У більшості держав світу назви вулиць, площ, пам’ятників присвячені людям, які зробили видатний внесок у розвиток своїх країн, стали символами вартостей, які об’єднують суспільство. Зафіксовані у назвах імена історичних осіб мають важливий виховний ефект як приклад для наслідування і гордості за свою Батьківщину. Це чудово розуміли й очільники тоталітарних режимів. Тому в захоплених нацистами містах негайно з’являлись вулиці Гітлера і інших нацистських бонз, а міста і села СРСР рясніли вулицями Леніна, Сталіна, Троцького, Бухаріна, Берії і менших по рангу вождів. Час від часу когось із них оголошували ворогом народу, і тоді це ім’я назавжди зникало із топоніміки населених пунктів.
Змінити минуле неможливо, але мова йде про те, що із минулого нам потрібне в майбутньому? Які події та імена ми повинні пам’ятати, а які слід залишити назавжди на смітнику історії.
Велика частина наших вулиць носить імена діячів комуністичної партії і радянської влади. Хто ж були ці люди, і як вони прислужились Україні? В даній статті я спробую проаналізувати назви деяких вулиць Полтави і Кременчука, а беручи до уваги те, що майже в усіх містах України присутній цей «стандартний набір», то розраховую на широке коло читачів.
Отже, почнемо по порядку. Вулиця Артема. Артем (справжнє прізвище – Сєргеєв), уродженець Курська. Після проголошення незалежності Української Народної республіки (УНР) у 1918 році він ініціював створення сепаратистської Донецько-Криворізької республіки, яка проголосила про вихід зі складу України і приєднання до Росії. Як бачите, історія повторюється. І що ж нам, так і залишити цю назву на радість сепаратистам? А може «оновити», назвавши вулицею Гіркіна-Стрєлкова?
Вулиця Блюхера. Блюхер – радянський воєначальник. У 1919 році керував частинами російської армії, що вела бойові дії проти УНР. Як відомо, в результаті цієї війни Україна була захоплена більшовиками.
Воровський. Більшовицький діяч, за національністю поляк. У роки громадянської війни боровся проти незалежності Польщі та України. На батьківщині його вважають ворогом польського народу.
Дзержинський. Очолював сумнозвісний ВЧК. Запровадив політику «червоного терору» - одну зі складових частин ленінської ідеї про диктатуру пролетаріату. Теоретично це називалось «подолання опору експлуататорських класів», а щоб зрозуміти, як це робилось на практиці, наведу висловлювання підлеглих Дзержинському чекістів. Лаціс, один із його заступників: «…ЧК не суд и не трибунал. Не ищите на следствии доказательств того, что обвиняемый действовал против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, - к какому классу он принадлежит, какого образования, воспитания, происхождения… Эти вопросы и определят судьбу обвиняемого». А один із московських чекістів – Мізікін, цю тезу спростив ще більше: «…К чему даже эти вопросы о происхождении, образовании. Я пойду к нему на кухню и загляну в горшок. Если есть мясо – враг народа, к стенке»! Голова Кунгурського ЧК Гольдін відкрито заявив: «…Для расстрела нам не нужно ни доказательств, ни допросов… Мы находим нужным и расстреливаем, вот и все».
Судячи по «одкровеннях» цих патологічних головорізів, на їхній совісті, як і на совісті «залізного Фелікса» сотні тисяч жертв, лише мала частка з яких можливо була в чомусь винна.
Свердлов Яків Михайлович (справжнє ім’я – Янкель Мойшевич). Голова ВЦВК. Один з ініціаторів розстрілу царської сім’ї. Автор директиви від 24 01 1919 р. про жорстокі каральні заходи проти повсталих донських козаків. Недавно в архіві політбюро знайшли лист голови ГПУ Ягоди до Сталіна (датований 1935 роком), в якому той повідомляв, що на складі виявлений особистий сейф Свердлова, який відкрили через 16 років після його смерті. Там були золоті царські монети на астрономічну суму (108525 рублів) і більше семисот золотих виробів з дорогоцінними каменями. От і вір тепер у казку про «криштальну чесність» більшовицьких лідерів.
Димитров. Болгарський «Ленін». Прив’язав Болгарію до сталінського СРСР так, що її вважали сімнадцятою республікою. У 1999 році болгари винесли з мавзолею у центрі Софії мумію комуністичного вождя. Того ж року мавзолей висадили в повітря.
