маєш голос
щоб перетікати з крила на крило
ховаючись в мокрому листі
і коли пліснява
гірка як наврочений іній
злипнеться поміж крил
ти завжди маєш час
подумати
що вічність не така вже й довга
як здавалося на початку
і що кожен з нас
є могильником власного щастя
замішаного на воді
лиш коли
чиясь цікава душа
прогортатиме встояне листя
шукаючи черв`яка
ти помилишся
і закричиш
і так почнеться життя

так тонко
осипаються нині твої міста
ніби цегла
з якої вони народжені
розбухла і знепритомніла
лише павуки
щоночі розгойдують товщу повітря
так ніби їхня печаль
ще може когось врятувати
але ти знаєш
що ці мури тримаються на вітру
лише завдяки їхній павутині
липкій
як поранена птаха
коли стече кров
і підмиє останній корінець
врослої в цеглу трави
тоді лише місце
свідчитиме про твою самоту
монументальну
як прилипле до губи
небо

вже розрізано корінці
верби заліплені берегом
тріскають
рояться піском
палець
прорізаний вздовж
бруньку виплюне
розорані
ми піддаємося проповіді
повніємо
як голоси бджіл
народжених щоб вкусити
ми такі ж як вони
ми теж готові
захищати своє дупло
перерізане навпіл
бо
утоплені в горлі верб
ми прозріли і перегризли кору
і нас було так багато
що дерева не витримали
і прокинулися

гриби
проростають між пальців
білі як немовлята
ти відпустила його до води
і вода тебе
відобразила
і місяць
що бачив тебе
знепритомнів
інколи він починає звикати
вирощує хліб і приносить його у жмені
зриває плоди
і видушує з них
первозданно червоний сік
виводить коня у трави
гаптовані змієм
мітить усе це життя
надрізами на деревах
бо куди йому дітись
якщо ти його сорочку
в крові місячній
вичинила
щоб запах грибів
зберігся

зовсім як порхавка
наступиш ногою
і дим
ходиш
в коричневому пилку
розносиш по світу
притихлі тіні гепарда
а на ніч
воском заліпиш
розгойдані щільники печер
і хоч би оса яка
до плеча притулилася

вполювати
шматок живиці
прогорнувши оправу кори
роки за роками
розверстані
скріплені жилавим медом
перше ім`я тварини
на обвітренім корінці

ти ще єси
ти ще здатен різьбити тут
сотні інших імен
тамувати реєстри приручень
тільки з кожним надрізом
ліс відступає
і все важче стає
вполювати живиці
на їжу

хризантема і він
помруть
вітер
прогортатиме купини хмар
пориті небесним кротом
...о
тупотить
вони вже йдуть за тобою
вони вже близько
розсипані знаки води
по горбатій безодні
і нитка трави
з перерізаним горлом

тонкого сну зникоме відображення
на дні ріки - чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь -
любити і прощатися
урізноводь - ламати бильця слів
по котику по китиці по ратиці
по дотику рослини до землі
отак пророчі овиди збуваються
торкнешся сну і кола по воді
і біла піна різьбленої палиці
згортається до кореня слідів
до крил пера просякнутого виміром
до самоти що прогортає плоть
до виводу на крони білих вивірок
яких - у сні - прощає різноводь

нас зостанеться двоє
і життя золоте
і настояна хвоя
наші сни обплете

за дощами і димом
як безодня тонка
разом з нами ітиме
кучерява ріка

за птахами і вітром
буде вітер і птах
тонкоокого світу
течія золота

попід зоряним роєм
де обійм сповиття
нас зостанеться двоє
і почнеться життя

Романові Скибі

текст як відмазка - живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не відворожу
і не поставлю слухати
де
вечір колише білу сторожу
і загорожу білу пряде

так і залишусь листом осиним
криком совиним привидом
чи
тим хто розріже сонце як диню
і - закричить

і загорнувшись в листя і в сушу
в гори і води
в сад і зело

виригну душу
виплюну душу

все
відлягло

вічними не будемо ніколи
мертвими не станемо навіки
осінь як останню непокору
збережуть поети і каліки

дощ як перестояне мовчання
вкриють до зажмуреної жмені
тільки голоси немов прочани
сухо обійматимуть легені

тільки до корозії дозрілі
кашлем вириваючись понурим
будуть як мурахи жити в тілі
створюючи мову крізь фістули

мова кара - їй потрібен отвір
страх і бог оскома і спокуса
золотих дощів нічні полотна
усмішки держава світло-руса

