Ти віриш у Діда Мороза?
- Смієтесь? Його ж не буває!
Це вигадки. Я вже доросла:
Мені вже десятий минає!
- Ну що ж, а кохання, юначе, -
Казки для малечі, не більше?
- Кохання зі школи не бачив –
Виходить, що став розумніше.
- Ви виросли з власної віри
Так швидко, як з одягу діти.
І душі на сонці спалили,
Бо нічого більше носити.
- Стривайте, а віра у Бога?
- Серйозно? Ну ви і даєте!
Скажіть же: «Вона для дурного,
Для мінімуму інтелекту».
Скажіть, що наука і розум
Із Богом уже не сусіди,
Що ви зарозумні для того,
Щоб віру в Ісуса носити.
- Як можна? Батьки нас учили
До Бога звертатись у скруті,
Молитву читати, щоб сили
У відчаї знову набути.
- Тож маєте універсальну,
Безрозмірну віру у Бога,
Яка прикриває так само
Й дорослого,як і малого.
У кожного власна віра:
Попсова чи унікальна.
З чиєюсь одна подібна,
Або навпаки – дзеркальна.
Немає різниці: в Бога
Або у кохання віра.
Без неї душа убога,
А з вірою – ювелірна.

2010

Ти пісні розчиняв у наївних серцях,
Не цукрові слова – солоні.
Все минуще мине – запевняв у піснях,
Як любов не одна у долі.

Ти співав не коханим, закоханим лиш
Безнадійні романси туги,
І у кожне із їхніх дівочих облич
Називав неприємно «другом».

Дотепер не було про кохання хітів
У твоєму репертуарі,
Але я почуття заронила у спів
І надала життя гітарі.

Тягнуться за голосом слова
Чорними, червоними нитками.
Заспівала кольором канва
Під твоїми вмілими руками.

Вишиваєш пісню ти мені
Про кохання і дівочі чари.
На душі натягнутій струні
І на струнах вишивки-гітари.

Знов суботній вечір:
На дивані двоє,
Телевізор збоку створює інтим.
Всюди чиїсь речі,
На столі – напої,
Фанти від цукерок десь уже під ним.
- Ти мене кохаєш? –
Дівчина наївно
Визира з-під ковдри янголом з раю.
Хлопець запевняє:
- Пупсику, стабільно –
Раз на тиждень – точно – я тебе люблю!

2010

Котяра – знаний ловелас
На весь котячий двір,
І не одна вже повелась
На муркіт його слів.

Комусь кохання обіцяв,
Кому мишей ловив –
До киць він справно залицявсь,
Тож всіх котів бісив.

Нарешті, погляди косі,
Як блохи, довели:
Котяра за підручник сів,
Але до голови

Не йде йому наука та –
Вимова, словотвір.
Складна для всякого кота
Ворожа мова псів.

Тоді учитися пішов
Собачої брехні
На курси іноземних мов
В сусідньому дворі.

Півроку все старанно вчив:
Граматику, слова,
Допоки не упала в зір
Студенточка нова.

І тут пішло все шкереберть,
Думки про неї лиш,
Утратив сон спокійний геть,
І не полює миш.

В уяві милий силует
Як сургучем застиг,
Щодумки – все її портрет,
Хода, постава, сміх.

Такого на віку своїм
Котяра не знавав
І сам на дивину собі
Назавжди покохав.

2010

Осінній парк своїм речитативом
Шепоче в перехожих під ногами.
Ми чуємо зачовгані мотиви,
А небосхил зоріє понад нами.
З обіймів одне одного на лаві
Женемо геть осінню прохолоду,
Тепло до себе ближче притуляєм
І не даємо вийти на свободу....

Телевізор кімнатну темряву
Проглядає самотньо скоса.
Передачі тижневого терміну
Набридають пустоголосо.
Я тікаю від них своїм поглядом
У твій сіроокий затишок,
Наближаюсь на відстань подиху,
Тепла відчуваю надлишок....

