І холодно… і терпко на душі…
Самотня серед тисячі найближчих…
І сльози, наче вогняні дощі…
І вітер спогадів всі мрії нищить…

І біль – не біль, і ніч – не зовсім темна…
Думки затихли, вже давно мовчать…
І сповідь не тобі вже не таємна…
Лише амбіції чомусь кричать…

Спустошена… Тобою чи без тебе?..
Боїться вголос все розповісти…
Лиш час від часу молиться до неба…
Будує знову зламані мости…

І спогад губ тепла по серцю ріже…
Камінно-гострий погляд в далечінь…
Кохання втомлене й уже не зовсім свіже…
Розбиті половинки Янь та Інь…

Наше розпатлане сонце.
Наше роздавлене серце.
Наше питання «Хто це?».
Наше «Для чого все це?».

Наше «Чому й навіщо?».
Наше туманне небо.
Наше «Пробач… так вийшло».
Наше «Мовчи… не треба».

Наше солоне море.
Наше гірке прощання.
Наше забуте горе.
Наше німе мовчання.

Наші мости розведені.
Наші обіцянки зраджені.
Наші забуті «Так» і «Ні».
Наші думки ображені.

Наші слова розмиті.
Наші серця утомлені.
Наші «Якби…» щомиті.
Наші бажання зломлені.
………………………….

Переплелися подихи і руки.
Чітка межа між «ти» і «я» вже стерлась.
Лиш серця й погляду мелодія лишилась.
Останній танець нашої розлуки.

Так ніжно і водночас сильно,
Цілуєш, обіймаєш і мовчиш.
Хоча, здавалобся, що поглядом кричиш.
Бо вголос, кажеш, крик – не зовсім стильно.

Гаряча пристрасть й холод заборони
Вершать свою святу і грішну справу.
Вже звикла вранці пити чорну каву.
Забула всі колишні забобони.

Ледь-ледь торкаюсь губ – боюся правди.
За крок до прірви чую шепіт неба.
Вже плаче дощ, голосячи «Не треба».
А я прочути прагну «Лиш одна ти»…

Останній танець нашої розлуки.
Шматочки раю з серця вириваєш.
І у шухляду з досвідом ховаєш
Останній подих, погляд і… мої вічно-холодні руки, які тобі так і не вдалося зігріти.

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Я просила у нього, малого, за все пробачення…
За розбите коліно, за сльози в кутку на просі,
За загублені речі, які не знайшлися й досі.

І воно, таке миле, таке ніжне й вразливе заплакало!
Все про радість і щастя, мале, балакало!
Про ті мрії й бажання, що вже забулися…
І про перше зізнання, і як вперше об камінь спіткнулося.

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
І воно, ще мале, вже просило у мене пробачення…
За недоспані ночі… і за те, що так швидко виросло.
За заплакані очі і за спогади, що принесло.

Я його обіймала, цілувала у щічки рожеві,
Я йому нагадала як співала пісні дощеві.
І воно, ще мале, так захоплено мене слухало!
Знала я, що піде… Та воно не рухало!

А у мене сьогодні було із дитинством побачення!
Однин в одного ми по черзі просили пробачення…
За все те, що могли й не могли забути,
За все те, чого нам уже не повернути.

Все не так як гадалося сталося, а по-іншому…
Щось здійснилося, щось забулося… Стала більшою…
Стала вищою і сильнішою… Стала юною!
А дитинство сміється в душі скрипки струнами!

Спинився час… і подих став важким.
Німа стіна росла, немов на дріждях.
А на очах дві крапельки роси
Переростали у струмок ще більший.

Торішній біль переродився знов.
З голками в серці впала на коліна.
«А хто Любов? А хто така Любов,
Щоб голосом чужим казати «винна»?!!

Пліч-о-пліч йшли, минувши підлу зраду,
Збивались з ніг, встававши знов і знов.
Вердикт сприйнявши за просту пораду,
В черговий раз розгнівали любов.

Спинився час… спинився ритм у грудях.
Клялася, плакала, просила і кричала…
Дев’ятий день нема її на людях…
Дев’яту ніч вона одна стрічала.

Така дурниця – а вона була б щаслива…
Шматочок сонця з неба до кишені
Хоча б на мить… Щоб серце забруднила
І хвилин п’ять потримала у жмені.

Така дурниця – а вона б весь день сміялася…
Одна лиш смужка літньої веселки,
І цілу ніч вона б нічого не боялася –
А ні кошмарів, а ні мрій далеких.

Така дурниця – а вона б літала в хмарах…
Щодня б з лимоном чай і сни про літо, –
І плакала б вона лише в кошмарах.
Лишень би хто заборонив любити…

Тоненькі пальчики незримо малювали
На скатертині сповідь не свою.
Про що мовчали? Чом вони мовчали?
…Вона про біль, а Він про «не люблю».

Простий сюжет: Розлука і Любов
В їх п’єсі грають дві найважчі ролі.
Стисла в руці бокал – побігла кров,
Проте, Вона не відчувала болю.

Лиш клята зрада все пекла й пекла,
Чимдуж ятрила серця рвану рану.
Пробач, що зрозуміти не змогла,
І не простила… поки що… Ще рано…

Їй треба час на зібрання думок,
Їй треба склеїти розбиту в друзки душу.
Пергамент почуттів від сліз намок.
«Я зможу!!!», – всім твердить… «Я просто мушу»…

Чай з бергамотом, гітара і вірші.
Так легко бува до небес автостопом!
Бажання і мрії ще зовсім не грішні.
Вода й карамель вже зовуться сиропом.

Один напівподих і три напівкроки,
Один напівкрик і три помахи вій.
Тринадцять хвилин на найважчі уроки.
Відмова від права розбитих надій.

І смак такий терпко-лимонно-зелений!
І погляд глибоко-наскрізно-живий!
Лиш колір волосся бурштиново-темний.
І голос для крику за трохи німий…

І часто сниться батькові могила…
Могила його сина, його плоті.
І часто сниться сина смерть раптова.
Смерть його крові, смерть його Володі…

І часто батько плаче уві сні,
І часто він кричить несамовито,
Коли насняться очі ті ясні
І погляд сина гострий, гордовитий.

Він, ніби, каже:
– Тату, заспокойся,
Мені тут добре. Горя тут немає.
Не бійсь за мене, таточку, не бійся
Й не плач за мною, я тебе благаю.

І батько усміхається крізь сльози.
Він вже спокійний, він уже не плаче.
Він розуміє, що життя не вічне,
І, що він сина не востаннє бачить.

Впав листочок – життя обірвалося.
«Що з тобою?», – краса запитала?
Але я не змогла обізватися –
На теплій землі лежала.
Здавалося, сили втратила
Не те що б сказати – жити…
Та, в кого вірила – зрадила.
Немає більш чим дорожити.
Рвана рана найдовше гоїться.
Особливо, коли на серці.
Так болить, що в очах аж двоїться.
Стоп-сигнал: душа в небезпеці.

Впав листочок – життя обрізали.
«Як же так?», – краса запитала.
Сонце в небі немов повісили.
А я тихо собі стогнала.
І проходили повз, наступаючи,
Роздиравши найглибші рани.
На якому вже світі не знаючи,
Ще ридало моє сопрано.
Найболючіший біль не від болю.
І вина тут не має значення.
Щоб не йшло все в житті війною –
Треба вміти просити пробачення.

Осінь малює зливою на шибці похмурий пейзаж.
Б’ється у шкельце крилами мокро-сирий шантаж.
Вороном чорним каркає злющий осінній грім.
Літо, напевно, згадує й проситься в теплий дім.

А на мольберті художниці фарби усі злились.
І дерев’яній дощечці важко з ними зростись.
Де почуття, де емоції – не розрізниш ніяк.
Аплодисменти й овації сиплються наче град.

Осінь малює зливою на шибці сумні пісні.
Собі я наснилась дивною у неглибокім сні.
Вже вириває з корінням дерева й серця буревій.
Осінь чека поклоніння… А ідол у кожного свій.

"Кахи-кахи", - цоцокає годинничок.
Стою і тихо дихаю у такт.
Як важко буть дорослою дитиною:
Знати Що хочеш, та не знати Як.

А ти стоїш так близько, поза спиною,
І тінь від свічки подихом тремтить.
Як важко буть дорослою дитиною:
Не можна плакати, навіть якщо болить.

"Кахи-кахи", - цоцокає годинничок,
Співаючи для нас чужі пісні.
Як важко буть дорослою дитиною:
Хочеш сказати Так, а кажеш Ні.

Стоїш за крок до щастя... Зовсім близько.
В душі несказані слова тремтять.
Ти тягнешся очима до іриски!..
Але ж дорослі шоколад їдять?..

Розбив серце. Скалічив душу. Поховав заживо.
Тріумфуєш?
А я – плачу… Вночі плачу. І вдень плачу.
Чуєш?

Біль самотності лезом ріже свіжу рану.
Кровоточить…
Я самотня. Я одинока. І ти так само.
Мовчить…

Були мрії. Були надії. Були бажання.
Кришталь…
Лилися сльози гірким струмочком коли розбився.
Жаль…

2008 р.

Моя перша біда – він.
Його ніжні слова. Марево.
Звинуватила часу плин,
А до часу йому однаково.
Відлітала у інші виміри,
Намагалась очиститись. Марно.
А у щастя вже інші розміри.
Замість «гарно» тепер «негарно».

Моя друга біда – ти,
Твої очі й вуста. Спогади.
Пахне гіркий біль самоти,
Коле тонкий шовк одягу.
Пам’ятаю усі тонкощі,
Запах губ і очей. Солодко.
Це все кляті-прокляті ревнощі.
Замість «тепло» тепер «холодно».

Моя третя біда – я.
Мої «хочу» й «потрібно». Мрії…
Його вірність, а зрада твоя.
А мені – лиш шматок надії.
Крізь розбиту ущент душу
Чужі очі дивляться з докором.
Я, напевно, забути мушу,
Але… Спогади, кляті спогади.

Натщесерце молюсь ангелам,
А у серці все ті ж протяги…
«Не судилося», – кажуть люди, нам…
А у пам'ять з минулого потяги…
Час загоїть, зашиє рану,
І залишаться лиш рубці…
Обпікатиме лиш так само
Сльоза спогадів на щоці.

2009 р.