осені наврочена крамола
сонця перестояного ліки
і вона залишиться ніколи
і вона просочиться - навіки

так буває вічно і ніколи
сонний дим на землю опада
золотих хмарин ламкі околи
сонця кров солом‘яно-руда

так перетинаються і терпнуть
ніби виливаються з юрби
голосів подаленілі верби
поцілунків темні голуби

так живуть як до життя прирослі
дні і ночі солоду і крил
і роса для них пелюстки носить
і осанну лебедить ковил

і ніхто на цілий світ палючий
і ніхто на ціле вороття
не розверне їх дніпро і кручі
і не перегорне їм життя

Коли дорога відлітає в ірій,
лишається за курявою крил
твоя невіра, і твоя зневіра,
і попіл слів, і безголосся пил.

І ти згадаєш, у якому літі,
в якім столітті, у якім житті
на цьому світі чи на тому світі
до порожнечі осені летів.

І затремтить у сонячнім сплетінні
думок твоїх тонесенька як нерв
мелодія осіннього цвітіння
пожовклих перевтомлених дерев.

Розплющити, отверзнути роздерти
сухі повіки і сухі вуста.
Благати смерти. Спокою і смерти,
коли довкола пустка й самота.

Невже слова мої гріхи замолять?
Чи на словах безглуздости печать?
Що за любов, коли її говорять?
І чи любов, коли її мовчать?

Покуто, не мини. Збагни, Покуто,
чия у тім, чи є у тім вина.
Та дівчинка, забута й незабутня,
невже вона понад усіх одна?

Відкрию очі: Боже милосердний!..
Уста розкрию: Отче наш, єси…
А світ – не світ. А світ – немов підземний:
ні істини, ні смислу, ні краси.

Немає світу. Вилинялий. Стертий.
Її нема. Мене нема. Прости.
На цій землі хрести не тільки мертвим –
живим і ненародженим хрести!

колись
твоє ім’я
перебриніло на моїх вустах
і встигло застигнути
брунькою в серці

а нині
Господи!
весна це чи не весна

крижини світла
тануть в моїх очах
брунавіють вуста
призабутим іменем

…бо все – то ловлення вітру.
Еклезіаст

Не слухай – це тиша, яка не затихне.
Не слухай – усе це лиш спраглі слова.
Питається вітер натомлено: ти хто?
І час пропливає, і вічність сплива…

І вітер спливає, бо ловленням вітру
є спроба порушити тишу душі.
Бо все те, у що неможливо не вірити –
бо й та, у котру неможливо не вірити –
піде у практичність і скаже:
лишіть…

Пішла у практичність. Не слухай. Не кайся.
Не думай про вітер, бо зловиш туман.
А вірші – це казка. А вірші – це калька
стократ пережитих, прожитих оман.

Бо вірші – то мрія. А мрія – лиш вітер.
І ловленням вітру здається життя.
А вітер ловити – це значить горіти.
Це значить – згоріти. Це доля. Затям.

1.
прокинулась душа
крилами змахнула
і від землі
не відірвалась

важенне щось тисне
до землі пригибає
від земного тяжіння сильніше
земним тяжінням посилюється

прокинулась душа
але довкола ніч
погляд впирається
в софіт хмар
свічки зірниць
загасив вітер
морозом захохані
тріскають шиби
думок

2.
пригадав:
злість палала в душі
не примусив її
в собі перебути
зовні вилитись дав
пожежею

прогоріла
перегоріла
лишився шлак:
твердий і важкий

камінь

3.
мама говорить:
душу слухай
вона ніколи
поганого не скаже
а як її слухати
коли на душі
камінь

тато каже:
кожну роботу
з душею роби
а з каменем на душі
як

друзі жаліють
ех
продав
чортові душу
а хто ж її купить
якщо на душі
камінь

кохана просить
душу свою
подаруй мені
схаменися!
на душі ж
камінь

4.
пішов до лікаря
душа болить
прооперували
вийняли каменя
подаруйте попросив
подарували

поклав у креденц
під скло
на почесне місце
а до ранку
камінь знову
до душі приріс

вдруге операцію переніс
забрав каменюку
під три чорти викинув
аби не знати
де впаде
тричі сплюнув через плече
і пішов
не обертаючись
а на ранок
знову камінь
на душі відчув

після третьої операції
до церкви камінь приніс
сім служб
відправити над ним замовив
прочитав молитву
і заснув спокійно
а на ранок
знову на душі
камінь відчув

