Кляса
= = 27 =
Про смерть Магомета Павло уже чув. Його застрелили вночі, біля під”їзду.
Тепер з лавошників базарних будуть збирати гроші на похорон. Прийдуть і до Хом”якового сусіда з “Янтаря”, з нього регулярно бере рекет податі, бо магазин якийсь кооперативний, а в Хом”яка державний і Сергій вдоволено потирає руки, коли сусід, поплакавшись в жилетку про черговий наїзд, виходить з Хом”якової лавки.
“Дивна в нас якась мафія” – задумується часто Пашок. Невже й на Заході всих тих “хрещених” знає вся вулична шпана і кожен продавець макаронів? Тутешні “капо ді тутті...” є справді доступними для народу, котрий, здається, знає в обличчя не тільки їх, а й коханок і дітей від другого шлюбу. Навіть білий роздовбаний “мерс” мікрорайонських Піхоти з Артюхом, проводжається шанобливим шепітком. В Магомета, до речі, коханка на другому Шевченківському живе, його авто часто стояло в неї в дворі.
Пашку більше подабається аскетичність минулих блотних, про яких тільки чув з розповідей та сам доуявляв. Ті часи здаються Пашкові затишними, а вуркагани – душевними. Вугільно-чорними волохатими ночами, коли тільки рейки поблискують впроти місяця, душевні дядьки ходили на якісь таємничі діла, на малини і хази, в перервах між ділами порипували чобітьми-“гармошками” на “бану”, на вокзалі, як зараз ніхто не каже, чи десь в парку, пихкали папіросами, прикушеними залізною фіксою, згадуючи чорно-білу Сибіряку – “а завтра утрам “Крєсти” пакінєм ми, уйдьом етапам на Варкуту”, - і навіть фінки їхні, якщо до цього й доходило, встромлялися в когось без болю і смертей, легко, як в манекенів.
Погон, із Чарівного, сам вже старий п”ятдесятирічний вурка, розказував якось Пашкові, як приходили за його дитинства в парк Шевченка до танцмайданчика тодішні бандюгани і пригощали, каже, їх, малих, морозивом і льдяниками. Може, когось і різали, але Погон про це не розповідав. І як в таборі, про це Пашок десь прочитав недавно, відпилювали дворучною пилкою голови живим людям – теж.
Тепер не вурки, а так звані круті, авторитети. Такі, як Пундик, котрий навіть не сидів жодного разу. Якийсь “грєв” на зону Пундик братві передає, “на общак”, але це вже зовсім інша порода людей, нова верства. “Лавочнікі і камсамольци.. – осудливо зітхає Пітома. – Всьо пєрєгрєблось,” – але що він може змінити, дядя Вітя? Відпрацьований матеріал, як каже про таких Прохор.
Мафія потрібна, Пашок переконаний, але зовсім інша. Своя. Він давно про це думає і навіть їздив розмовляти з Сашком Черненком. Довкола Сашка групуються найцікавіші хлопці, що збираються на площі Октябрьській, і сам Сашко хлопець явно непересічний, вроджений політичний лідер. Навесні його посадили в СІЗО, буцімто через несплату аліментів, але за Сашкове звільнення виступило багато людей, навіть з Києва і Львова приїздили дисиденти, і Сашка довелось випускати. “Я вже думав про це, – відповів Сашко, вислухавши Павла. – І потгоху над цим пгацюєм. Хоча... – Сашко багатодумно вдивлявся вдаль. – Політично активні люди, як правило, безпорадні в кгиміналі. Тут про інше тгеба думать.”
Може, й так. Однак обличчя багатьох Сашкових хлопців переконують в протилежному. Після Капулівки, де сер”йозних типажів Пашок бачив сотнями, він переконаний в своїй правоті. Чому в них не вийде те, що, наприклад, виходить у Пундика? Подейкують, що всі кіоски на Іванова вже не державні, а Пундиківські, як і базарьчик, стихаря прибраний Пундиком на пару з Катьою-завмагом, що тепер ще й взяла в аренду чи викупила, – чорт його знає, народ в цьому не тямить, Пашок теж – їхній 54-й гастроном. Треба брати в руки якесь діло, ресурс, і тоді вистачить і на газету, яку Сашко видає вряди-годи, бо завжди бракує коштів, і на прапори, і на ще дещо. Як це робити, Пашок уявляє тільки в загальних рисах. Але ж, якщо до Черненка підключити таких людей, як Прошка, все стане абсолютно сер”йозним і по-справжньому. Ось тільки як його підключити?
“Прохор – це моя знахідка”, – думає іноді Пашок вдоволено. Людей такого штибу Пашок бачив-перебачив, впевнених у собі, “дєрзкіх”, часто з квадратними щелепами і татуйованими спинами, і всіх їх, як кашалот проціджує воду через вус, вишукуючи планктон, він пропускав, видивляючись щось особливо незвичне. Так от Прошка – незвичне, Пашок це шкірою відчуває. Зараз Прохор щось вижидає, причаївшись, як перед стрибком, навіть з роботи розрахувався. Справді, пора йому виходити на інші обшири, чим він гірший від всіх цих колишніх і теперішніх тіньових лідерів, про яких пошіптує пів-міста.
Перед Магометом був Чорт. З ним зеленоярівські “люди честі” – Чарлік і Проноза. Перед Чортом Корчма. Ще раніше Женя Островський притишено шепотів про якогось Джексона, Кучму, дядю Ваню Курського. Недавно Чорт приїздив з кількома горлорізами в “Біду”. Пашок думав, що його вже і в природі давно не існує, кажуть, майже зовсім сколовся Чорт, аж тут таке. Опустивши пістолет дулом вниз, він ходив по залах і розшукував Єгора, котрий прихитрився наїхати на одного малолітку, сина давнього чортівського приятеля. Єгора тижня два тіпало після того візиту.
