Це мав бути класний роман: з баготокутниковими пристрастями, затемненнями й осяяннями, втратами і знахідками, включно з самознахідками на вулицях спальних районів і набережних Лазурного берега. Я ним жила, втрачаючи відчуття реальності. Те, що вчора було вигадкою, сьогодні здавалося правдою. Все-таки було! Я не вигадую, а пригадую! З найдрібнішими деталями, як от тонесенька синя смужка сорочки, різкий дзвінок вхідних дверей старої винайнятої квартири чи запах березових бруньок з прочиненого вікна шостого поверху.
А потім почали приходити вони…

І
Голос

Простір моєї кімнати не обмежений декоративним червоним драпуванням, тут відсутній контраст синюватих тонів стін і білосніжності оббивки меблів, та й світло, зважаючи на коливання напруги в мережі, далеко не сліпуче. А ще в мене немає хутряного манто. Телефон бездротовий. Колись важко було збагнути, як це голос проходить через жмуток проводів, проте легше було уявити, що огорнувши цим дротом шию ніби обгортаєшся коханим голосом… Зараз голос долинає через бозна-які відстані просто крізь повітря. Це збагнути легше чи важче? Та незалежно від вигляду телефона, я можу сказати так само, як вона: “Речі, яких я не уявляю, або ж не існують для мене, або ж існують дуже невизначено, і тоді не так боляче…”

Ах! Нарешті… це ти… так… тепер дуже добре… алло! Так… Справжня мука – чути тебе через усі ці голоси…

Цей дріт – останнє, що єднає мене з нашим минулим… Позавчора ввечері? Заснула. Лягла з телефоном… Ні, ні. У ліжку… Так. Знаю. Я дуже смішна, але я взяла телефон у ліжко, бо попри все він нас з’єднує. Він зв’заний з тобою, до того ж ти пообіцяв подзвонити.

Трапляється плутанина з підключенням, і з підслуховуванням, і з прослуховуванням… Однак коли в повній безнадії стоїш під вікнами коханого, вдягнувши манто на нічну сорочку, то всі ці телефонні плутанини втрачають будь-яку вагу.
Він – добрий. Вона – винна. Бо отримала забагато щастя. Так вона думає. Вирішила бути мужньою. І коли щастя припиниться, то припиниться і її життя. Так вона вирішила.

Вже п’ять років я живу тільки тобою, дихаю тобою, лічу хвилини, очікуючи тебе; лякаюся, що ти вмер, коли затримуєшся, оживаю, коли повертаєшся до мене, і помираю від думки, що знову підеш. Зараз я можу дихати, бо ти зі мною розмовляєш.

З того незабутнього недільного вечора я відволіклася лише один раз – у дантиста, коли він діставав нерв…

Їй навіть не спадає на думку: все, що в неї є – це насправді лише божевільна залежність. І єдиний вихід, який вона знайшла, – звільнитися від себе. Тоді навряд чи десь звучало так голосно, як тепер: звільнитись від залежності, прийти до своєї питомої сутності і т.д.

… Як вона жила? Знаю про собаку, подругу Марту, консьєржа і ще кількох другорядних персон. Якби не Жан, я не побачила б себе у ній, крізь час і простір, та насамперед крізь текст. Текст про звичайну жінку, закохану до безтями. Без образ, без іронії, без сарказму.
Тому п’ятиразове “я кохаю тебе”, мовлене нею у самісінькому кінці, насправді… Мільйони людей на нашій планеті говорили те саме. Ці слова – аж ніяк не повторення цитат з Кокто, а радше сам Кокто цитує всіх закоханих. Насправді… Але не дозволяє їй розгледіти силу свого кохання і подолати розчинення в іншому, яке зовсім коханням не є. Розчинення до самозречення, -забуття, -знищення.
І хоча апріорі я вірю в щасливий кінець, та не знаю, чи вірить він.

ІІ
Пристрасть

Я не могла відірватися від цієї книги навіть у тролейбусі. От тоді вперше тихо почали закрадатися сумніви, чи моя майбутня історія не трафарет з Анні? Я тут, в Україні, вона там, у Франції, між нами тисячі кілометрів і десятки років, а відчуття один в один.

