О, Боже!Змова всюди -
"Топтати, вбити тих, хто "нетакі"!"
Де менше дива, там є більше бруду!
Чим займетесь, коли залишитесь самі?
Чи вистачить бажання і уміння
Виконувати "їх" щоденний труд -
багно невпинного життя липко-осіннє
перетворИть на чудо з усіх чуд!??

усім важливим нехтують в житті,
вклоняються кісткам і черепам
(дурні, не розуміють, що оті,
й самі страшенно заздрять нам)

небес сльозами вмиється земля
душа ж очиститься лиш поглядом твоїм
і громом прогримлять серця,
напившись щастя трунку надп'янким.
Гроза мине - знов спокоєм повіє,
змовкнуть громи і серце тишу знайде
і розум промінь мудрості зігріє
лиш Час кохання попіл не чіпає...

важка темрява
світла не знайдеш
народився розпач -
прилетіли світлячки

Нема простішого нічого,
ніж бути ідеальним наодинці:
не упускати у думки нікого,
сидіти тихо в німбі і свитинці;
пишатися своєю чистотою,
назаплямованістю часу, що позаду,
а, зіштовхнувшись з натовпу пихою,
як на парад іти на гріх і зраду...

Мовчиш? - Мовчи
не треба говорити...
говорять те, що хочуть чути, лиш коли
нема бажання або вміння щось зробити!

Кровоточить сонце сяйвом
заливає медом небосхил
розсипає зорі ніч над краєм
місяць вже обійми їм розкрив
та недовго темрява-цариця
владарює понад сплячим світом,
бо корона ув перлах-зірницях
потьмяніє перед сонця світлом

Рани на душу жменя за жменею...
Досить! Досить! "Ще дрібка - на!"
Повзу до провалля, гусінь невпевнена,
метеликом стати сили нема.
Плела життя кокон нитка за ниткою -
Порвали на шмаття, хто свого не мав...
Ха!Лишусь назавжди голою й брИдкою,
Допоки Бог чи біс не забрав.

Не хочу з янголом тебе рівняти,
та й демонів таких нема...
і подвигів не було де звершати,
а серця дамою не стану я...
ти лиш любив такою, яка була,
та й любиш досі тою, яка є...
боюся...- не твоя рука б жбурнула
той камінь в серце, що його уб'є...

Чи зорі світять яскравіше,
Чи світ раптово посвітлів?
Або ж ночей немає більше –
Бог теж їх сонцем освітив?
Серед снігів фіалка квітне,
Нема від'ємного тепла,
Коли кайдани враз розімкне,
Заполонивши серце, самота.
Обмеження усі зникають,
Годинник не вкорочує вже дні:
Сердечне відраховує биття-
На всій планеті ми лише одні.
І очі твої сонця яскравіше
Та неба місце хай займуть мені,
А сльози щастя хай струмків дзвінкіше
Проллються потічками навесні.
Руки твоєї дотик - подих вітру,
Обійми, наче плющ стан обвива.
І на порозі ми нового світу:
Кохання вічного і вічного тепла.

-Ви кажете, світ кращим став?!
Ви справді вірите в ілюзію оцю?
-Раніш він гуманізму не знавав,
Суспільство пережило еволюцію…
-Так…Розвиток: немає рабства вже.
І що ж? Електрика замість зірок;
Годинники на місці Сонця…Ще?
Податок замінив оброк;
Тіло і досі ходовий товар;
Натомість церкви телебачення;
Нема війни – є море політичних чвар.
А словом це все, просто, деградація!

Кохання –божевілля, кажуть,
Але чому усі його жадають?
Чекають доки долі зв’яжуть
Ті, хто з Небес на нас всіх споглядають.
І дивляться, затамувавши подих,
І злякано вслухаються у вічність;
А вигляд в них усіх, неначе в хворих,
А ліки їм лише – кохання й вірність.

Я вже не дивлюся у небо із чеканням,
До зустрічі вже не рахую миті.
Мене Бог обдарував коханням,
Я – божевільна, доки ти живеш на світі.

Оксамитова ніч крадеться у вікна,
Герметичні думки засинають,
До темряви й туги душа вже звикла:
Сонця промені вже не торкають.
А здавалось, що серце розквітне-
Замість літа осінь накрила,
А здавалось, що тягнусь до світла-
Сяйво Суму рука затуманила.
Я повзу в безколірну майбутність,
Шукаючи урвище існування,
Виглядаю в самотності сутність,
Та знаходжу печаль і страждання.

Чомусь
Я викидень суспільства злого,
Його незаплановане дитя,
Чомусь не маю я інстинкта того,
Що змушує брехати всім і вся.
Також, чомусь, не маю змоги
Комусь здаватись кращою, ніж є;
Чомусь не хочу йти до перемоги,
Якщо потрібно, то сама прийде.
Чомусь не терплю лицемірства в людях
Й обурююся через зради бруд.
Чомусь я не знаходжу нудьги в буднях,
Нема нудьги, якщо є рідний серцю труд.
Через оці «чомусь» - я вигнанець безмізкий,
І дивно, може, я пишаюся всім цим.
Не ображає уже осуд різкий,
Я – вигнанець і я залишусь ним!

Боїшся?Так,кохання – страх й страждання…
Та не топи ти серце у ріці Печалі…
Усе життя людське лиш намагання
Сховатися від щастя якомога далі.