Я дарую тобі Сонце...Ти не хочеш? Що ж не треба....
Я дарую тобі Місяць... Також мало? Залиши...
Хочеш, я знайду для тебе найсвітліший край у неба,
Або зорі назбираю із ранкової роси?

Ні, не хочеш... Я не знаю...
Хоча ні, ти лиш скажи ...
Море, світло, квіти в гаї,
Все віддам лиш покажи.

А, ти хочеш моє серце...
Вибач, та воно моє.
Не віддам його нікому,
я люблю як воно б»є...

Що, ти хочеш мої сльози?
Сльози, також ,лиш мої.
Я втираю їх у коси,
Як співають солов»ї.

Ну, тоді візьмеш ти долю?
Та залиш її, тяжка!!!
Нащо тобі стільки болю..
Й за спиною два мішка??

Що віддам я? ... Вибач, любий!!! Не віддам тобі себе...
Ну, чому не хочеш Сонця? подивись як воно ллє....
Ні, не візьмеш? Ще раз вибач. Обіцяла... не змогла...
Вибач, що своє кохання у душі не зберегла...

Нехай, перебіситься молодість!
Які це святі слова.
У кожного свої бісики,
У кожного десь голова.

А молодість гордістю царською
У серце підкидує жар...
Розпалює розум і душу...
Рятуй же нас Доле!!! Пожар...

І Біс той - з хвостом і рогами -
Танцює у нас в голові.
А всі лиш розводять руками:
"Нічого... Пройде... Молоді..."

Та й правду ж бо кажуть - проходить.
І вже сидячи на софі,
При спогадах сльози надходять
Про дні "золоті - молоді".

Нехай, перебіситься молодість!
Звичайні правдиві слова.
У кожного свої бісики.
Аби ще до них голова...

А що таке життя ??? Всього лиш пару років....
Хоч декому щастить прожить до ста...
Коралові вуста, щасливі карі очі...
У дзеркалі дитяча вся краса.

А потім, час пройшов...Пішов десь із роками...
А звабливі вуста вже не такі...
на них багато фарби, мабуть, не тої гамми...
Тому що, очі теж якісь «слизькі».

Вік знов летить, у піжмурки все грає.
І хочу, я сказать Вам - виграє...
І тіло вже не те, і часу вже не має
У дзеркальце всміхнутися своє.

Ідут роки... куди? Може спитати???
Агов!!! Не хочуть слухати мене...
Я їм всміхаюсь ... та зморшки винуваті.
Так сильно обіймають все лице...

Ти вибачай, але тут все моє...
І не кажи, будь-ласка, що я жадна!
Зберу у руки все життя своє,
Повір, що навіть, тінь піде за мною владно!

Піду далеко, мабуть, десь на Схід...
Просто, люблю дивитися на Сонце...
Тобі!? Тобі назавжди я закрию вхід!!!
Не стій у мене більше під віконцем!

Чому стоїш? Чом дивишся ти так???
Тікай у іншу сторону, благаю!!!

Пробач мене, пробач мене.. прощай...
Пробач, за те що я тебе кохаю...

_____________________________

Ти вибачай за сльози і за сміх,
Ти вибачай за гордість і за сором
Пробач за страх, за радість і за гріх
Пробач, що в серці залишивсь лиш порох...

Поглянь на небо! Як прекрасно!
Зірки, зірки і місяць ясний,
Зима і сніг, сніжинки ласка.
Чудова ніч! Зимова казка!

Там Ніч Красуня тихо ходить,
І колискову ніжну водить.
Танцює небо, місяць, зорі.
І люди сплять - не чують болі.

Ніхто не чує – всі поснули.
А сніг іде, зима танцює.
Співає, радує, кружляє
і буревієм звеселяє.
Краса - зима, сніги і зорі.
Краса – всі сплять, не чують болі.

Заберіть мене, будь – ласка, в казку.
Там де сонце й літо цілий рік,
Там вдягну я на обличчя маску
Й буду посміхатися весь вік.

Я дружити буду із царівною,
На хмаринках буду спочивать.
І танок станцюю я повільний
Й усмішку для квітів дарувать.

