Затихніть космоси - людина вибирає.
І що тут вдієш, так уже в нас є:
Щохвилі іспит хтось і десь складає.
Не вибрав ти - то виберуть тебе.

У зміннім світі треба все уміти,
Хоч і не все належиться робить.
Комусь - відкрити в телескоп орбіти,
Тобі - старенькій дровець наносить.

Не штука то, кричати "я не можу",
Нестача духу теж не дивина.
А хто ж зневіру в віру переможе,
Запевнить "добре", де добра нема?

Підступний вибір...Чи допомагати?
Ведмежа послуга: В чужої ради
нетривалий чин?
Ох, ліпше вже людині підказати,
Аніж лишатися злочинно-мовчазним.

2000

Спущуся кригою за течією вниз,
Де із неволі ринуть бистрі хвилі,
Де білих лебедів колише синій бриз,
А мілководдям — сни очеретливі.

Там шиї горді хилять шипуни,
І мовби розступається вода
Перед їх плином, ніби гинуть валуни,
І перли крапель ллють річкові дзеркала.

Гей ви лебедики, невтомні кликуни,
До мене радо, як в торішнє зимування
Прилиньте — у руках моїх лани
Розсіються щедротним пожинанням.

Чому ж в розпуці ледве чую
Відлуння тихе вашої розмови?
Пожива з намулу годує?
Ні, ви не ситі — скиглять вдови...

Чому в зболілім тім шипінні
Таїться сиріт полохливий острах?
Чия загиджена рука посміла спінить
Пухову білизну в багряний посаг?

Хто вистрілив у лебединий стан,
Хто задушив пташиний спів,
В якій місцині хижий хан
На дику вроду вже приціл навів?

2000

Тебя забыл уже совсем,
А может, чувства лишь приспал.
Я много сотворил проблем,
И честно говоря, устал.

Устал от жизни суетливой,
От нашей перепалки слов.
Ведь ради той любви красивой
Я на колени стать готов.

Твой облик нежный и желанный
Увидел вновь под Рождество.
То был подарок небом данный,
Томило ум его тепло.

Тобою, солнце, долго бредил,
Мечты лелеял семено.
Нет, не лелеял - страстно верил,
Что даст когда-то плод оно.

И мы, хмельные нашим счастьем
В страну любви уйдем вдвоем,
Невзгоды разорвем на части,
Усильем душ построим дом.

В нем восцарится мир, согласье,
Там нежность будет очагом,
Мы прочь прогоним все ненастье.
О, как прекрасен был бы дом...

Но жаль, ты этого не хочешь,
Всегда со мною холодна.
Теперь о том ты лишь хлопочешь,
Чтоб я не тронул сердца льда.

1999

Жіноче серце, ти - спокута мрій,
Ілюзій звихнене страждання.
Шалений здіймеш буревій
І кинеш в приступі чекання.

Уп'єшся лагідно й "Чаруй!"
Байдужо звелиш райській плоті.
"Зігрій - спинися - і цілуй!".
І жертва лічить долі соті

Секунд підступного обійму.
А ти наситишся і вмить
Помчиш до владного олімпу
Криваву чашу запалить.

І з неї певності відпивши,
Знов губиш, вабиш. І кона
Твій бранець, волю загубивши,
Кляне любові імена.

Жіноче серце, ти - вершина,
Емоцій стигле поєднання,
Але твій шал колись мужчина
Оберне в фатум - у кохання!

1999

Тебе кохав колись безтямно,
А може, й досі ще люблю.
Назавжди в серці безталаннім
Я образ світлий залишу.
Ніколи, певно, не забуду
Іскристий погляд огняний.
Колись, мабуть, здійсниться чудо
І скресне криги шар товстий.
Тоді лиш справжньою постанеш,
Юга з очей моїх спаде.
Коли ж здійсниться диво се...

1998

В мене сотні таких ще буде,
Буде сотні таких, як ти.
А тому я тебе забуду
І поспалюю всі мости.

Запізнюся на твій автобус
І не крикну образі "Пробач!".
Як шалено не крутиться глобус,
Все ж я втримаюсь, без нестач.

І у тиші пустої кімнати
Не торкну телефонний диск.
Не належить відтак сперечатись,
Хто би перший на кнопку тис.

Так, згинались не раз коліна
Під промінням твоїх зіниць.
Бились мрії в холодні стіни -
Мрії мертві лежать горілиць...

Довго біг за тобою в грудень
І волав я собі - "Вернись!".
Крок же швидшав, не дихали груди,
А догнав тебе - розійшлись.

Хай і легко усе забути,
Спопелити вагань мости,
Серед сотень облич здобутих
Я такої не знайду, як ти...

2000

Бывает часто - одинокий
Сулишь страданиям конец.
Любви стирая след глубокий,
От чувства прячешься, глупец.

Покинув мир воспоминаний,
За похоть жертвуешь мечтой
И в бездну лживейших желаний
Уходишь слепо с головой.

Хмелея, пьешь, не прерываясь
Вино на травах забытья.
Им сладострастно захлинаясь,
Живешь, как-будто бы летя.

Но у вершины наслажденья
Полет тебе невыносим.
И облик прежнего виденья
Опять становится любим.

Готов страдать и поклонятся,
Ей все отдать - и мысли даже.
Уж ум не в силе возмущаться,
Ведь сердцу, друг мой, не прикажешь.

1999

Якби ти знала,
Як серце завмирало.
Гаряче - билось в римі льодяній
І пам'ятало усміх твій,
Коли ти з іншим виринала.

Про гаму почуттів,
Що вовком завивала,
Романсом що звучала
Під шквал омріяних морів.
Якби ж ти знала...

1999

Моя розповідь не про літо,
Не про зорі, що кличуть в небо.
Моя розповідь не про квіти,
Не про вітер, що хилить верби.

Я назву її дивною казкою,
Білосніжним сплетінням снів,
Обігрію мрійливо ласкою,
Падолистом краси садів.

Розповім я про плеса тихії,
Про дуби, де зітхає мить.
Розкажу про покоси звитії,
Як над ними цвіте блакить.

Заспіваю її над росами,
Пробуджусь в срібнолистій млі,
Попливу я думками босими,
Задрімаю на теплій траві.

Загорну її в шовки східнії,
Простелю між рядків пелюстки.
Волошковим лататтям інею
Зачарую й скажу - "Лети..."

Моя розповідь не про літо,
Не про зорі, що кличуть в небо.
Моя розповідь не про квіти,
А про тебе, кохана, про тебе.

1999

Може, більше ми не разом,
Може, промені-думки
Не осяяли топазом
Потаємніїї зв'язки.

Може, сніг вже не ховає
Нас під покривом ночей.
Може, сонце в тінь кидає
Блиск прихованих очей.

Інші, може, вже забули
Про спорідненість сердець.
Я ж пригадую минуле
І не вірю у кінець.

Може, ти за кілометри,
Може, кинута всіма.
Та любов не може вмерти -
У душі моїй жива.

1999

Ялинок вись і чорнобривці,
Дуби колише шум тополі.
Достиглі яблука на гілці -
Роки, проведені у школі.

Немов в тумані, день осінній,
Холодний дощ у шиби стука.
Дзвіночок перший і безцінний
Букет учительці у руки.

Щодень знайомі вже стежини
Вели тебе із класу в клас.
Уроки, чверті - лиш хвилини,
Отак і плив невпинно час...

Тривоги, сумніви, надії,
Дитячі сльози у кутку.
Та сміх веселий їх овіє,
Прогнавши геть печаль їдку!

Минуть години, дні і роки,
Хоч сивина вже забіліє,
В душі почуєш тихі кроки -
Шкільна ступає ностальгія...

1999

Як же німфа любила сонце,
Що їй пестило білі коси.
Зникла ти - вкрило сон цей
Щось невидиме звисокоса.

Не судилось - лукаві печалі
Огортають провулки, мов дим.
Там блукали ми. Ну а далі?
Лише плинуть струмки води...

Де ж ти є, моя Либідь?
Шелесни знов серпанком нічним,
Бо без тебе приречений нидіть
Вкупі з ранком весело-сумним.

1999

В перехресті стін щезла смутку тінь,
Очі стрілися, вп'ялись в серця дно.
Душа скрикнула, м'язи стиснуло -
Погляду кришталь жалив крізь вино.

В танці млівши мить, кроки розбрелись,
На бруківку сліз впала їх луна.
В жовто-тьмяній млі не шукай її,
У чужих устах не знайдеш - нема.

Не цвіти, бузок, не рости, листок,
Зоре, зрозумій сліпоту німу.
Мов Чумацький шлях, по її слідах
Простелю я долю раєм із жалю.

Опівнічним сном, зраненим крилом
Спогад промайнув і сказав: "Люблю..."
Геть, облиш мене!.. Чи як ніч мине,
Знов прийди, прилинь, тільки наяву.

1999

Цвіте троянда на грудневім квітнику,
Мов літові вернутись закортіло.
Росою теплою на зродженім листку
Іскриться снігу стопленеє тіло.

Я так радію малинóвим пелюсткам,
Кричу на хмари, щоб хурделиця не вила.
Та що царівні холод, ураган?
То ж ти її зненацька розпустила!

Я не баритимусь, окрилений красою,
Ні, не зриваючи, троянду принесу.
До вуст твоїх, не знали щоб спокою,
Мов найсолодшу спрагу піднесу.

Нехай мороз, полюючи, тріщить,
Хай нищить теплолюбицям коріння.
А ружа квітне, і тобою жить
Ні, не завадить світу зледеніння.

2000

Как два листка нас разбросали
По паркам прежние ошибки.
Нас разделила осень, мне оставив
Лишь музыку твоей улыбки.

Разлучник-ветер жемчуга
Из глаз твоих украсть намерен -
В лучах их таяла пурга,
Их блеск - алмазов ожерелье.

И дождь ласкает тихим ливнем,
И по аллеям свет струится,
А листья зыбнут, в небе синем
Все дальше шорох их кружится.

Сорвали тучи танец листьев,
В грозу упрятали надежды.
Водой размыло строки писем
И сразу стало как-то снежно...

Вам верить, звезды, - все покой,
Вы говорите: "Все окаменело".
Но обещаю, в летний зной
Увидят птицы - ветвь зазеленела.

Вдвоем и рядом, близко-близко,
Дрожать от солнечного дня
В июле будут ивы листья.
И будем вместе Ты и Я.

2000

Коли вже сказано доволі слів
І сонце більш, як сонцем, не назвати,
Читаючи Олесевих рядків,
Чиєюсь волею витягуєш папір
І власним почерком продовжуєш писати.

Що ти без рими? - Без ударів пульс,
Без грому блискавка остання.
Без неї ти - діаметри без куль,
Прадавні нетрі без сполоханих козуль.
Без рими ти - як гавань без пристання.

Бо строфам раз відкрившися навстіж
І їм довіривши чуття свої убогі,
Мов п'єш настійку за полин гіркіш,
В живицю мов встромляєш гострий ніж
І в димі болю впізнаєш свою дорогу.

2000

У саду зеленім
Під високим тином
У неділлю ввечір
Зацвіла калина -

У гіллі розлого,
У листковім стійлі
Ясно-смарагдово
Стала при надії.

Запишалась квітом,
Сонцю показала,
Місяцевим світом
Ніжно колисала.

Аж повіяв вітер,
Заблагав калину:
"Нащо тобі діти?
З ними я полину!

Понесу їх в поле,
Ген за оболоні -
За дружин їм будуть
Черемхов ідоні."

Сумувала ненька:
"Без синів як бути,
Пелюстки маленькі
Як мені забути?"

Затужила дуже
І...благословила,
До зорі на службі
Небо все молила.

І для свого цвіту
Слала щем далеко -
В холод щоб зігріти,
Напоїти в спеку.

В кетягах налитих
Стоячи дрімала,
Од дітей прибито
Вісточки чекала.

Враз на небокраї
За старезним тином,
Як в далекім маї,
Забіліла днина.

Ожила калина,
Віти простягнула -
Думала, дитина
З мандрів повернула.

Вибігла навпроти,
Хустку аж згубила,
А її з-за плоту
Інеєм укрило...

Не сини обсіли
Маму на порозі,
А мороз у біле
Обернув тривоги...

І стоїть зимою,
Жде свою кровину
Згорблена журою
Сивая калина.

2000

Як дощ засріблиться, вповільни ходу
По листі, опалому з вишні.
Зірви хризантему в осіннім саду
Жовтаву і пишну-препишну.

Пелюстки, зважнілі од зрілих ночей,
Укриє тонка позолота.
Схилися цілунком до їхніх плечей,
Зніми вечорову дрімоту.

Не бійся навмисне пахучий пилок
На кінчику вії лишити.
Сховай свої очі в тремтливий вінок
І казкою будеш радіти.

Всміхнися до сонця в долоні твоїй,
Прокинеться згадка минула.
Розкрий в кволім серці вологий сувій.
Плине дощ по щоці - не забула...

Вже квітка прив'яла, косу розплела.
І ти якась, мов торішня...
Зірви хризантему, згадай, як цвіла
Любов наша давня, колишня.

1999

Люблю твоє волосся,
Люблю палкі вуста,
Люблю їх хвилювати,
Але, на жаль, - у снах.

Люблю твою поставу,
Люблю п'янкі слова,
Люблю впиватись ними,
Та відстань є між нас.

Люблю твої я очі,
Люблю, як ти хмільна.
Люблю тебе... даремно,
Бо ж не дізнаєсь як...

1997

Букет троянд тобі дарую
І хризантеми запашні,
Прекрасні айстри вже готую,
Та найгарніша квітка - ти.

Дарую золото й платину,
Смарагди і бурштин - тобі.
Ще й білосніжную перлину,
Та найкоштовніша - це ти.

Для тебе пахощі всі світу
І полонини, і ліси.
У невідомість плинуть ріки,
А повелителька їх - ти.

Тобі одній лиш сонце світить,
Для тебе небо голубе.
То чи зумієш ти помітить,
Що все найкраще - це твоє?

1997

В Тетянин день тобі бажаю
Не зачерствіть у плині днів,
Черпати світ чуттів безкраїх
І не пізнати більш жалів.

Щоб ти цвіла, спекотним літом
Давала затінок душі.
Чарівним, білосніжним квітом
Щоб гнала думи всі журні.

Вінцем краси кохай сповита,
Жадана будь. Життям налита
Крокуй повз чорний смерті рій.

Лети до хмар, сп'яніла щастям,
Не дайсь в полон гріховним страстям
І низько падати не смій!

1999

В сугробе ветер тихо замирает,
Укрыло снегом иву у реки.
Селенья птиц, поющих глашатаев,
И те прозябли, словно старики.

Под коркой царства ледяного
Лежат осенние цветы -
Среди пространствия седого
Глаза застывшей красоты.

Прохожий голос, не нарушь
Той тишини, что не смолкает.
В уютном гнездышке из стуж
Зимой природа отдыхает.

1999

Ты так чудесен, мой тюльпан.
Хоть одинок - зато любим.
Ты гордо красишь свой стакан,
И не узнают, что раним.

Ты так строен на тонком стебле,
И дивны алы лепестки.
Жаль, что художник где-то дремлет,
Ведь краски ночи так мягки.

Твой нераспущеный бутон
Скрывает тайну красоты.
Но станет плевелом пион,
Когда ее откроешь ты!

1999