Вчорашня пристрасть в білих простирадлах
Лежить зім’ята, зібгана на край;
Своє тепло ховає безпорадно,
Себе ледь гріє спомином зітхань.
Іще вночі сама вогнем спікала:
Скипала кров і вибухала вмить…
Під ранок ліжко інеєм припало,
Сховалась від очей розпусна хіть.
А пристрасть загорнулась в білий прапор,
Лежить під ним самотня і німа –
Їй прохолода дошкуля проклята,
Коли двох серць закоханих нема.

Розтанула надія на любов -
З підлоги витру сліду мокру пляму.
Твоя сорочка? У помийну яму.
Давай ключі. Спасибі, що пішов.

Вона і Небо. Двоє. Інші - тло.
Підвели очі в спогляданні дива.
Детить літак? Чи, краще, - НЛО,
чи несподіване затемнення світила?

Шукають привід. Марно. "Гей, мала!
Ти що там, Бога в вишині уздріла?" -
Хтось засміявся. А вона втекла -
Ділити Небо з ними не схотіла.

Зловивши в кулак свою душу,
Її я ховаю від світу.
Доверху себе застебнувши,
Не дам їй у вирій злетіти.
Пластмасові гудзики-грати
Малюють штрихами неволю
В полоні повинна тримати
Пташину душевного болю...

Крихти хліба з-під гострого леза
Розпорошені на скатертині.
Ти так само словами нестерпно
Розтинаєш мене по клітині.

Я себе бачу в дзеркалі сталі,
А від тебе самі лише бліки.
Ти порізав мене вустами
І батожив у гніві криком.

Поцілунків твоїх гребінь
Увіп’явся в моє волосся,
Своїм холодом металевим
По спині моїй голій пройшовся

І сліди залишив на шкірі
Він червоними борознами.
Ти струсив у долоню крихти
І безжально склював птахами..

Холодне підвіконня. Вітер
Вривається у душу крізь шибки.
- Ще не набридло Їй отак сидіти? –
Горохом в стіну билися думки.

Ось медсестра. У білому халаті.
Пігулок жменя і ковток води…
Вона сама. Одна в пустій палаті:
Забув дорогу Він давно сюди.

Ніхто крім Нього Їй не допоможе.
Діагноз хибний, ліки, звісно, - теж.
- Який це поверх? - П’ятий, шостий, може…
Не грай з коханням: впустиш – розіб’єш.

Не смій торкатися мого життя.
Облиш, благаю, - не загоїш рани:
Іще гірке не зникло почуття,
Що обпекло і здушує бинтами.

Кажу, іди, не варта я тебе!
Навіщо будеш жити моїм болем,
В якому сонце назавжди бліде
Ледь осява любов промінням кволим?

В душі, у серці, зовні – незвичайна,
Не як усі. Щось в ній таке було
Невидиме, приховане і тайне,
Що в слід піти безудержно тягло.

І світ ішов у неї за спиною.
Ловила погляд заздрісний вона,
Та все ж ішла величною ходою
Тендітна, горда, сильна., чарівна…

Хто б міг тоді їй долю ворожити
У довгих чергах біля сірих стін,
Тюремних стін, що сміли розділити
Її і сина; що примарна тінь,

Смертельна тінь не раз життя торкнеться
І забере найближчих їй людей?
Хто знав тоді, що стільки сліз проллється
З її завжди усміхнених очей?

Я закохалась в сонце твоїх слів,
в тепло і світло, що мені ввижалось.
І від рядків, що ти писав мені
так часто-часто серце калаталось.

Для мене світ, вдихнувши, завмирав,
і так стояв замріяно в чеканні,
коли off line ти десь перебував –
в розлуці інтернетного кохання…

Останній літній день.
Природа плаче.
Тривожить душу
краплями-слізьми.
Вона сумує.
Щоб цього не бачить
Розкрились парасолі над людьми.