5.
більше
не вирізав
і тепер щоденно
виколупую з болем
від каменюки чортової
по шматочку
і знайомим та незнайомим
в душі кидаю

і маю надію
що колись таки
позбудуся

з цими літерами
сама недогода
пишеш зри
виходить пропаще
пишеш пропащо
виходить хир

далі пишеш земля
і вона розверзається
пишеш воля
і стинаєш плечима
яка в біса воля
який ще у біса хир
його звичайно
також викреслюєш

досить тобі неділі
з жовтим наділом на китиці
досить тобі рум’яна
м’ятого
в кольорі кмину

з ними однаково мусиш
писати мисліте
з ними як собі хочеш
писати мисліте
з ними як собі знаєш
писати мисліте

як собі
вимстиш

2006

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться
в божевільній труні долілиць повертається вій
матюкається сич ремигає зашумлена хортиця

табунами блукають отари і несть їм числа
по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі
по незвіданих нетрищах душі виходять на злам
і спалахує небо червоною мічене пастою

розенкранце зі сцени старий канделябр забирай
гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту
покоління майстрів відчиняє ворота у рай
а старий азозелло веде під вінець маргариту

1991

сплітаються пальці сплітаються очі і голови
на стоптаний пляц виповзають картаті слова
а ми залишаємось голими голими голими
ключиця сідниця коліно кулак голова

ховаємо очі за висхлими бляклими плівками
ховаємо в жмені маленьких драґлистих синів
а ви не приходите згорблений відчаєм лікарю
лиш тихе тремтіння повільно повзе по струні

проколює сонце дротинами променів гострими
понуре терпіння обмацує зором далінь
а ви мовчите ув останньому відчаї,
господи
в самотньому небі вас нікому зняти з петлі...
1992

прощай гаутамо я нині до замку дійшов
корона спітніла на лобі опалому в дріж
на босих дорогах знайдеться мій ликавий шов
на горлі старому відчиниться лаковий ніж

я знидів шукати – є вищі за слово думки
в провальному сіні яке приросло до межі
та назви жінок поза мною несли як вінки
потворні поети мої довголюбі вужі

мистецтво – насилля над світом що нас за людей
тримає донині а нам аби гризти краї
а день на тім боці такий як і нинішній день
рої на тім боці такі ж як і наші рої

і час – лиш перелюб лиш крадений келих вина
де зморений солод на синьому вітрі гірчить
прощай гаутамо я вип’ю цей замок до дна
а море зачиню і небо зачиню і цить
1995

караван води обезречений леміш мозку
канонічна пора прорізати листя долонь
бити в тимпани поголити голову кучерявого хлопчика
і за вітром завітром завіт

майже такими були наші ідоли наші котигорошки
наші нігті з китицями аїру на кільчиках лемешів
сочився крізь них караван води жував остюки
залишав по собі кубельця піску як дрібки фекалій

гніздами небесних ворон глистами судин
іконостас твого диму причетний до сущого
глибше орати притрушені цинамоном легені
вихаркувати зірки що стікають
патоки на шклі залишаючи

майже такими були наші сови всю ніч просились до вітру
і лиш під ранок виходив з-під них караван води
повільно і довго за вітром завітром
завіт

повторюю тричі прирослі до неба слова.
їх мало би бути утричі – як мінімум – більше,
але тільки віршам дано заперечувать вірші,
як першим прочанам покоїтись у головах.

не слово було попід шепотом наприкінці,
навколішки сонцю, яке нахилилось деревам.
до лева і змія приносили змія і лева,
і сльози, як лози, фальцетили в такт по лиці,

або по обличчі, або поза ними двома.
благенькі, як лози, якими шмагати благали.
не слів, але мови під небом, як завше, замало –
на мову намова, як в хлібі полова сама.

повторюю тричі – четвертого разу зійти
грозилися зорі навпричіпки в небо чи просто,
а тільки потреба до лева призначити простір,
до змія корону, до вірша засохлі листи,

чи може листки, або листя, чи просто папери,
чи просто прочани, чи просто під небом, чи в такт.
повторюю двічі, а третього разу не так –
аби прочинились, а не розчахнулися двері

із повітря в повітря зринають твої птахи
як вода у клепсидрі з нічийного ока сну
тут кульбаби вінками означують хист і схил
у тоненьких долонях розхлюпуючи весну

тут буває за пристрасть віддати себе і стріт
на вівтар чи на плаху розмінюючи єство
але більші від серця окрушини твоїх сліз
як слова у клепсидрі висотують за-
-жи-
-во

у вінку із кульбаб що заплющили очі на дощ
у долоні затеплій завічній в губах із кульбаб
у коханні що майже кохання майже наше
у пальцях пелюcтками по спині
стікати

Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.

Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.

Я все прощаю. Я запам’ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.

Уже цвіте під мустом алича
і мартиролог складено наново.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.

І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в заміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові...

1993-96

погляд дерева покруч – за ласку дарують дукати
за труну самота за вогонь чикатіловський сплін
причаїлась задуха в легенях маленької хати
де ночуємо порізно Він або я або Він

облітаючі лані благально доліплені з воску
крига слів розкололась бо там уже інший ґазда
ми плекаємо зустріч під білими нігтями мозку
та сліди під порогом постійно змиває вода

я люблю Його мовчки люблю Його немічну маску
Його тінь під очима і німба вологий синець
я Його проклинаю як млосний язичницький жрець
і як дурень тубілець жеру Його тіло на паску

так форелі в судинах минають лягають на дно
так новітні мерці обзираються що за потвора
я щодругої ночі навщент роздираю вікно
аби хата вдихнула повітря споруджене вчора

та приходять дерева і втупивши очі в софіт
подарують за ласку дукати сантими тіролі
я начхав на цю маску начхав на нудні Твої ролі
обійми мене Боже і хай заокруглиться світ
1994

істинно кажу тобі – зима
так і час переступає тричі
і нікого вічного нема
нині понад нами чоловіче

все воно з-під немочі росло
і кришились хмари на дорогу
мислити – останнє ремесло
ми його прощатимемо Богу

скрипти на старий пісенний лад -
мушлю чи пістоля чи трембіту
на півсвіту глянути назад
і переконатись на півсвіту

і нести як гадину в руці
квітку цю кропиву цю дитину
істинно кажу тобі – синці
будуть вічно цілувати спину
1997

глиця з долоні повільно стирається потом,
крекче з корінням – як світ – іменами вперед.
осінь приходить і тихо питається, хто ти?
з горла осоту ображено сочиться мед.

майже загубиш цю землю в гірких зелепугах –
десь поміж них закотилась, почезла в траві…
жовті окрушини: стеляться оси над лугом,
тонко і довго літають, неначе живі

повернення на схід – вершина цих казок
їх серпантинний біг вповільнено а й досі
на вимогу бика згортається бузок
і квилить навздогін стара параска осінь

меж зламаних бажань колишеться як змій
нірванний листопад нічного банування
прощання – дотик шкла до вилинялих вій
і течія вікон і терція овальна

івасик без гусей і пристань без відра
і крови без чобіт немислимо вточити
повернення на схід така чудова гра
і янгол під кущем – заслужений учитель

а ми як вітражі застигли в лоні стін
і довгі як життя минають катехизми
кохана відірвім погуслі гливи тіл
а тільки хто за нас діждеться тут вітчизни
1995

ці тексти як жінки регочуть віддаються
виношують тремтять від дотику руки
а їхній чорний трон на паперовім блюдці
немов старий магніт притягує зірки

їм сниться по ночах шалений шов бетону
підземної стіни точений барельєф
і місяць як кольє стискає плоть червону
і венам золотим розлитись не дає

ці тексти як жінки вони старіють зранку
але котрогось дня коли на вітражах
старенький принцип жах зірве ажурну рампу
із їхніх гордих лон обсиплеться іржа

і вкриті золотим пахучим ластовинням
вони тобі прийдуть немов під образи
ти винен їм цей світ ти кожен їхній вигин
губами обома в повітрі зобразив

ти рвав їх на шматки зализував їм рани
леліяв як дітей як потолоку дер
тепер вони твої але чому іване
ти жодного із них не вимовиш тепер
1995

і люди і очі і води і зорі і там
де звук розпашів на зеленому вовчому морі
немає нікого хто вивів би голосно сам
дієзи й бемолі зараза дієзи й бемолі

і зливи неначе прищі на брунатному тлі
марудні й понурі як джинси на тілі декарта
і вже голоси мої з неба судомні як кварта
зринають в долоні розмірено як дриґлі

зимуємо разом і пόфіґ – каштани цвітуть
кобіти і ноги дими і пропалені скельця
розбризкана навпіл із пляшки сумна каламуть
до серця доходить зараза доходить до серця

жує сентименти випльовує міражі
кохання й масарство макартні або моріконе
на бархатній бойні нічого не важать ножі
лиш люди і очі і води і зорі і коні

невже повбивав би невже постелив би зерня
в розмірену й теплу розлиту по вінця гидоту
лиш тіні зараза минають холодні на дотик
і знову ображено дивляться в очі коня
1998