Одягну розшиту щастям сукню,
Й крильця із ранкової роси.
Паличку чарівну віднайду я
Срібло заплету у дві коси.

Все навколо буде там чарівне.
Казка, казка – світ дитячих мрій.
Я боюсь дорослішати „сильно”
Й залишати серце без надій.

Ось таке кумедне це життя!!!
Знову наступила я на граблі...
N гуля вже не до лиця.
Сльзи лише колять, наче саблі.

Знову я сиджу десь у багні,
Розпустила нюні й темні коси.
Бачу все, що діється на дні
Та не бачу рішення на носі.

"Що робить?"- питаю в Голови.
А вона, розказує про небо...
Може, Сонце вже виходить з темряви?
Думаю, вставати й жити треба!!!

Заплету в волосся колоски,
Ще раз доторкнусь до гулі...
Встану та й піду шукать стежки,
Там де не літають граблі й пулі.

Хоча, ні! Далеко не зайду!
"Як по-маслу" - важко теж ходити,
Краще, щось таке я віднайду,
Щоб хотілося все більше жити.

У житті я матиму ще все...
Ще не раз піду в війну без саблі.
Хоча зараз, дивлюсь на лице
І бажаю лищ зламати "граблі"...

Маленький дубовий листочок
Прокинувся раз навесні,
Поглянув на сонця клубочок
І серце віддав цій порі.

Він ріс, мужнів й красувався,
Із дощиком літнім дружив.
Він світ розумів й дивувався,
Що люди не бачать цих див.

А потім, десь вітер з"явився
І осінь на крилах приніс.
Листочок так жити втомився -
Він вирішив кинути ліс.

Звільнився з "кайданів" дерева,
І миттю злетів в небеса.
Не знав, що на гору Хорива
Зима поглядає скоса.

Маленький дубовий листочок
Заснув назавжди на землі.
Звернувся цу чорний комочок,
Й назавжди пропав у пітьмі.

Рано - вранці, на світанні
Сонечко співало,
Своїм співом променистим
Зорі колихало:
"Засинайте, мої любі,
Скоро Вам вставати,
Адже, знову прийде нічка,
Треба працювати."
Й засинали по - маленьку
Зірочки - сестрички.
І співало і вмивалось
Сонечко з кринички.
Вже по небі променистім
Сонечко мандрує,
І промінчики свої
Людям всім дарує.
"Прокидайтесь, мої любі, -
тепло так співає, -
Адже день прийшов новий!
Всіх земля вітає!"

Сумно на душі, холодно і лячно,
Погляну у вікно з надією в життя!
А там лиш пустота, голо все і мрачно!
І спогад про красу летить у забуття!

А як закрию очі, аби згадать по казку...
Про золото дерев, про листя оксамит.
Відразу все чудово! Життя фарбую в краску!
О, Боже, як я хочу цю зупинити мить!

А час летить, на крилах сподівання!
І дощ співає пісню.
Про що? Не знає й сам!
Як хочеться мені, щоб пісня називалася "Кохання"!
А крапельки дощу, щоб танцювали нам!

Я посміхнусь...
Стою сама в кімнаті.
А за вікном вже пізня осінь без надій!
І дощ іде, і час летить, а я сиджу в халаті,
Гадаючи про радість від нездійсненних мрій!

Дерева вдяглись у пальто золоте!
І сонечко грає промінням!
Здається розквітло життя молоде,
І в землю пустило коріння.

Це пісня життя, що лльється з землі,
Це пісня осінньої казки.
Таночок веселий танцюють у сні
Листочки із жовтої краски!

Як добре і радісно всім на землі!
Життя все у кольорі сонця.
Й не хочеться думать, що вже не у сні,
Земля буде стукать в віконце

Плаче небо прохолодно й рясно,
Ось сльоза упала на щоку мені,
А душі чомусь так стало страшно,
Ніби бачу я себе у далині!

Я іду вся радісна й нещасна!
Не дивлюсь, а ні вперед,а ні назад,
Лише сукня літня та прекрасна
На мені одягнена на лад!

Я іду й нікого я не бачу,
Просто йду, іду сама в житті,
Не боюся, що свою я вдачу
Утоплю в своїй же самоті!

Я живу...Живу своїм життям!
Це життя моє і більш нікого!
Зачиняю двері в душі храм!
Зачиняю серце від чужого!

Я живу...Й так хороше мені!
Маю все, і волю, і надію!
Усмішку дарую я весні!
Віру маю! Всі здійсняю мрії!

Вмить прокинулась!
І ще одна сльоза!
Із щоки моєї впала на долоню!
Я стою на місці... а душа...
З розумом і серцем вже в погоні!

І біжу я десь в країну мрій...
Доганяючи себе в прекраснім тоні!
Хочу я впіймати образ свій,
І сльоза знов падає на скроні...

Майбутнє!Я тебе боюсь!
Боюсь я втратить свої мрії!
Закрию очі і молюсь
Аби жили в душі надії!

Надія жити і творити,
І віра в святість і красу!
Любов"ю хочу опивитись,
Їх трьох я в серці понесу!

І буду йти в житті я сміло!
Та все ж я думаю чомусь!
Аби не впасти десь уміло!
Майбутнє я тебе боюсь!

Болить душа...Так сильно!Боже, мій!
Так тяжко жити в світі!
Я й не знала...
Єдине що я хтіла - просто жить!
Та Доля мені інше розказала!

Ти повела мене далеко,
в інший світ!
Там не сміються діти і не має ласки!
Там не біжить від праці гіркий піт!
Й ніхто не заспіває наніч казки!

Ой, що ж робить?...
Я так люблю казки,
І пісню мамину про сонечко і квіти!
А там лише одні страшні куски...
Життя мого...І спогади про літо!

Там смерть живе, там холод і біда -
"Три вірні друга" нашого будення!
А ти, о рідна, Доле, молода,
Чому пішла шляхами сьогодення?

Я так хотіла бачити весну!
І очі мамині, що радістю налиті!
Я так любила бігать "на ходу",
І яблука любила "не помиті"!

Та час іде...
І Доля підроста...
Уже доросла, має вже "свій розум"!
Там чом ведеш у те брудне сміття
Ту дівчинку, на сонечко що схожа?

Поглянь вперед...
Ти бачиш мою руку?
Я віддаю тобі своє життя.
Лише з тобою хочу я ту муку,
Лише з тобою згідна на сміття.

Лише з тобою...
Та чи хочеш ти?
Чи підеш ти зі мною на край світу?
Чи будеш у сльозах моїх пливти?
Чи зможеш покорити в мені вітер?

Якщо впіймаєш і відпустиш мою волю,
І перетвориш мої сльози в сміх!
Якщо зумієш розділити мою долю,
На себе беручи солодкий гріх!
Я обіцяю, я клянусь всім світом!
Клянусь душею, небом, сонцем, всим!
Лише для тебе буду теплим літом!
Я буду жить тобою,більш ніким!

І певне знаю...
Що колись не скоро!Ні не скоро!
Коли, коханий, буде нам за сто!
А за плечима буде ціле море,
вдягнемось ми з тобою у пальто!
Візьму я твою руку, сильну, ніжну,
а ти до серця пригорнеш мене!
Й підемо ми з тобою не поспішно!
Кохання наше вічно не мене!

Осінь - сестричко!
Не ховай своє личко!
Дай мені напитись сльозоми дощу!
Хочу скуштувати урожай багатий,
Золотаве листя в косу заплету!

І підем з тобою ...
у чарівну казку.
Там де живе радість,щастя і любов.
Там я розфарбую все у жовту краску,
Мені не потрібна світу цього кров!

Будемо ми, Осінь, в казці разом жити!
Золото в волосся будем заплітать!
Одягатись будем у багаті шати!
Будемо співати й горечка не знать!

Нащо нам цей світ?!
Правда, сестро - осінь!
Нащо нам ці сльози, горе й чорна кров?
Нам же не потрібна сивина в волоссі!
Я боюся, Осінь, повертатись знов!

І заплаче Осінь холодом осіннім!
Закричу душею в прірву забуття!
Осінь, рідна сестро, нам нема спасіння!
Ти йдеш в нашу казку,
Я в чуже життя...