Коханець жовтень - у очах багряний гріх
у ніг моїх послання твого оберіг...
Коханець жовтень - я вже не твоя
І серце так палає, як зоря

Аж жовтий жовтень з ревнощів жалю
О, жовтень, синє небо я хвалю!
Вітряно-приторний - це не тебе люблю,
Тобі я зраджую і серце твоє б'ю

Квіти в саду засихають, не розквітаючи,
липень надто жаркий, щоб знайти, все забуваючи,
воду: „Хоч краплю, ковточок!”, вже помираючи,
прошу. Вітер з піском, надриваючись,
виє від болю мого.

Але минула депресія. Знову прийшла істерія.
Вітер так само як вчора про щось, надриваючись, віє.
А я, закутавшись в ковдру, нервово про тебе мрію,
на голубому небі сонце від нервів жовтіє.
Я знаю бажання його.

Ну а тепер я меланхолік,
За вікном дощик-алкоголік,
Я вийшла знов без парасолі –
Дерева стали трохи голі...
Я знову жалібно оплакую себе.

Із монологами на тему діалогу
Я хочу йти завжди тепер у ногу
Із часом, що давно вже об підлогу
Голівонькою вдарився, небога.
А мозок мій давно на восьминога
Вже схожий. Добре – хоч не роги,
А то забула б певне вже тебе.

Отак життя трива. Шизофренія.
Отак я мрію, млію, шаленію,
Весь світ в собі тримати вмію,
Отак на голову хворію. –

Така тепер загальна мода.
А квітів стало трохи шкода.

я живу у мурашнику сірих будинків,
де навколо ще тисячі сірих мурах,
але я – мураха червона

я живу в чорно-білих і сірих картинках,
де світанок теж схожий на жах,
а вино на сонці холоне...

Нудні ці роздуми про вічне
хвилинами безжурно хляпають
а у житті усе трагічне
стає, та сльози щось не капають

Великий Фарс іде до бою
гальмує весь прогрес собою
і у час спеки, а чи зною
так жити думкою одою:
я просто хочу бути живою
без тебе, чи з тобою,
Сум...

Коли дійду уже до мрії майже.... впаду!
не доведу своїх думок я все одно до ладу
не зрозумію сенс життя до смерті
усі думки мої і висновки – давно затерті
Часом...

Ніч...
дикий розпач чи щастя.......банально!
я дивлюсь на життя так загально,
як на цукерку, в якої давно вже вийшов термін придатності.
напевне я сховала її ще в глибокому дитинстві,
щоб з’їсти потім.
23.06.06

Хрусь гробової кришки –
то гупнули мої двері
я справді сховалась нишком
в своїй маленькій печері

я знову тут маринуюсь,
як труп в хробаків салаті
а потім я намалююсь
і піду людей лякати

я стану, як повний місяць:
приречена і щаслива
і пофіг мені, де мій витязь,
я сама. я юродива.

Вийти за межі реальності
Рутинно розбитого рила
Триклятої трансцендентальності,
Яка всіх просто втомила

Втопитися нафіг у крові
Порізаного пальця папером
Дибільна рима „любові”
Вискакує старезним хером

Напевне й поняття любові
Вигадали старі імпотенти
Щоби добратись до крові
А потім і мозок зжерти

Так боляче коли надто комфортно
Ілюзія речей навколо
А в серці ножа поворотно
Хтось крутить по колу, по колу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знову прикладусь до чарки
Цигаркою розпалю мрії
І ніби я сестра циганки
Станцюю в чорта на весіллі