ДІОГЕН
Qui quaerit, reperit.
(з лат. Хто шукає, той знаходить).
І.
Мені сьогодні стрівся Діоген,
Сивіший од віків архісивизни.
А ми, його списавши до легенд,
Ще по живому відправляли тризну.
Щоправда, дзвін по ньому не ридав,
В жалобі мідь на храмі не тьмяніла.
Він потойбіччю душу не віддав
І поцейбіччю не залишив тіло.
Час перейшов якраз по мілині,
Хоча наміривсь перейти, де глибше,
Обвів круг пальця істини земні,
До миті нитку вічності привівши.
А люди щось казали про архів,
Зухвало пальцем тикали у книгу.
Мовляв, лиш порох буде з порохів,
Нема того, хто хоч і раз, та зникнув.
Ми проти цього світу замалі,
Всяк до землі однаково тяжіє.
Живи – живи, а там… А взагалі
Ніхто з легенд воскреснути не сміє!
На те ж бо й воля Божа (чи того,
Хто власну волю видає за Божу?).
На дно каміння тіло потягло,
А це – з душею розлучить не може.
То що їм доля: плентатись удвох?
То що їм фатум: зв’язані довіку?
Душа і тіло, а над ними – Бог,
Який ніколи не стуля повіків.
ІІ.
Я мружусь аж до іскор ув очах,
Бо, як усі, не одягаю маски.
А Діоген ще наче й не зачах,
Але уже пропах димами наскрізь.
Вони пройшли крізь нього і не раз.
В його лампаді – світла на всечасся.
Та де ж він був, що жодному із нас
Ще на дорозі досі не стрічався?
Тепер ліхтар от тицяє мені
І запитально дивиться в обличчя.
Я ж відганяю мислі навісні,
Які прийшли уперше за сторіччя.
А очі – не повторення калюж,
То віщі зорі, совістю відбиті.
«Не мруж очей. Кажу тобі, не мруж!
Крізь них тебе я мушу роздивитись!»
ІІІ.
А ми вже звикли жити у пітьмі
(Комусь так добре, іншому – ще краще).
Аби мовчать – не конче буть німим,
А бачить – не обов’язково зрячим.
Гадав – всесильний. Ти ж бо чоловік!
А світ ув обшир зору не привласниш.
Хто у пітьмі – той мружитись не звик.
Відтак, боятись зморшок передчасних.
Зі світлом повертаються страхи,
З лампадою, котра уже забути.
Тому й тебе зметуть, як порохи.
На дно потягне душу каламуття.
IV.
А це не дім, мурований з цеглин,
Що захищає ліпше за фортецю.
Це світ на вічність, не на п’ять хвилин,
Усесвіт для лише одного серця.
А Діоген із Неї розпочав.
До сьогодення докотилась Діжа,
До міста, що, неначе собача,
Ніяк одвічні рани не залиже.
Де що не день, то страчений дарма,
Легені чадом струєно. А те, що
Одному – всесвіт, іншому – тюрма,
Одному – неня, іншому – як теща.
В Ній тільки плоть узято під арешт,
В тугі вузли переплелися м’язи.
За всіх часів, народів, врешті-решт,
В Ній найвільніший добровільний в’язень!
Який тут простір думці і душі!
І небеса, не засклені у вікнах.
І линуть зорі – тільки удержи
І розкладай узори на колінах.
Не переймайся холодом шпарин.
Від солі злив дошки не струхлявіють.
Орда вітрів із чотирьох сторін
Цю Діжу з місця зрушити не сміє!
Та ж докотилась Діжа аж від ген,
По бездоріжжю, від архісивизни.
І визирає з Неї Діоген,
І ліхтарем показує на місто.
V.
Йому отут зігріти босоніж
Асфальт своєю певною ходою.
Із серця сумнів вирвати, як ніж,
І окропить свяченою водою.
Не оминати хворих і калік,
І не ковзнути зором повз убогих.
Він може тільки душу, наче хліб,
Роздать по крихті, кланяючись в ноги.
Хоча й не знає наших молитов
І за здоров’я Служби не замовить.
Та що там! Він з минулого прийшов,
Ні з ким із нині сущих не у змові.
А він усіх впівока впізнає:
Хто хоче злата, прощення чи хліба.
По крихті душу власну роздає
І не пита, кому вона потрібна.
Він знає сам од будь-кого не гірш:
Єства каліцтво гірше, аніж тіла.
Хто хоче злата – проданий за гріш.
Такі прощення зроду не просили.
Скажи мені: ну, що їм співчуття?
Воно в кишені весело не дзенькне.
Це ж треба як ненавидіть життя,
Аби отак розтринькати усеньке?!
Це ж не один дочасно посивів,
На ділі прикидаючись, у слові.
