Всі запахи злились в один,
Неначе кров з усіх судин,
Зливався весь пекучий біль,
В посудину незнаних зіль...
У зіллі та любов жила,
І ненависть її пила...
Допила до самого дна,
Сама ж до дна того й пішла.
Готова формула кохання,
Готова й формула страждання,
ТА ЦЕ НЕ БУЛО ГОЛОВНИМ,
БОЯВСЯ ТИ БУТИ САМИМ.
Всі запахи вбирав, мов сон,
Брав у невидимий полон.
Не знав любові, і того,
Що залишили самого
Тебе страждати на цім світі,
Вбираючи лиш запах квітів...
Та ось іде все до кінця,
Послання дивного гінця
Отримано серед есенцій,
Які палили жахом серце.
Кохання вмерло, вмер і ти,
Хоч двоє йшло вас до мети…
Мов кислота пекла любов...
пекла, вбивала,знов і знов....

Між мною і тобою
Безмежна прірва,пустота.
Я сиджу наодинці з собою,
Навколо дим і темнота.
А я весела, не сумна, -
Нема причин, щоб сумувати.
Хоч знову я тепер одна,
Та буду щастя малювати.
Його собі я уявляю
Бурхливим, теплим світлим.
Його завжди таким бажаю,
Для всіх людей помітним.

Я не любила ще нікого,
Та неодмінно полюблю,
Ще не зустріла я такого,
Який казав би: «Я люблю!»
Колись казав хтось дуже сухо,
Цього вже я не пам’ятаю.
Чекаю я, котрий на вухо
Прошепче ніжно: « Я кохаю!»
Я мріяти не розучилась,
В душі багато сподівань,
І правдою уже навчилась
Робить багато зачинань.
Життя без мрій стає нудним.
Ніхто нічого не бажає.
Весь світ стає таким пустим,
Суспільство тихо проходжає,
Йде пори всі свої незгоди,
Нещастя, зло, страждання.
А пекло тихо жде нагоди
Згубить усе, разом з коханням.
Мої мрії не дозволять
Так нищить світ, де я живу.
Бо я піду, і мимоволі,
Всі мрії тихо оживлю.

Любов питалася у вітру:
« Скажи як, милий, жить без нього???
Та ти не бійся, сльози витру,
Йому не скажу я нічого.
Та ти ж скажи, що я сумую,
Що дуже важко так самій.
Що своє серце я мордую
Надією, що буде мій.»
І вітер ніс слова до нього,
Любов мовчала поруч з ним.
Не покохає вже нікого,
Бо він усю любов убив.
Мовчанка голосно кричала,
Що любить знає, пам’ятає,
Та ж і любов сама це знала.
« Чому ж мовчиш тоді?» - питає.
І він промовив урочисто:
«тебе люблю й завжди любив.
Та обірвалося намисто,
Що я для тебе сам зробив.
І це був знак, що вже кінець,
Що нам не бути більше разом…
Скажи ж, ти , вітре, наш мудрець,
Чи можеш стать для нас указом?»
А вітер тихо відповів:
«Для вас указом я не стану.
Ти ж сам кохати не хотів,
Тому любов потрохи тане.»
Любов убила серце своє,
І написала на труні:
Прожив усе життя ти своє,
Та грав лиш на моїй струні…

Життя людини - дивна штука,
Це світ емоцій, почуттів.
Та в кожного є своя мука, -
Для когось – «схрещення путів».
Завжди є щось, що заважає,
Завжди є хтось, хто любить.
Завжди життя когось карає,
І більшість щастя губить.
У вирі радості, кохання,
Не знає зла людина,
Для неї щастя і бажання –
В житті мета єдина.
Крім всього доброго на світі,
Є ще багато дуже зла,
Воно за плетивом із квітів,
Де всюди заздрощі й імла.
Той край страшний добра не знає,
Він переповнений багном,
І помсти кожен там бажає,
Відповідає завжди злом.
Та попри це, у царстві квітів,
У царстві щастя та кохання,
Бажають всі: старі і діти,
Не мати того безталання.
Я слухаю завжди лиш серце,
А розум просто мовчки йде.
Душа моя летить за серцем,
Тож розум просто тихо жде.
Він хоче все зробить як треба,
Адже така його є суть складна.
А я лиш хочу дострибнуть до неба,
Хоч і не буду там одна

А час ітиме за тобою,
І ти залишишся собою,
Але ти зміниш все довкола,
Симфонією стане соло.
А ти минатимеш, мов сніг,
Що тане, впавши на поріг.
Кохання ненавистю стане,
Яка, мов пастка мрійна манить.
Усе мине, лиш ти один,
Залишишся серед води,
Самотність забере, що мав,
Бо ти лиш краплею для моря став.