Я ходила в магазини та кінотеатри … я читала, редагувала тексти, я все робила, як завжди, але якби не багаторічна звичка, я б не могла робити всього того, хіба що ціною надлюдських зусиль. Про такий стан кажуть: живе на автопілоті.

Зазвичай роблю виписки найбільш співзвучних мені фрагментів текстів. Та в цьому випадку довелося б переписувати його цілком. Та все ж – не як підтвердження, а як відлуння:

Коли я щось читала, то мою увагу привертали виключно ті місця, де йшлося про стосунки чоловіка і жінки. Мені здавалося, що я зможу довідатися щось нове про себе і А., а також щось таке, що мене особливо цікавило.

Я з нею. Я – як вона. Закохана. Знову до безтями закохана жінка. Та тепер ще й жінка, в яку закоханий до безтями А. Божевілля на двох. Та це вже з іншого роману. Чи фільму. Чи діагнозу.

…Я переконувалася, що хтось іще пережив таке. Пісні супроводжували й узаконювали те, що я відчувала у житті.
Жіночі журнали я починала читати з гороскопів.
Мені хотілося негайно подивитися ті фільми, в яких я сподівалася побачити історію, схожу на мою…

В метро, автобусах, чекаючи на поїзд – в усіх місцях, де людина приречена нічого не робити, я поринала у мрію про А. щоразу, входячи у цей стан, я відчувала судоми щастя. У мене було враження, що я відчуваю гостру фізичну насолоду, і мій мозок, повторюючи ті самі образи зі спогадів, може стати таким самим сексуальним органом, як і інші.

Хоча третій кут у вигляді дружини А. існує, та не має для пристрасті особливого значення. Хоча б тому, що третій – зайвий, особливо, коли перебуває десь далеко.
Пристрасть може виправдати все. Та не може тривати вічно (про це вперто співають на всіх мовах світу і знімають сотні мелодрам, а то і ого-го-яких драм). І щоб не відчути, як повноводне джерело перетворюється на кілька скупих крапель, ми воліємо розлук і страждань, болючих і сильних. Навіть більше, воліємо наповнювати поки що реально існуючу близькість передчуттями її ж невідворотного декадансу як єдино можливими проявами сили своєї любові. Чи принаймні того, що ми називаємо любов’ю, а Анні чесно називає пристрастю.

…І нехай він стане мені настільки чужим, що я збайдужію до його наступних романів, – це нічого не міняє: завдяки йому я наблизилася до тих меж, які відділяють мене від іншого.

Я безперестанку воліла чимось займатися, щоб не сидіти без діла, оскільки боялася стати пропащою… Я не могла, ані дивитися телевізор, ані проглядати журнали… Коли мені стало зовсім погано, я відчула непереборне бажання піти до ворожки.

Попри шаленство проявів у спальні і на дорозі до неї, вона – пристрасть – вимагає знати щось напевне. Щоб хтось сказав, як учинити правильно. Це може бути ворожка по телевізору, гороскоп в газеті, навіть ді-джей на радіо. Якщо я хочу, щоб моє бажання здійснилося, значить по дорозі зараз же має проїхати червона машина. Не проїжджає? Все, він не подзвонить. А я? Ні, я не можу йому подзвонити… Бути впевненою, а ще – відчувати себе не самотньою, відчувати, що хтось, крім тебе, власне, інші жінки таке пережили, переживають, хоча водночас максимально ігнорувати світ довкола, перетворювати його на ілюзію всіма доступними способами, навіть нагло відмовляючись виконувати прохання начальства. Світ перетворюється на ілюзію, коли дуже хочеться визнавати реальними тільки свої сни, марення, мрії. Але краплинка здорового глузду в нас завжди залишається і дозволяє знайти те добре, що може дати спільне запаморочення двох людей:

Я відкрила, на що ми можемо бути здатними: власне, на все. Безмежні згубні бажання, відсутність гідності, вірування й способи поведінки, які я вважала безглуздими в інших, стали прилистком для мене. Сам того не знаючи, він пов’язав мене зі світом.

