Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олена Ткачук (1987)
Якби я говорив мовами людськими і ангельськими, а не мав любові, я був би, немов мідь бриняча або як кимвал звучний...
(1 Кор.13:1)





Поеми

  1. ДІОГЕН
    Qui quaerit, reperit.
    (з лат. Хто шукає, той знаходить).

    І.
    Мені сьогодні стрівся Діоген,
    Сивіший од віків архісивизни.
    А ми, його списавши до легенд,
    Ще по живому відправляли тризну.

    Щоправда, дзвін по ньому не ридав,
    В жалобі мідь на храмі не тьмяніла.
    Він потойбіччю душу не віддав
    І поцейбіччю не залишив тіло.

    Час перейшов якраз по мілині,
    Хоча наміривсь перейти, де глибше,
    Обвів круг пальця істини земні,
    До миті нитку вічності привівши.

    А люди щось казали про архів,
    Зухвало пальцем тикали у книгу.
    Мовляв, лиш порох буде з порохів,
    Нема того, хто хоч і раз, та зникнув.

    Ми проти цього світу замалі,
    Всяк до землі однаково тяжіє.
    Живи – живи, а там… А взагалі
    Ніхто з легенд воскреснути не сміє!

    На те ж бо й воля Божа (чи того,
    Хто власну волю видає за Божу?).
    На дно каміння тіло потягло,
    А це – з душею розлучить не може.

    То що їм доля: плентатись удвох?
    То що їм фатум: зв’язані довіку?
    Душа і тіло, а над ними – Бог,
    Який ніколи не стуля повіків.


    ІІ.
    Я мружусь аж до іскор ув очах,
    Бо, як усі, не одягаю маски.
    А Діоген ще наче й не зачах,
    Але уже пропах димами наскрізь.

    Вони пройшли крізь нього і не раз.
    В його лампаді – світла на всечасся.
    Та де ж він був, що жодному із нас
    Ще на дорозі досі не стрічався?

    Тепер ліхтар от тицяє мені
    І запитально дивиться в обличчя.
    Я ж відганяю мислі навісні,
    Які прийшли уперше за сторіччя.

    А очі – не повторення калюж,
    То віщі зорі, совістю відбиті.
    «Не мруж очей. Кажу тобі, не мруж!
    Крізь них тебе я мушу роздивитись!»


    ІІІ.
    А ми вже звикли жити у пітьмі
    (Комусь так добре, іншому – ще краще).
    Аби мовчать – не конче буть німим,
    А бачить – не обов’язково зрячим.

    Гадав – всесильний. Ти ж бо чоловік!
    А світ ув обшир зору не привласниш.
    Хто у пітьмі – той мружитись не звик.
    Відтак, боятись зморшок передчасних.

    Зі світлом повертаються страхи,
    З лампадою, котра уже забути.
    Тому й тебе зметуть, як порохи.
    На дно потягне душу каламуття.


    IV.
    А це не дім, мурований з цеглин,
    Що захищає ліпше за фортецю.
    Це світ на вічність, не на п’ять хвилин,
    Усесвіт для лише одного серця.

    А Діоген із Неї розпочав.
    До сьогодення докотилась Діжа,
    До міста, що, неначе собача,
    Ніяк одвічні рани не залиже.

    Де що не день, то страчений дарма,
    Легені чадом струєно. А те, що
    Одному – всесвіт, іншому – тюрма,
    Одному – неня, іншому – як теща.

    В Ній тільки плоть узято під арешт,
    В тугі вузли переплелися м’язи.
    За всіх часів, народів, врешті-решт,
    В Ній найвільніший добровільний в’язень!

    Який тут простір думці і душі!
    І небеса, не засклені у вікнах.
    І линуть зорі – тільки удержи
    І розкладай узори на колінах.

    Не переймайся холодом шпарин.
    Від солі злив дошки не струхлявіють.
    Орда вітрів із чотирьох сторін
    Цю Діжу з місця зрушити не сміє!

    Та ж докотилась Діжа аж від ген,
    По бездоріжжю, від архісивизни.
    І визирає з Неї Діоген,
    І ліхтарем показує на місто.


    V.
    Йому отут зігріти босоніж
    Асфальт своєю певною ходою.
    Із серця сумнів вирвати, як ніж,
    І окропить свяченою водою.

    Не оминати хворих і калік,
    І не ковзнути зором повз убогих.
    Він може тільки душу, наче хліб,
    Роздать по крихті, кланяючись в ноги.

    Хоча й не знає наших молитов
    І за здоров’я Служби не замовить.
    Та що там! Він з минулого прийшов,
    Ні з ким із нині сущих не у змові.

    А він усіх впівока впізнає:
    Хто хоче злата, прощення чи хліба.
    По крихті душу власну роздає
    І не пита, кому вона потрібна.

    Він знає сам од будь-кого не гірш:
    Єства каліцтво гірше, аніж тіла.
    Хто хоче злата – проданий за гріш.
    Такі прощення зроду не просили.

    Скажи мені: ну, що їм співчуття?
    Воно в кишені весело не дзенькне.
    Це ж треба як ненавидіть життя,
    Аби отак розтринькати усеньке?!