Поезії нектар
солодкий і п'янкий
Ви випили колись
із джерела богів,
І з тих самих часів
з-під Вашої руки
Рясним дощем слова
засипали папір.

Вселили Ви життя
у зачерствілий світ,
Симфонію душі,
роливши на руїни,
І ожили від рим
і мармур, і граніт,
І зацвіли від них
давно сухі жоржини.

Ви на баскім коні
часу піщаний плин
Спинили на ходу,
добу вернувши сиву.
І скіфську пектораль
дозволили вдягти,
І за ольвійський мур
люб’язно запросили.

Зірвалась камнем вниз моя душа
зі скель життя
у закипівшу лаву.
І крик німий
зронила в небуття,
і тишу своїм болем розірвала

Забути все і всіх,
поринути в безодню –
у свій підробний світ,
у свій фальшивий день.
Не можу бути тут,
дивитись на людей –
хай краще буде все
уявне і порожнє.

У серці біль і щем
від кривди і обману,
від зла, брехні, що нас
затоплюють дощем,
і повінню несуть,
і хвилями – до брами,
ім’я якій – Кінець, –
у неї ми й пірнем.

Ми сліпо підкоряємося Долі,
І вчинки нам диктують Небеса.
Чому би нам не поміняти ролі,
Костюми, декорації – на нові,
І змити грим, де на лиці сльоза?

Життя – театр, та ми в нім – не актори,
Ми – сценаристи – кожен про своє:
Закреслює, виводить кожне слово,
Сторінки вириває, пише знову,
Помилки виправляє, і…здає.

Це вересень,
Переді мною сад,
Далекий грім нам хоче нагадати,
Що літо не повернеться назад.
Чекати,
Залишається чекати...

Все сіре,
Під дощем усе розмите,
Буденне, монотонне і чуже.
Де сонце, щоб зігрітись, щоб зрадіти?
Невже,
Не хочу вірити, невже,
Йому не вирватись із хмар,
Із їх обіймів,
Щоб на прощання нам,
Таким наївним,
Подарувати кілька днів тепла?
На згадку,
Що надія в нас була...

Вдихаю літо з морем і піском,
Гарячим, білим,
Що так ноги обпікає,
Вдихаю,
Дихаю зерном
І полем цілим,
Що під сонцем достигає.

Що є наша мова?
Мова калинова,
Мелодійна, звучна,
З глибини віків?
Звідки узялася?
Хто творець невтомний?
І в якій майстерні
Він її створив?
Це народ-художник
Фарби-акварелі,
Чорні, жовті, білі,
Сині, намішав, -
І словами стали
Кольри-відтінки.
Цю палітру дивну
«Мовою» назвав.

Таких людей не важко відрізнити:
В очах вогонь, і дивляться кудись
У далечінь,
Чи то в небесну вись,
У неозору синь.
І їх думок політ не зупинити.
Для них життя - в рядках,
У пошуках ідеї,
У вирваних в пориві сторінках,
У творах, невичерпному натхненні,
В словах і римах, строфах…
У віршах.

Маленька яблунька в саду у нас росте.
Лиш кілька років яблуньці, проте
Вона цвіте яскраво навесні,
Вкривають гілочки квітки рясні.
А як зірве пелюстки ніжні вітер –
Плоди з’являються на місці квітів,
І день у день все більшають вони,
Стають солодші, достигають… Восени,
Коли у яблуньки гілки аж до землі,
Їй дуже важко. І тоді мені
Моя єдина і рідненька мати
Доручує із дерева збирати
Достиглі яблука…Тоді
Гілки тоненькі, молоді
У яблуньки встають з землі,
Й «Спасибі» каже яблунька мені.
Хоча маленьке дерево це зовсім,
Та ще попереду багряна осінь,
А за зимою і весна прийде,
І яблунька маленька підросте!