Наші партійні боси чомусь особливо полюбляли німецьких комуністичних діячів. Мабуть ЦК ВКП(б) розсилав на місця циркуляри з вимогою називати вулиці іменами Ернста Тельмана, Карла Лібкнехта, Рози Люксембург, Клари Цеткін, бо майже у всіх українських містах є такі вулиці. Може ці німці боролись за Україну, чи своєю діяльністю залишили вагомий слід в її історії? Та ні, їхня діяльність обмежувалась Німеччиною, і ніяких фундаментальних праць про Україну вони не залишили. До того ж, німецькі імена настільки незвичні для української вимови (особливо Карл Лібкнехт), що можуть позмагатися із відомою фразою «Карл у Клары украл кораллы». Недарма мешканці Полтави «свою» вулицю Карла Лібкнехта як називали колись Тригубівською, так зовуть її і тепер.
Пархоменко. Уродженець Луганська. Командував червоною кавалерією у боротьбі проти України. Вбитий повстанцями Нестора Махна.
Примаков. Командир харківського полку, який одночасно з наступом російських військ Мурав’йова підступно вдарив у тил армії УНР, щоб повалити уряд Михайла Грушевського.
Постишев. Один з головних організаторів Голодомору 1933 р в Україні. За його підписом вийшли постанови «Про боротьбу з саботажем у хлібозаготівлях» та «Про занесення на чорну дошку сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі». Занесення на «чорну дошку» означало повну ізоляцію села з припиненням підвозу продуктів і промтоварів. Такі села вимирали майже повністю.
Павлик Морозов. Історію цього «правильного» піонера знає кожен. Віковічна людська мораль засуджує будь-які дії дітей, направлені проти своїх батьків. Ще у Біблії слово «батькопродавець» вважається синонімом ганьби. Але радянська влада намагалась прищепити нам іншу мораль, перетворити кожного у покірного гвинтика тоталітарної системи, для якого такі поняття, як совість і духовність є другорядними. Мабуть частково їй це вдалось, раз у нас до сих пір красується провулок ім. Павлика Морозова.
Обмежений формат газетної статті не дає можливості згадати всіх, чиї імена носять наші вулиці. Сподіваюсь, що ця публікація не остання. Очікую, що наведений фактаж доповнять інші автори. Але вже зараз вимальовується загальна картина: багато з названих осіб були ворогами української незалежності, а деякі ще й відвертими душогубами. Колись ми вірили міфам радянської пропаганди і вважали цих діячів героями. Але після розпаду СРСР відкрились архіви і ми дізнались правду про події тих часів і про жахливу кількість жертв, яку втратив наш народ від репресій, воєн і штучних голодоморів. Чи маємо ми право забути про це? Наші діти довідуються на уроках історії про злочини радянського режиму, а вийшовши зі школи, прямують по вулиці імені чергового ката України, діяння якого не тільки не засуджені, а навіть прославлені в назві. Чому ми тоді дивуємось, що діти нерідко байдужі до проявів несправедливості і брехні. Якщо ми не зробимо висновків із власної історії, то нові покоління будуть знову і знову наступати на ті ж самі граблі, не засвоївши істини, що є Добро, а що Зло.

Валерій Голуб. 6 липня 2015р.

Гортаючи сторінки «Таємної історії», або: у Києві Бузина, а в Росії Дядько.

Здається, що за роки незалежності вчені-історики, отримавши доступ до архівів, нарешті окреслили цілісну картину історії України, звільнили її від більшості «білих плям» і недомовок радянського періоду. Але разом з серйозними дослідженнями останнім часом немов зі скриньки Пандори посипались нові «історичні» концепції, що трактують історію України в зовсім іншому, як правило, негативному забарвленні. Основними розповсюджувачами цих опусів (досить часто - анонімних) є «жовта» преса та інтернет. Тут не завадить згадати основні постулати сучасного неоімперіалізму: зараз важливіше заволодіти умами людей, аніж навіть заволодіти територією. В потрібний момент зомбоване населення саме віддасть цю територію ідеологічному агресорові без війни, шляхом вільного голосування. Враховуючи величезну аудиторію інтернету і не менше число читачів низькопробних таблоїдів, (у яких є програма ТБ на тиждень, але немає нічого українського), можна уявити собі кількість людей, охоплених пропагандою зневаги до України та її історії.
Цікаво, що ця міфотворчість має чіткі інтелектуальні градації – для «двієчників» з історії достатньо міфу про те, що назву «Україна» та українську мову придумали австріяки в кінці 19ст., розповсюдили її серед галичан, а ті, в свою чергу, принесли її в центральні та східні області. Міф другий – для «трієчників»: Якщо наша держава називалась колись «Київська Русь», значить мешкали тут «русскіє люді», вони були гетьманами і козаками, а українці – то прийшле з Галичини населення, до того ж ополячене і орумунене. Як бачите, простежуються чіткі намагання авторів цих «історій» посіяти ворожнечу між Заходом і Сходом України, розділити суспільство на два ворогуючі табори.
Проте чимало більш освічених українців не сприймають такі примітивні побрехеньки на історичну тематику. Для зомбування таких намагаються знайти інші методи. Основний із них - тенденційне, викривлене висвітлення вже відомих історичних подій.
Світова історія – величезний масив фактів і документів (часто – суперечливих). Добросовісні науковці намагаються знаходити системну логіку в подіях, виділяти головні тенденції і напрямки історичного процесу і відсіювати вторинне. Але є і недобросовісні. Є некомпетентні, а є такі, що працюють на замовлення певних зацікавлених структур. Останні підлаштовують хід подій і портрети історичних осіб під генеральний план замовника. Часто такі фальшивки мають науковоподібну термінологію і створюють видимість правдивості. Як приклад навмисної дискредитації нашої історії і українських діячів минулих епох візьмемо черговий опус Олеся Бузини «Тайная история Украины-Руси».(Київ, «Довіра», 2007). Єдине, що чітко проглядається в нарисах Бузини, (які він чомусь називає історією), це намагання за будь-яку ціну очорнити наших героїв, посіяти в серці пересічного читача зневагу до всього українського. Чого варта хоча б характеристика найвідоміших наших історичних осіб в інтерпретації цього «таємного історика»: Грушевський – бородатий троль і доктор навколоісторичних наук, Тарас Шевченко – вурдулак, Іван Франко – божевільний, Ярослав Мудрий – покровитель кіллерів, Богдан Хмельницький – дезертир, ловелас і п’яниця. Чому п’яниця? – так саме прізвище Хмельницький говорить про це! Такими от «залізними» аргументами підкріплює Бузина своє «історичне бачення», яке інколи підозріло скидається на тривіальне марення параноїка.
І в той же час Бузина з усіх сил намагається обілити злочин царя Петра, скоєний проти українців, коли з його наказу Меншиков винищив до ноги все мирне населення Батурина. «…Но первым успел Меншиков. Его летучий отряд…9 ноября 1708г. захватил столицу гетмана и сравнял ее с землей. Население города было целиком уничтожено. Жестокость Меньшикова в Батурине – вполне в духе времени – ни выше, ни ниже среднеевропейского уровня» (с.203). Але з логікою в Бузини є помітні проблеми, отож буквально через три сторінки він забуває про свої докази і ми маємо змогу дізнатися про справжні тогочасні європейські традиції ведення війни зі слів процитованого Бузиною чеха Крмана, і порівняти їх з методами азійської орди, притаманними російському царю-самодуру. «…беглый атаман (Мазепа - В.Г.) вел себя хуже Карла Xll. После взятия местечка Веприк в плен к шведам попало две тысячи русских солдат и столько же местных жителей. «Король, - пишет очевидец Крман, - всех помиловал, но Мазепа нескольких своих подданных, брошенных в ямы, замучил голодом». (с.206)
Тут треба пояснити, що ні Карл, ні Мазепа взагалі не брали в полон мирних жителів. Йдеться про дві тисячі місцевих козаків, які перейшли на бік Петра і були ворогами гетьмана Мазепи. Отже, з одного боку декілька козаків, кинутих в ями, а з іншого боку двадцять п’ять тисяч по звірячому забитих жінок, стариків і дітей.
А тепер про турецького султана Сулеймана і українську полонянку Роксолану: «…Неудивительно, что к сердцу этого «юриста на троне» и протоптала потайную тропку украинская «интердевочка»… Как ей это удалось? Этой маленькой неприметной сучке, ничуть не похожей на буйнотелую Ольгу Сумскую…» (с.106) «Мы радуемься, что ее сдыхались. Страшно даже представить, какое бедствие принесла бы эта баба отчизне, не утащи ее на аркане татары…»(с.111).
У своєму україножерстві Бузина інколи втрачає відчуття міри і законів людської моралі. Скільки треба мати в душі ненависті до свого народу, щоб назвати нещасну полонянку валютною проституткою-«інтердєвочкою»!
