Зима
Зима... Ось так, одним ранком, прокинулася і запанувала всюди: на будинках, деревах, людях.., навіть маленькому листочку на моєму підвіконні, що ще марив осінню довелося здатися в полон. Тільки-тільки випав перший сніг - білий-білий, чистий-чистий. Вранішня недоторканість після затихлої ночі ще не встигла змінитись забарвленням. Чомусь здалося, що саме снігу і не вистачало для повної ідилії часу. Від білосніжності навкруги стало вільно душі і просторно думкам - враз все набуло сенсу, все логічно, все послідовно. Та ось перші кроки породжують неспокій, залишаючи сліди. І сніг рипить, ніби ображається, що його змушують потіснитися. На жаль, ніщо не буває вічним. Сніг тане, вбираючи чорноту оточуючого світу, як і все живе, що народжується світлим, чистим і невинним, а потім деформується, деградує, зникає... Тане сніг - тане спокій моєї душі. Ніхто не може стримати час, безкінечність, вічність. Все починається і все закінчується - так по круговерті - біла смужка-чорна смужка. А що там далі? Ми повторюємося так само, як і сніг?! Нас вбирає земля. Хтось залишається в ній назавжди, хтось випаровується, утворюючи хмаринки неба - білі, сірі, чорні. Білі вже знайшли свій дім на небі, ставши ангелами, а сірі та чорні після навали і скупчення вибухають новими сніжинками - це наші душі, що ніяк не знайдуть спокою - і знову народження, і знову випробування, і ще один шанс стати кращими...
Коментарі (8)
Народний рейтинг
5 | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-