Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

Я встала рано-рано вранці,
Щоб подивитись сонця схід.
Там сни сплелися в дивнім танці,
Там ще всміхався ночі слід.

Та ось... мереживо світання
Заполонило небокрай,
Здійснивши зоряні бажання,
Ввімкнуло сонця водограй.

І засміялись чисті роси,
Заколосилися поля,
Верба стряхнула довгі коси,
І враз прокинулась земля.

Я взяла в руки сонця промінь,
Зігрілась сонячним теплом,
Почула світу тихий гомін,
І день новий махнув крилом...

Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...
2009 рік

Як добре просто жити в цьому світі,
Але без тебе - то одна біда
Омріяла весну, й небесні квіти
А замість них зав'южила зима.

Подивишся - а трави ще буяють,
Здавалося б іще цвітуть сади
А глянеш в очі - там вітри гуляють,
А де цвіло, вже виросли плоди.

А ти напевно вже не любиш квітів,
І мабуть десь також сидиш один,
Та велич часу так не зупинити,
Як не забути згаянних годин.

11.04.09.

Холодно. Якось незвично, туманно і дзвінко
Боже як холодно! Наче з життя виривають сторінку.

Ніч прилетить,-змиє зірки на долонях дощами
Знов защемить, і не змінити погоди плащами.

Сонце, ти де? Бачиш вітри заморозили очі,
Осінь іде, я з нею назавжди лишатись не хочу.

Молися за Нас.Я вже помолилась, та бачиш,-не діє
Настане зима. Віддасть те, що осінь дощами не змиє.

2009 рік

Чому я так погано сплю...
Чому я мучуся щоночі?
Навіщо я тебе люблю?
Навіщо бачу твої очі...


Ти вже не мій, ти зник як ніч,
Чому ж я так боюся спати?
Боюсь між тисячі облич
Твоє обличчя не вгадати...