Різко зменшилась кількість ілюзій
і на битому склі не лишилося крові.
На розритих гектарах свободи
так хотілось посіяти друзів,
а посіяла мрії знову,
і приреченість власну визнала.
Вчора вранці вхопила соду,
вчора випрала всю білизну,
і навчилася прати совість.

Терпелива моя довіра
із красивого рівного кола
перелилась у форму трапеції.
І тепер відчуваю як гостро
кожен кут проникає у шкіру:
він без жодних пояснень оголює
і складає всі нерви в депресію.

Насуваються дикі стіни,
хоч на вигляд спокійно-зелені,
і уперше не хочеться плакати.
Всі плакати стулили пельки,
їм набридло зі мною балакати.
Задихаюсь у двох квадратах,
хоч казали, просторо й вільно.

П’яні сни розгулялись кімнатою,
лиш будильник лишився тверезим:
нагадав про закінчення каторг.
Різко зменшилась кількість весен.


01. 04. 2012р.

Якщо прокинувшись уранці,
на відстані трьох сантиметрів
я зловлю твоє дихання,
то вже не захочу померти:
я житиму.

Якщо раптом улітку
під зоряним небом мінливим
ти захочеш бодай на мить
зробити мене щасливою,
я житиму.

Якщо ти за вітром
від мене кудись полетиш,
я зостанусь духовно бідною,
із серцем пустим
я житиму.

Якщо ти справді
забудеш мене, як сон
тихенько підеш,
не кинувши “я чужий”,
оплачу радість,
за те, що ти в мені жив
і житиму.

15.01.2012р.

Ні, не можна займатись коханням!
Зайнятися можна від нього,
Спалахнути вогнем життєдайним,
Загорітися тут і негайно.
Обпікаючи мокрі руки,
Руйнувати невидимі стіни,
А під ранок зігрітись спогадом:
Теплó не тоді, коли тéпло в обіймах.
Теплó — коли тéпло від думки.


11.01.2012р.

Псевдозима цьогоріч не дала нам снігу,
натомість насипала льоду в душі
руками розбитими.
І так приречено
я усоте шукаю тобі заміну:
когось, хто любитиме дужче,
когось, хто любитиме.

Не лякають ні змерзлі пальці, ні совість,
що мовчить, коли чує тишу,
думками обмежена.
Я збираю тебе по слову,
і ховаю глибоко в спогад,
шукаючи того,
хто тебе любитиме більше,
і торкатиметься обережно.

Триста тисяч людей навколо,
близько сотні здаються справжніми.
Я не бачила їх ніколи,
й не побачу, мабуть, нікого,
бо вони вже усі заражені
меркантильністю власних соло.
Не осуджую їх. Я ображена
лиш на себе, бо наче Бога
тебе ношу в серці.

Замітає пусті дороги
хоч дрібним, але все таки снігом,
і малює на вікнах вічність.
Дочекалися люди погоди,
а земля дочекалась Бога.
Трохи пізно, та все ж приємно,
бо на вулиці восьме січня.
І нехай я чекатиму вічно,
але знаю, що недаремно:
ти відчуєш колись щось більше,
щось відчуєш колись.
До мене.

08.01.2012р.

У нього своє життя.
Не таке, як в мене — пусте і без сенсу,
Без самозречень і частих депресій,
Без агресії, в сенсі процесу,
та водночас без віри у сили небесні.

У нього свої читачі.
Його досліджують, як щось кримінальне,
Не заїжджене ще, не банальне.
У його живому журналі
Справді живо і люди реальні,
Що не бачили ночі вночі.

Ми сьогодні зійшлись на межі.
Тільки погляди стали розмовами.
В мене вибір тепер — злі гадюки чи добрі вужі.
Ми обоє вдягнулись в червоне:
Я у блузку, а він в маску сорому.

Я на нього молилася вік!
Я за нього і вбити була готова.
Я за нього не ділом, чомусь, тільки словом,
Я за нього хотіла, за нього,
Перед сном шепотіла “то мій чоловік”...

Ну, змирилась давно, що не мій!
І продовжую вперто кохати думками.
Замовчи, моє серце, осліпни, знімій!
Бо інакше одну з твоїх камер
Просто вирву і вкину до кави.

У нього своє життя.
В нього мрії про ніжність і дотик,
Алергії немає на злий мандарин.
В нього сміх — то багатство, а правда — то розкіш,
А я зовсім бідна - у мене багатством був він.

01.12.2011р.