Я навчуся мовчати під дощ,
Під рипіння ірландських паркетів,
Буду різати місто вздовж,
Під пищання поетів.

А тепер вже немає дзвінків,
Ти пішла і ліхтар погаснув,
Ти боялася гострих слів,
Келих б*ють не завжди на щастя!

Голуби жадно хватали крошки,
Снегом да льдом долго сыт не будешь,
Тень подставляла тебе подножки,
Тень разбивалась о грани блюдца.

В комнате ночь и чучело шкафа,
Подушка да мусс из твоих соплей,
Церковь ушла догонять монахов
Я побежал за ней…

Торкався паркету труп сигарети
Шпалери знищувалися під кутом,
Десь в передпліччі пекло обличчя,
Не пий будь ласка із мене кров!

Розтануть стіни, спітніє стеля,
Скоротиться придатності термін,
Ти точно забула себе у готелі?
Ти точно у цьому певна?

Скоро буде досить наших віршів,
Скоро буде досить нас самих
Бог людину вигадав і збільшив,
А вона дала йому під дих.

І тоді приходять кінці світу,
І тоді у свіх свинячий грип,
Гроші пестять цій планеті клітор,
Проникають лагідніше вглиб.

Так якого хріна ми чекаєм?
Що підгонять нам новий сюрприз,
Висячи над пеклом і під раєм,
Раз по раз зриваємось у низ.

Для кого ти плачеш? Йому всеодно це до сраки,
Він прийде додому, і п'яний впаде на диван.
Обличчя його, мов старезне вино із Монако,
Він Овен, упертий, по-іншому просто баран.

Він залічує враз гематоми в серцях проституток,
Чи лиже бацили з цицьок пересічних чувіх,
А тебе весь цей час гвалтує незайманий смуток,
Тільки ти не хотіла від плоті навмисних утіх.

Приліпились до щок твої спалені влітку пацьорки,
Голос тихо шипить, наче біле гашене вапно,
Серце вірить в усе, в найтупіші короткі відмовки,
Розуміючи те, що для нього ти просто лайно.

Вечір в тіло пірнає крізь вуха,
Ріже спину твій манікюр,
Я ходив до Святого духа,
Через склад воскових фігур.

Не доходив, кричав, молився,
Але марно бо я не Бог,
Головою об стіни бився,
І тепер ми нарешті вдвох.

Ми застуджені і щасливі,
Навіть осінь підкашлює нам,
З дня у день ми це все ліпили
Називали своїм ім’ям.

Міддю вилита райдужка ока,
А всередині билася міль
Плечі лижуть блискавки током,
Ти об стіну б’ючись кажеш : «Мій»

В пересудах холоне сніданок,
Чайник висвистів з дому весь сон,
Макраме із колишніх коханок,
В’яже купу дрібних перепон.

Співжиття із безафіксним клоном,
Ніч спротивиться десь на зорі,
Справжня правда сидить на кодонах;
Ще і Бог, як на зло, угорі.

Ми довго грали в зневірення,
Зелена кулька твоя,
І дуже впевнено вірили
У синьооке дитя.

Але воно не народиться,
Бо осінь робить аборт,
Тополя мовчки оголиться,
Для купи збочених морд.

На яблунях ледь гойдаються,
Серця перестиглі гнилі,
Моє у пітьмі захлинається,
Плазуючи по столі!.

Напитися кави до болю у грудях

І мовчки чекати до ночі,

Коли так живеш то невільно ти Будда,

Для інших. Себе ти морочиш.


Підвальний султан недороблена зірка,

Химерні уяви про завтра,

Які були вчора сьогодні – безмірно –

В гармидер скуйовджена мантра


Такі лицемірні, триликі, порожні,

Ці фари, ці фрази люблю!

Не вірю у знаки, прикмети набожні,

Бо все ідентичне нулю!

Втома
Вдома
Нема опалення,
Світло
Блідло
І майже ніч.
Літо
Вбите
Несло каналами.
Все
Пробачено
Віч-на-віч.


Осінь
Досі
Сидить з повіями,
Наче
Плаче
І хоче змін
А
Вона
Так
Давно намріяла
Що то буду
Не я
А він.


Хмари
Спали
Земля крутилася,
По
Подушці
Вештався біль,
А вона все просила милості,
З наших ран забирала сіль.