    Це ж не один дочасно посивів,
    На ділі прикидаючись, у слові.
    Лише нужденний зроду не просив –
    Йому того не дозволяла совість.


    VI.
    Чому на світі стільки заборон
    Іще до лету обтинають крила?
    А хто не хоче бути між ворон,
    Той мусить маскуватися у біле.

    А що йому, коли він – Діоген
    Із всюдисущим, як відлуння, гласом?
    Чи не до п’ят сорочку одягне –
    І буде поза простором і часом.

    Він бородою мудрості обріс.
    Відколи? Й сам уже не пам’ятає.
    А сивина у бороду, а біс
    Не у ребро. І в помислах немає.

    А в бороді – хоча б тобі воша.
    Таке й довіку навіть не насниться.
    Та є у ній, коли не вся душа,
    То краща Діогенова дещиця.

    Її полощуть зливи й туманИ.
    А він, до сонця почепивши, сушить.
    Він упізнає лихо зі спини
    І бородою власною задушить.

    Увесь як є. така у нього суть.
    Не вірить він у жодні переміни.
    І глас його за божевілля ймуть,
    А він лише питає про Людину.


    VII.
    Це місто в очі дивиться вікам,
    До ниточки тривогами прогіркло.
    Тут із собою кожен сам на сам
    В епохи на віддалених задвірках.

    Ніхто тут, мірку маючи свою,
    Не міряв те, наскільки не значимий,
    Чи ще у пеклі, чи уже в раю,
    Чи, як вогонь, хитається між ними.

    І каже хтось: даремний Діоген
    І серця жаром живлена лампадка.
    … Зло зачепилось за триклятий ген
    Й спадково тиражується в нащадках.

    І ти уже, що хочеш, те й роби,
    Бо, врешті, хто у змозі заперечить?
    І плюй у тих, що носять корогви,
    І каяття пойми за недоречність.

    А хочеш – очі вперше не замруж,
    Гординю власну вилікуй, мов нежить.
    У цьому місті сотні тисяч душ,
    Але твоя тобі вже не належить.

    І ви у тінь ховаєтесь,аби
    Вас не діймали сумніви й дилеми.
    Ніхто ні в кого не питає більш:
    «Ми помремо, та разом чи окремо?».

    То, може, винен роз триклятий ген,
    Що кров од нього злобою нуртує?
    Чи не тебе шукає Діоген?
    А ти його уперто ігноруєш?


    VIIІ.
    Нема нічого гірше, як шукать,
    Пітьму свердлити зорями-очима.
    У часі він – і мученик, і кат,
    Що держить небо власними плечима.

    Бруківка п’ят тепло не вбереже,
    А місто, що мінливіше за вітер,
    Всього на те і здатне, що лише
    Добряче стусанами пригостити.

    А Діоген… Чи досі не змарнів?
    Чи не печуть від сліз старечі очі?
    Його ліхтар рахує тарганів,
    Які щораз кидаються урозтіч.

    Ловити їх? Який у тому сенс?
    То чи не ліпше з пам'яті зітерти
    Йому, хто, не вмираючи, воскрес?
    Немає просто дозволу померти,

    Коли цей вік судилось пережить.
    Коли грядущий громом перестріне.
    На смерть – і ту потрібно заслужить,
    А він Людину світові ще винен.

    Його на це ніхто не прирікав.
    Він був собі підсудним і суддею.
    Він забагато цим заборгував.
    Платити мусить вічністю своєю.

    Його навік неважко проклясти.
    Його – укотре! – прощено востаннє.
    Він ліхтарем у темінь присвітив –
    А звідти врозтіч кинулось таргання.


    ІХ.
    Неправда те, що істина – в вині
    (Ним тільки легко заглушити щастя).
    Хтось їй вклонявсь, божественно-земній,
    А Діоген обвів довкола пальця.

    А ми ж його списали у архів,
    Замурували в часі, наче в діжі.
    Це тільки світ добряче постарів,
    А Діоген залишився колишнім.

    Себе не тямить він без ліхтаря.
    Чи взагалі себе іще він тямить,
    Коли в нікуди очі видивля?
    Коли усесвіт грається життями?

    Коли уже, здається, все одно
    І пізнаєш довколишнє наосліп?
    На смак не вчуєш: брага чи вино?
    Чи ти – це ти, а не зухвалий дослід.

    …І хтось в обличчя тицьне ліхтарем.
    Ти в оберемок світло позбираєш.
    Бо так уже ведеться: день за днем
    Ще з лона ти до темряви звикаєш.

    А Діоген одного лиш хотів:
    Знайти того, хто б не цурався світла.
    Та й Діжа має тридесять життів,
    Щоб передчасно їй не струхлявіти.

    А понад ними небо, наче дзвін,
    Що апелює до чийогось смутку.
    Моли богів, аби зустрівся він –
    Твій Діоген, який осяє пустку!

    Мені зустрівся. Він мене впізнав
    Крізь дим віків, пере стінки і стіни.
    Якщо я Та, кого він так шукав,
    Ніхто із вас його вже не зустріне.

    05.02.2006.



    Коментарі (14)
    Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --