І
Всі ми живемо, як равлики в мушельках,
Сірих, смугастих, прямих і закручених.
Темні й таємні у кожній є кутики,
Страшно буває туди придивлятися.
Кожного ранку, від сну прокидаємось,
Лагідно, ніжно всміхаємось дзеркалу,
Із черепашок своїх виглядаємо,
Та від найменшого руху ховаємось.


ІІ
Коли ми зустрілись, забули сховатися,
Вітер весняний в обійми підштовхував.
Ми без запросин заглянули в мушельки,
Впевено і задоволено хмикнули.
Що ти розгледів у теплому присмерку?
Щастя кавальчик блакитно-бузкового?
Завтра зустрінемось - я посміхатимусь:
Ти мені снився сьогодні без панциря.

Ампутацію пам’яті
від середи по п’ятницю
Робить професор N.N. у приватній клініці.
Він вас запевнить,
що ви не відчуєте втрату цю,
А навпаки все відразу на краще зміниться.

Залишки совісті майже безболісно видалять
Вичистять ваші думки, як загноєння давні.
Можете впевнено балотуватись на виборах
Чи, щонайменше, займати посади державні.

Нехай життя в нас ниточка одна,
Ми три душі міняєм при потребі.
Їм трохи тісно. Все ж не як на небі,
Де місця вільного ні крихітки нема.

Одна душа – для друзів і родини,
Наступна – для коханої людини,
А третю ми беремо на роботу,
У неї завжди клопоти й турботи.

Одна сумує, друга завжди мріє,
Одна прозора, інша – повна ржі.
Котра з них справжня? Я не розумію.
А може в нас нема таки душі?

Над містом сутінь і сум’яття,
І ненаставана теплінь.
Тінь яблуні в снігу – розп’яття,
І я – себе самої тінь
Ношу над містом посірілим,
Що з хмар шкарлупи лущить дні.
Самотньо в місті цім мені
І яблуні, що власній тіні
Схиляє голову сумну,
Бо їй до скроні прикипіло
Червоне яблуко доспіле,
Тож нам замолює вину.

Цей запах мені проникає крізь шкіру,
Здається, не можу надихатись ним.
Я в нього, як в магію древню, вірю,
Я в нього вростаю мозком спинним.

І раптом звідкись беруться сили,
І я ступаю землі на груди...
Запах трави, яку щойно скосили,
Звідси мене переносить в нікуди.

Я хочу маленький п’єцик,
Болотно-зелений, гарячий.
Хай вогник у ньому в’ється,
Стриба, як руденький м’ячик.

Я хочу пухнастий коцик.
Як ночі прийдуть осінні,
Під ним не замерзне носик,
І лапки не будуть зимні.

Так мріяла жабка маленька
У ріднім своїм болітці
І грілась об гілку сухеньку,
Листочком накривши колінця.

Осінь знов натякає мені про своє повернення,
То дощем посіче, цвіркунам розладнає скрипки,
Згірклий дим понесе і раптово в обличчя оберне ним,
То листком пожовтілим пожбурить прямісінько в шибку.

Я читаю її послання поміж калюжами,
Намагаючись кожного разу минути Post Skryptum.
Я люблю тебе, осене, гостру, бурхливу, застуджену,
Але дай ще два тижні потішитись бабиним літом.

Дайте щось від життя собачого,
щоб не вити від самоти,
щоби щось в цьому світі значити,
щоби мати до кого піти,
щоб не злитись від грошей нестачі,
від розпуки не різати вен...
Дайте щось від життя собачого,
Або просто – гематоген.

Втікаєш від світу,
А він вже далеко попереду.
Здивовані квіти
Зів’януть з тобою у середу.
І сонячні ворони,
Білі, як ти, заридають,
Задивлені в сторону,
Де ще на тебе чекають.

А щось таки змінилося відтоді,
Як йшли собі нагі дощі в полях.
Шовкові трави їм встеляли шлях,
Всміхалися дуби довгобороді,
Сріблені затягнувши череси,
І довго шепотілися ліси.
Ще було добре чути шум води,
І думка брунькувалася в колоді:
А щось таки змінилося відтоді,
Коли прийшли нагі дощі сюди...

Сонце спить у піжамі з ведмедиком
І закутане хмаркою-пледиком.
Находившись навколо планети,
Мусить слухатись тітки комети,
Дуже рано вкладається спати,
Аби день новий вчасно почати.
Місяць спить у піжамі з ягнятком
Поки сонечко ходить гулятки.
А прокинувшись, світить повсюди,
Щоб додому верталися люди,
І ці вірші читали ночами
Зірочкам у піжамках з серцями.