Незмінним лишається Пундик. Пундик є величиною районною, але довготривалою. Стабільний Пундик, сміється Юра Бойко. Супина кар”єра пішла на спад саме після скуловоротного удару, яким під гастрономом на третьому нагородив не він когось, як завжди, а вже його – Пундик. Пундик – “качок”, замість “понятій” у нього, схоже, залізна ділова хватка і, як сказав би інтелектуальний Юра, відчуття економічної доцільності – вигоди, кажучи простіше. “Кто смотріт вніматєльна – виігруєт абізатєльна! – кричали раніше, та й тепер іноді кричать розбитні хлопці в людних місцях району. – Етот край – Красноярскій, етот край – Краснодарскій. За стопроцентноє зрєніє полагаєтся прємія!” Це люди Пундика. Вони на нього, як самі ж кажуть, “работают”. Премію від них, сподіваючись спіймати удачу за вогнистого хвоста, чекати марно. Кулька, що має бути під наперстком, вже давно затиснута між пальців “низового”, того, хто маніпулює наперстками по шматку картону або фанерки, тоді як “верх”, інший шахрай, відволікає увагу лохів-гравців.
Юра Бойко якось потрапив на вечоринку, де зібралася вся районна еліта – заступник голови райради, начальник управління торгівлі, цеховики, фірмачі, - так були між ними і Пундик з Катьою-завмагом. Наперстки для Пундика – пройдений етап. Пундик, Юра каже, на тому зібранні навіть виголошував промову. В свою чергу Юра, представлений пасією, університетською деканессою, як молодий поет-авнгардист, читав свого вірша – “В дрєвнєм, бєздонном краю амазонок...”, щось подібне. Публіка кивала. “Як це Юра наважився читати?” – не розуміє Павло. Він би, наприклад, зроду б не став. Та ще й перед ким – перед цими масними кендюхами? Хрін вам, козлам, на рило.
Десь Мутний останнім часом пропав, думає Пашок, дивлячись в спини Беку й Перінському, вони вже кудись намірились – на Передаточну, мабуть, там десь живе все численне беківське сімейство. В Юри все якісь туманні розповіді і незрозумілі ідеї. Пашок йому навіть кличку дав – Мутний. Остання Юрина ідея – написати книжку про найвідоміших тутешніх блотних, щоб все це було на документальній основі і водночас художньо. “Запоріжжя бандитське”, наприклад. Юра Пашку пропонував співавторство, в Пашка в думках вже й початок позначився: “Похрустуючи гравієм, Чорт перейшов колії і спустився з насипу на посьолок.” Або не Чорт, хтось інший, без різниці. Все це баловство, Павла цікавлять вірші.
Мутний у віршах, Пашок підозрює, за великим рахунком висот не сягнув, через те він часто так критично налаштований щодо інших. Але погляди в нього цікаві, а головне – власні, не позичені.
- Твій Холодний – партійний поет, тільки навиворіт. Кордун невиразний. От Вороб”йов на диво цікавий, він якась навіть не українська птаха, - віщав Юра. – Але все одно, все одно.., – Мутний сковтував слину, - ...хочеться чогось такого, чого раніше не було ніде і ніколи. Якоїсь кострубатої мови пророків...
Відсутнім поглядом Пашок дивиться в бік майданчика, де про щось все ще бесідують Павшук з Блуднею. “Кострубата мова пророків”, - красиво... Довбаний Юра, каламутний Юра, чи схитнеться він колись туди, куди мав би схитнутися? Батьки в нього прості роботяги, десь з Херсонщини чи Миколаївщини. Під час останньої зустрічі Юра – “Осінь патріарха” Маркеса під пахвою, - дуже сміявся, розповідаючи про свій візит до батьків. Дядько Вовка якраз гнав самогон, передовики виробництва теж п”ють самогон, і пів-години не відчиняв, з переляку не розгледівши в “глазок” рідного сина. Батьки – звичайні, а Юра, сноб і естет, робить собі манікюр і скрипить про оберіутів і “високоє косноязичіє”. Пашку якось потрапляла на очі грубезна книжка Лотмана, де йшлося про ці речі, але довго читати Пашок її не зміг.
Якщо вірити Юриним розпливчатим натякам, з якимсь мутивом, з аферами почав Юра мати справу, чи з фальшивими доларами це пов”язано, чи щось з торгівлею нерухомістю. Інтелігентний аферист, що читає “Щоденник одного генія” Далі і пише авангардистські вірші – чом би й ні? Може бути. Це не піїти з місцевої письменницької спілки, чиї вірші Пашок вряди-годи пробігає в газетах, та й то, якщо над віршем немає присвяти. Вони часто присвячують вірші сталеварам, ланковим, або якимось датам. “Літературні дошкільнята – сказав якось про них Мутний. – Газета. Причому навіть не “Комсомолка”, а гуляйпільська районна...” Мутний рветься в Москву, до Андрєй Андрєїча, так він називає Вознесенського, але останнім часом все ж збавив в пієтеті до білокам”яної, не в останню чергу завдяки їхнім з Пашком суперечкам. “Да, ми не кацапи все-таки, - наче знехотя, погоджується Юра з Пашком. – Ми щось зовсім інше. Ми – махновці.” Павло теж погоджується і радіє.
“Мах-нов-ці...” – подумки і зараз повторює він по складах.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-