Лише нужденний зроду не просив –
Йому того не дозволяла совість.
VI.
Чому на світі стільки заборон
Іще до лету обтинають крила?
А хто не хоче бути між ворон,
Той мусить маскуватися у біле.
А що йому, коли він – Діоген
Із всюдисущим, як відлуння, гласом?
Чи не до п’ят сорочку одягне –
І буде поза простором і часом.
Він бородою мудрості обріс.
Відколи? Й сам уже не пам’ятає.
А сивина у бороду, а біс
Не у ребро. І в помислах немає.
А в бороді – хоча б тобі воша.
Таке й довіку навіть не насниться.
Та є у ній, коли не вся душа,
То краща Діогенова дещиця.
Її полощуть зливи й туманИ.
А він, до сонця почепивши, сушить.
Він упізнає лихо зі спини
І бородою власною задушить.
Увесь як є. така у нього суть.
Не вірить він у жодні переміни.
І глас його за божевілля ймуть,
А він лише питає про Людину.
VII.
Це місто в очі дивиться вікам,
До ниточки тривогами прогіркло.
Тут із собою кожен сам на сам
В епохи на віддалених задвірках.
Ніхто тут, мірку маючи свою,
Не міряв те, наскільки не значимий,
Чи ще у пеклі, чи уже в раю,
Чи, як вогонь, хитається між ними.
І каже хтось: даремний Діоген
І серця жаром живлена лампадка.
… Зло зачепилось за триклятий ген
Й спадково тиражується в нащадках.
І ти уже, що хочеш, те й роби,
Бо, врешті, хто у змозі заперечить?
І плюй у тих, що носять корогви,
І каяття пойми за недоречність.
А хочеш – очі вперше не замруж,
Гординю власну вилікуй, мов нежить.
У цьому місті сотні тисяч душ,
Але твоя тобі вже не належить.
І ви у тінь ховаєтесь,аби
Вас не діймали сумніви й дилеми.
Ніхто ні в кого не питає більш:
«Ми помремо, та разом чи окремо?».
То, може, винен роз триклятий ген,
Що кров од нього злобою нуртує?
Чи не тебе шукає Діоген?
А ти його уперто ігноруєш?
VIIІ.
Нема нічого гірше, як шукать,
Пітьму свердлити зорями-очима.
У часі він – і мученик, і кат,
Що держить небо власними плечима.
Бруківка п’ят тепло не вбереже,
А місто, що мінливіше за вітер,
Всього на те і здатне, що лише
Добряче стусанами пригостити.
А Діоген… Чи досі не змарнів?
Чи не печуть від сліз старечі очі?
Його ліхтар рахує тарганів,
Які щораз кидаються урозтіч.
Ловити їх? Який у тому сенс?
То чи не ліпше з пам'яті зітерти
Йому, хто, не вмираючи, воскрес?
Немає просто дозволу померти,
Коли цей вік судилось пережить.
Коли грядущий громом перестріне.
На смерть – і ту потрібно заслужить,
А він Людину світові ще винен.
Його на це ніхто не прирікав.
Він був собі підсудним і суддею.
Він забагато цим заборгував.
Платити мусить вічністю своєю.
Його навік неважко проклясти.
Його – укотре! – прощено востаннє.
Він ліхтарем у темінь присвітив –
А звідти врозтіч кинулось таргання.
ІХ.
Неправда те, що істина – в вині
(Ним тільки легко заглушити щастя).
Хтось їй вклонявсь, божественно-земній,
А Діоген обвів довкола пальця.
А ми ж його списали у архів,
Замурували в часі, наче в діжі.
Це тільки світ добряче постарів,
А Діоген залишився колишнім.
Себе не тямить він без ліхтаря.
Чи взагалі себе іще він тямить,
Коли в нікуди очі видивля?
Коли усесвіт грається життями?
Коли уже, здається, все одно
І пізнаєш довколишнє наосліп?
На смак не вчуєш: брага чи вино?
Чи ти – це ти, а не зухвалий дослід.
…І хтось в обличчя тицьне ліхтарем.
Ти в оберемок світло позбираєш.
Бо так уже ведеться: день за днем
Ще з лона ти до темряви звикаєш.
А Діоген одного лиш хотів:
Знайти того, хто б не цурався світла.
Та й Діжа має тридесять життів,
Щоб передчасно їй не струхлявіти.
А понад ними небо, наче дзвін,
Що апелює до чийогось смутку.
Моли богів, аби зустрівся він –
Твій Діоген, який осяє пустку!
Мені зустрівся. Він мене впізнав
Крізь дим віків, пере стінки і стіни.
Якщо я Та, кого він так шукав,
Ніхто із вас його вже не зустріне.
05.02.2006.
Коментарі (14)
Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --