Муркотіло тілом літо
Хмарам крутячи хвости…
Нижче яру, чорні квіти
Медом ласим пелюстки
Поздирай на моєм тілі!
Колють кола на воді
Мої груди лелі-білі
Цноту бавлячи в труні
Шпички гострі!
Лаври!
Лаври!
Рип’яхові! Будякові!
Гострить зуби ніч об піч
Від любові, до любові
Від любові – віч-на-віч!
Я - свавільна!
Вільнобідна.
Я – це я.
І все?
І все.
Запрягає фіру вітер
В перепуття відвезе
Зацирую вже на осінь
Душку зірвану свою…
Запитаєш: а ще любиш?
посміхнуся – Не люблю!
2010

Mon Sher я покажу вам Ніццу!
Рахат-лукум на дні свого тюрбану
О міс, ваш мис ще недостатньо п’яний?
Лягайте в хмари горілиць!
Хто грає в поло? я люблю лото!
Хтось піцу розкида на зливи
На серці туром вибите тавро…
Но! Но! Дивитись у вікно
Чорняві гейші тільки тут щасливі!
Від зарева очей таких звабливих
Прикурює сигару Лісабон
Ну хто сказав, що гріх то не красиво?
Що на губах твоїх – текіла, ром?
Гугнявить Лондон – все дощі, дощі…
І п’є абсент, бідното, з спозарання
А знаєте лікером для душі
Є ви, Майорка і кохання!
О, бестія! Я підкорю Париж!
Тірамісу цілунку на сніданок
І буде все - і слава, і престиж
В букеті всі моїх коханок
Лиш ти одна як фуксія цвітеш…
2010

Що подати тобі на вечерю, пузом’який світ?
Келих ночі п’янкої, зніжену лезами лярву?
Від сьогодні тобі залишатиму свій
Післязавтрашній слід,
Що б ти встиг прожувати, прожити, ще кварту!
Ти не змушуєш вірити, надія обскубана пава,
Всю любов розгребли на метали, і часу дарма...
Людство-маро!
на шкіру скелети у кості гуляли,
Небо пінилось, та грому і досі нема.
Помовчи, повний штиль на хвилях–FM,
Завмирають очі в айстробарвнім цвітіні
Світ мій, сивий…хворий, з кульгавим конем…
Не встига, сіромахо, за власною тінню!

Злотом-нитками латаючи вени
Всі обручки складала у кошик…
Ця любов – божевільна Венера,
Відраховує час наче гроші!
А в кишенях дощу все порожньо,
Жебраками гуляють слова…
Полум’яно-здуріла Венера
Мою душу собі догриза
І хрумтить і не скаржиця вічне,
Занотовують пoсмішки міми,
Осінь біситься – прірва незвична –
Стали ми недосяжно чужими…

І знову сад засоромлено складатиме зброю
Хай ще дихають дні пурпурними гронами
Чорнохмарні крила знедолено-стомлені
Відділились від тіла на вік…
Прощавай
Я в це небо як в очі твої заглядаю,
Ховаючи сонце в намисті із листя…
Малюючи, ваблячи тіні від слів.
Я це небо цілую душею, буревій заплітаючи в коси…
А метелики п’ють сльози-роси
на бурштині
Зорепадного цвіту!
Прощавай…
літо.

В обіймах Лева…
Хто я?
Дощ, століття…
Вікно і осінь
Кава …грай мій Френк!
Це тільки жовтень,
як голка, верховіття
Зшиває крила зморених лелек
Я так нудьгую
Все собі прощати…
Ну заричи на мене, Лево кам’яний,
ці білі тіні – сіро-хмарні грати,
Я з них знаходжу вихід у собі…

Такі дивацькі ці обійми Лева!

Це лише джаз…
І хто в цьому винен,
Що маревом слухаю,
гру на мальвах дощу…
Що тіло моє, на ниточці звуку
Тріпоче сяйливо «не відпущу»
Хто в цьому винен…
Що я твоє диво!
Мінливість годин
дзьобатих зірок…
Забарвити зиму …сполохати сіру,
Замурзану вічність…заклясти на кро…
Це лише джаз…
палаюча шкіра…
Гранатово лащиться вечір
Ти грай, я просто дозріла…
До сліз у мовчанні і в втечі

Зоренята на крилах спустошення…
Спускаючись в тебе, в тобі, з тобою.

А ми гуляли на Місяці в схованки…
Полохливо все
в пазурах,
в кратерах
Ми дощами на вік загартовані,
Ми обвінчані
власною стратою!
І очима–платенозорими,
Розметавши галактики вщент…
Мій Титане,
душею оголений,
П'є, сердега, холодний абсент,
В цій самотності
грою затравлений,
Відфутболений світом за край,
Мій не злічений сірими барвами,
У кишені сріблом палай…
Запалай!

Зоренята на крилах спустошення..

страшно
Нема де сховатись від тебе…
Це екшен моїх дуже бецнутих літер
У літрах твоїх не написаних слів
Такими як ти - заповнюють небо…
Таких же як я – у пеклі зустрінь!
Ти хочеш кричати? Тримаючи
Серце за горло?
Ти хочеш цих сліз,
агатово-чорних зірниць?
не треба…це брудно,
це просто
забльоване порно
забудь, відчепись,
а краще мені усміхнись!
Як страшно
Нема, де сховатись від себе…
Загравшись, дурна,втрачаю буття
Все ж краще у тіло розкуту
Як лезо ідею!
Ніж гепнутись з хмари
У постіль з сміттям
Як страшно…
Нема
Де
Сховатись від....
Часу…
У фарсі бджолиних роїв!
В боях не народжених світом пегасів,
Всі бурі крилаті злягли…
В цих митях, в громах гоготючих,
Нема де…шукати-знайти…
Розсіяні всі, дощами пекучі,
Розметені «йти…до мети…»

Дієго
Заплющ очі…
Випий склянку молока з кров’ю
Вона буде поруч, як схочеш
відчути на доторк біль
Це місяць, він грає в «Че»
Опівночі буде злочин,
Без зашморгів, для душі!
Чого ти?
хтось грає?
хтось, наче той острів
в базальтовій тиші хвиль
Замрій! Цю дівчину
кігтями
пестила осінь
зводь свої крила на серці її
вона просто буде,
Ріверо, проковтуй любов поступово!
Бо в тілі, як кулі, згасають слова,
Ні,
знаєш, вона просто буде…
Ти знай, що Фріда –жива!

Її обличчя читає чоловік,
Жорстокі рухи,
холодні пальці,
Кінець революцій
Просте «обіцяй мені!»
Чхають втомлені миші
На рекреації:
«Вертатись з Парижу чи ні?»
ЇЇ ж так ніжно ніжками ножів
Розколюють на дві душі
Заб’ється під червінцем
Тук-тук…щем…
Дощі?
Можливо…
Її обличчя…читає злива….

…Так обожнюють руки, що доять горлянку до останнього крику!
Сріблоликі шепочуть молитву бритви ріжуть незайману силу
і вино замість крові з розіп’ятого дурносвіту
проникає у зміст…
ненароджене завше красиве!
Архівація часу – в провулках і закутках страху,
В голобосих очах зледенілих зґвалтованих днів
Пропливають хутенько, одноокі, беззубі тирани
Забуваючи шкіру у воді кістяній
Тут кінець… сонцепади в інфернальному серпні
Тільки б’ються музики кришталевих реприз
Ці палаючи зерна в ілюзійних пустелях «Безсмертні»
Все чомусь проростають плодами у низ.