Долаючи всі перешкоди та межi,
злітає мелодія-мрiя,
і серце німіє від щирої меси
"Аве, Марія!"
Аве, Маріє!.. І чесною жінкою,
і чистою матір'ю Божою
життя на землі розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом мелодія музики
"Аве, Марія!"
Над нашими болями, нашими долями
встає твоє ім'я ласкаве,
щоб душі зігріти надіями добрими...
Аве, Марія!
Аве!

1990 р.

В цю поруху, од розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»
1990

Тепер, напевно, дуже смішно збоку
дивитися на нас...
Бо кланятись дияволу і Богу
не можна водночас.
Не можна говорити по-новому
і захищать старе,
лиш мимрячи, неначе аксіому:
воно саме умре.
Старе все прокляло вже навіть небо,
було вже панахид...
Тож, певно, більш пісочити не треба
і «ставити на вид».
Так ні... Балакунам — доба щаслива:
десь ще в ціні слова...
Слова, слова... Катастрофічна злива
країну залива.
І гаснуть під навалою негоди
засвічені вогні...
І борсаються голодно народи
в словесному багні...

1991 рік

Поставлена крапка остання.
Пора. До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався...
Чи я й народився німим?

1990

Коли помру — це буде скоро, —
хай пам'ять в забуття не лине...
Можливо, хтось нап'ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне...

Чи пам'ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі...

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.



1992 р.

Іду на побачення з Богом,
хоча і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля Всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з Богом,
хоча і не хочу іти.

14.05.91

Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на вартi,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки —
в нелюдських умовах зостатись людьми.

31. 12. 91 р.

«Будь проклята держава, де поети
за чесні вірші зеками стають!»
(Ніна Гнатюк)
//////
Чую, брате Тарасе, прочифірений голос,
прохрипілий на спомин спаплюжених літ,
і обдерта душа підіймається голо,
щоб буремно продовжить підбитий політ.
Та спадають безсило поламані крила,
запікається в серці задавлений крик,
і не пломінь бентежний,
а табірна крига
розлетілась довкола від помаху крил.
Це знайомо: я теж не улесливий покруч,
світ жорстоких страждань
добре знаю і сам,
в ті ганебні роки ми були майже поруч,
бо від Вінниці так недалеко до Сарн.
Дуже легко було нам заграти за грати,
дуже важко хоч трохи відвикнуть від них,
дуже весело світяться мрійні заграви,
дуже сумно морозиться після відлиг.
Хоч проймає зневіра, бо так настраждався,
Хоч палючії спогади душу печуть,
чуєш, брате Тарасе,
ти уже постарайся —
людям треба твій голос зміцнілий почуть!


1991

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

23.10.90 р.

Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували...
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм'ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!

30.10.91 р.

Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить —
ще рано ставить крапку.
Iще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.

16.07.92 р.

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

14.10.90

Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клаптi спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!

6.10.90 р.

Ще немає снігу,
вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі...
Лиш приходить вітер,
мов зайшов додому —
обтрусить дерева та кущі...
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху
згадувати ми...
Вже немає грому,
ще немає снігу:
осінь дожидається зими.

19.11.90 р.

Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.

12.10.90

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере...
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев...
Сам не знаю, чом не бачив досі,
загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік...

12.10.90