Стулити писок – і змовчать слова
про дірку в тиші, про вагомість коми,
про сум листів, написаних не вам
і про до сліз од сліз болючу втому,

про виходи із себе і назад,
про сірникове щастя догорати,
про переповнений надіями вокзал,
про заґратовану довічно долю втрати,

про неминучість завтрашнього дня
і про свою минучість як людини...
Змовчать слова, крилате вороння
осяде віршем, виковтнувши слину.

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Посади мені сад, так стомилась блукати по світу.
Посади мені сад, відпочити до яблунь прийду.
Стільки років живу, та шкода, не навчилася жити,
Може, я оживу і коріння пущу в тім саду?!

Зацвіту навесні. Так душа осягає причастя.
Після сповіді зим цей вінок, наче прощення німб.
По стезі між дерев заблукало загублене щастя,
Я його віднайду в тім саду, що посадиш мені.

Відполощуть дощі, літній вітер грайливо осушить
Заплямовані дні під серпневий ясний зорепад,
І покотиться вмить злива яблук прицілом у душу.
Посміхнусь... На долоні землі посади мені сад.

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

Сп’янілою вишнею стукаю в душу –
У двері домівки, де кров пролилась,
Сп’янілою вишнею з дерева-груші –
На сміх прищепили, а я прийнялась.

Захмелена болем любові-отрути,
Загублена світом в чужому саду,
Шукаю-страждаю в невинній спокуті
Я щастя, та знов наштовхнусь на біду.

Почуйте! Пустіть мої сльози на сушу!
Бо я ще жива – мною живиться страх.
Прогнати б цю долю! Так мрію про грушу...
Та поки я – вишня в сп’янілих віршах.