проповідуєш безвість як ніч проповідує спрагу
місце скрипу води оповите нічийним дощем
споконвічна гора з-під каміння просочує брагу
а до кого та брага до кого та спрага тече

на покатих прогалинах висяться тіні мужичі
ідол мозку липкий витирати крило об штани
був ти падким на простір так само як падким на звичай
тільки місяць забувся вхрестити тобі однини

мислі – пастки на бджіл що по ночах не вміють літати
їм би майже сльозу їм би тільки маленький ковток
це життя до пиття не відняти але й не додати
що із того що вічне якщо йому досить по сто

алерґія на вітер жере солов’їні інстинкти
мозок скрес до світанку і вже не пригорне ніхто
ген зі свити богів тільки жовтий переляк простився
а за решту звиняйте за решту – з-під крана – по сто

ще по сто і заснути таке воно зранку нівроку
розлипаються крила присохлих од відчаю бджіл
тільки гусне слина як понура бравада пророка
що нікому – нікому – ні краплі не наворожив

2000

тут сон і сови. солодко. приходь.
на цілі води папороть і водь.
за чайками пливуть підбиті чайки.
вітрила, що приспущені навзрид,
витримують один-єдиний світ,
роздвоєний на кінчику нагайки.

тут майже мокро. майже відчуття,
присилені на кільчику життя,
присилувані майже відчувати,
що крик сови, що папороть, що плоть,
що десь на небі сіється Господь
тонким дощем останньої відплати

є три узбережжя твоєї ріки
і сонцю судилось намислити кожне
порожня вода витікає в порожнє
кудись попід небо – аби навпрошки

і солоно їй і не соромно їй
і майже під воду ховаються бризки
тоненькі судини сакральної книжки
спиває поранений вартовий

Катрусі


перелети мене через янгола
через янголя янголятко
з білими крильцями в білій кирилиці
з потерчам над губами
на голубій воді

та перелети мене через янголеня
почерез вітер левадами
вишиту воду хрестиком
голосом щекавицею ниткою корабля
з потерчам над губами

та перелети мене почерез янголенятко
та пригорнися собі обабіч води
та пригорнися мені в її янголінь
білими крильцями вишита янголань моя
янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

та перелети мене почерез янголенятонько
почерез кола кириличні в голубій воді над губами
потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь
відлунюючи хрестиком понад левадами
щекавицею понад вишиття вуст янголелю

та перелети

якби нікого не було,
чи ти б тоді була,
приберігаючи тепло
до витоків тепла,

до перелистування лун
і відлипання крил –
який би скрушився валун
аби тебе відкрив,

якими в озероснігах
дрімали б комиші,
і з-понад чим стирався страх
у кутиках душі

вона і сніг темнаво золоті.
тонкі сліди її тонких життів
ще тихо проступають крізь окладень.
і скапує волосся по щоці,
і сльози – голуби на молоці –
уже давно притомніші від знади.

і передзим’я – тільки озирни –
прозорішає до озимини
і – майже біле крізь блакитну крону.
подивишся: там родимка нічна
витримує небесні письмена
і на губах лишає тінь червону

чого тобі, зимо: з полону ідемо.
подовшало розмов, як вигинів на карті.
окріпли ґражди слів у кутиках розмов,
як патетичний шов на тріснутій кокарді.

і притча з полину про листяну війну,
про мітки на стіні, обмочені у хвою, –
про трою, що її врятовано до сну,
аби на денці сну поруйнувати трою:

трояндову її – з дзеркальних кучугур,
з болотяних люкроз, притулених на біле, –
коли раптовий крик відлунює об мур
загублених вікном, усе ще уцілілим.

чого тобі іще: безодню на плече,
чаїнку осоки і хриплого туману.
і хай не по щоці остання міць тече,
по снігові – нехай, а по щоці зарано

упоперек душі одні і ті ж овації,
киргизи в рушниках, вечеря і самум.
дописаний вінок зневажує Горація –
самому ж одягти хіба лише на глум.

пелюстки і листи в розлогому перетині,
їх рустикальна тінь вихлюпує в кумис.
і вітром не риплять віконниці веретяні,
і обруч золотий над стійбищем завис.

до піднебіння од прилипли відображення,
хурми і часнику окрушини блищать.
ти витираєш піт і слухаєш поважно,
як в дальніх комишах самотньо стигне чай

сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її

цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.

стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.

підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.

опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.

ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.

і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу