,
Що вимучили душу, ніби пута,
Коли спіткнувся кінь біля ріки...

*Лют - син Свенельда, старшого боярина Святославової дружини, котрий помщаючись за сина, підмовив Ярополка, щоб він відібрав у брата древлянську землю...


2
Вчинив жорстоко князь Олег із Лютом,
Бо Лют занадився в багатий ліс.
І помста кров труїла, як отрута, –
Мабуть, Свенельду шепотів сам біс:

“Помстись!.. Помстись Олегові за сина,
Ти князю смертю злою відплати!.."
Мовчав Свенельд і думав не хвилину,
В лихій уяві бачив два хрести…

Був Ярополк на київськім престолі,
Свенельд його щоденно зустрічав.
І приховавши почуття та болі,
За ним ходив підступний, мов удав.

Бо він давно свою побачив жертву,
І добре знав – ще прийде його час…
І князь древлянський мусить люто вмерти, –
Про це сказав йому таємний глас.

А Ярополк відмахувавсь від нього,
Коли Свенельд хвалив древлянський край.
Та князя заманила ця дорога,
Що привела до пекла, а не в рай.

Зійшлися вої у смертельнім герці,
Над полем закружляло вороння…
І туга каменюкою на серце
Лягала багатьом посеред дня.

Не встояла Олегова дружина,
І кинулися вої – хто куди…
Неслася через міст людей лавина,
І поміж ними князь, як смерть, блідий.

Іржали коні, як зривались з мосту,
Кричали люди, падаючи в рів.
Була там смерть хазяйкою – не гостем,
Тримаючи косу напоготів.

І князь Олег у рейвасі людському
Всю ніч лежав, немов звичайний смерд.
Топталися по ньому ще живому,
Як зупинилась біля нього смерть.

Не взнати, що вона його спитала,
І не почути, що князь відповів.
Немов людина, застогнав десь чалий,
А князь прошепотів лиш кілька слів…

3

Згадав уранці Ярополк про брата,
Бо раптом голос крові він почув.
Шукав Олега скрізь, немов затятий,
В його душі, мабуть, відбувся зсув.

Умить гора ворожості змаліла
Й пропала зовсім, ніби й не було.
Він щиро каявсь, але запізніло, –
У древі роду – зяяло дупло…

І кидавсь Ярополк на всенькі боки,
Допоки в серці вистачило сил.
Знайшли Олега в полудень високий –
Аж під горою захололих тіл.

Заплакав князь над князем – рідним братом,
У розпачі припавши до грудей.
А віддалік стояв Свенельд пихатий,
Сховавши радість у глибінь очей.

“Це ти хотів Олегової смерті!..” –
Від болю стрепенувся Ярополк.
Свенельд мовчав… “Скоріше б, княже, вмер ти…” –
В’язав думки, бо не хмелився толк.

Земля древлянська прийняла Олега,
У Вручиї похований був князь.
Над ним схилились вічні обереги,
А в синім небі пролітав свіязь…
1997

Зб.”Древлянський князь”(2000).