Нелюбов до України часто набуває у Бузини просто-таки анекдотичних рис. Ось, наприклад, його намагання вилити чергову порцію бруду на чудове українське місто Львів: «Сегодняшний Львов не стоит того, чтобы его завоевывать… Кафе, где днем невозможно помыть руки… проститутки страшного вида, к которым опасно не то что прикоснуться, но и приблизиться…» (с.128)
Як видно, «респектабельний історик» не заморочувався у Львові пошуком архівів. У нього були зовсім інші наміри.
Не забув Бузина згадати і про маловідомі широкому загалу військові реформи гетьмана Розумовського: «…А вот о хорошем прусском унтер-офицере с палкой в горячке «культурної розбудови» как-то не позаботились. Хотя именно он мог вдохнуть боевой дух в банды слоняющихся без дела малороссийских дезертиров»(с.229).
Отже, шановний читачу, наші славні козаки, що незадовго до того Польщу повалили, не заслужили у Бузини більшої честі, ніж постати «бандою малоросійських дезертирів».
А от у цьому уривку наступає, як то кажуть, момент істини, розкривається справжня ціна «бузинячих» досліджень і рельєфно проглядаються відомі медицині симптоми: «Мне приходилось перечитать немало хроник – польських, чешских, англосаксонських, франкских. Смею заверить: наша «Повесть» (Повесть Временных лет- В.Г.) – одна из увлекательнейших. Читаешь и просто дрожишь от удовольствия – на каждой странице колют, рубят, режут, бьют морды, хлещут ведрами мед, насилуют девок – сплошная «пропаганда жестокости и насилия»(с. 36). Оце вже відвертий прокол. Ясно, як божий день – не читав він нічого! Якби Бузина справді заглянув у Західні середньовічні хроніки, то він би не тремтів - його б просто тіпало «от удовольствия». Бо там фігурує і «Ніч довгих ножів», і Столітня війна, і докладні описи катувань інквізиції, (чого тільки варта одна їхня книга «Молот ведьм»!), і отруєння політичних конкурентів, і закулісні криваві інтриги королівських дворів. Пізніше, у XVll–XVlllст. європейські звичаї справді стануть більш цивілізованими, але в часи «Повести» цивілізованість тамтешньої еліти важко було помітити.
Читаючи цю серію пасквілів на видатних українців, я ловив себе на думці: а кого ж похвалить Бузина, чи є хоч хто (окрім німецького унтера з палицею), хто запалить у цій блудливій душі хоч крихту любови до рідної землі? Виявляється, є! Царський генерал Іван Паскевич, уроджений полтавець, що залив ріками крові повстання в Польщі і в Україні. При згадці цієї особи теревені Бузини набувають довірливого, хвалебно-ліричного звучання, особливо коли йдеться про стосунки між генералом і царем: «…это была обычная человеческая симпатия. Если хотите, дружба… Все самые громкие победы империи в царствование Николая 1 будут одержаны украинским генералом… Так что же я могу испытывать к нему, кроме чувства исторической благодарности?»(с. 247).
Тут приходять на думку слова колишнього президента республіки Індія Джавахарлала Неру: «Немає нічого гіршого для молодої незалежної країни, ніж інтелігенція, вихована колонізатором».
Бузина в своїх інтерв’ю не приховує, що пише на замовлення. Хто ж цей багатий замовник, якому Бузина продукує опус за опусом? Неважко здогадатись, кому потрібна саме «кишенькова», керована ззовні Україна, ослаблена внутрішніми чварами, з великою масою людей, які тужать за радянським минулим, не люблять Україну, зневажають її мову, народ і історію. Колись у КДБ теж намагались примусити відомих істориків писати «редагований» варіант історичних подій, але серйозні дослідники всіляко ухилялись від такої співпраці. Одного не додумались генерали КДБ – залучити до такої «творчості» психічно хворих. З усього видно, що їхні наступники врахували цю помилку.
Безсумнівно, що підкреслено хамський стиль викладу цього «історика» зумовлений бажанням догодити господареві і таки отримати обіцяні тридцять срібняків. Бузину не лякає дурна слава невігласа, у нього про всяк випадок є своє виправдання: «…Славы можно достичь разными способами. Например, стать виртуозным художником и превзойти Рембрандта в искусстве светотени. А можно объявить традиционную живопись отсталым искусством и собственноручно вознести на пъедестал себя и намалеванный в припадке наглости красный, черный или желтый квадрат» (с.303).
Бузина вже намалював свій «шедевр». Сірий овал на купі історичного сміття, із кольором безпросвітної каламуті замість очей.

о7.11. 2013