Коли я була дитиною, розкіш життя полягала для мене в тому, щоб мати шуби, довгі сукні та вілли на березі моря. Потім я вважала, що це інтелектуальне життя. А тепер мені здається, що це також змога прожити пристрасть до чоловіка або жінки.

Від запаморочень теж втомлюються. І у якийсь момент усвідомлення того, що життя йде на автопілоті, може, не конче мусить, однак може підштовхнути все ж повернутися до ручного керування.
І не тільки.

ІІІ
Пробудження

Світ полетів шкереберть, коли в танцювальній залі повз її нареченого Майкла Річардсона пройшла жінка, заради якої він тепер забув про Лол Валері Штайн.
Коли повторювати про себе пережите, повторювати і повторювати, то воно зрештою набуває бажаних нам рис, не дивлячись на спогади інших учасників. Тому із зачарованого кола минулого вже й не дуже хочеться вириватися. Навпаки. Якась подія, зі сторони трагічна і сумна, для людини, що її переживає, може стати перепусткою у бажаний, бажаний до забуття світ. Стати приводом, щоб не бути у теперішньому, не звертати на нього уваги.

У коледжі … уже чогось бракувало Лол для того, щоб бути – саме так каже вона [Татіана Карл] – присутньою тут і тепер. Складалося враження, ніби вона, перебуваючи в стані спокійної знудженості, терпіла ту особистість, якою вона себе примушувала здаватися, але яку вона забувала за найменшої нагоди.

З самозабуттям можна жити. Можна жити в запамороченні й напівпритомності – і бути щасливою (так зі сторони видається). Мати люблячого чоловіка і трьох дітей. Можна жити. До пори, до часу. Лол це вдавалося десять років.

Він любив цю жінку на ім’я Лола Валері, що спокійну присутність поряд із собою, цей сон із відкритими очима, цю тяглу безликість, що змушувала його постійно перебувати між забуттям та віднайденням осяйності цього волосся, шовку цього тіла, тіла, що ніколи не змінювалося після пробудження, цієї безперервної та мовчазної віртуальності, яку він називав її ніжністю, ніжністю своєї дружини.

А потім зустріти, чи навіть радше відчути того, хто все ж виведе з лабіринта страхів нашої пам’яті. Як часто ми шукаємо зовнішній поштовх для власних учинків (“якби він покликав, я б усе кинула заради нього”, “якби хтось запропонував кращу роботу, я б нарешті пішла з цієї осоружної і нудної” – чи не найтиповіші варіанти). Тоді як причина у нас самих, у тих стінах, які ми вимуровуємо довкола власного серця, не дозволяючи собі відчувати взагалі нічого, аби тільки не зачепити незагоєну рану.

Татіана була схильна думати, що це, можливо, справді було через серце Лол В. Штайн, яке не було – саме так каже Татіана – не було повністю присутнє тут і тепер – воно, напевно, мало з’явитися, але вона, Лол, цього не знала.

Чи можна стримувати себе постійно? Точніше: чи можна стримувати й контролювати себе так, щоб це не мало фатальних наслідків? Якийсь час, певно, можна, а потім починаються химерні випадки, бо і біль, і любов рвуться назовні, і уважно придивившись до реальних речей, можна побачити їхню повну невідповідність законсервованим спогадам про них. І через повернення до справжнього минулого стати на шлях навернення до теперішнього.

Так Лол В. Штайн знову опинилася у С. Тахла, своєму рідному місті, яке вона знала напам’ять, не маючи нічого, жодного знаку, що свідчив би про це знання в її власних очах. Вона впізнавала С. Тахла, своє місто безперестанку й через те, що пізнала його дуже давно, і через те, що пізнала його напередодні, але без доказів на підтвердження того, вона була відштовхнута цим містом кожного разу – м’яч, попадання якого завжди було однаковим; залишаючись самотньою, вона почала впізнавати менше, потім – інакше, вона почала повертатися день за днем, крок за кроком до свого не-знання С. Тахла.

Мені здавалося, що коли я повертаюся до міста свого дитинства, то теж вперто прагну знайти те, чого не було, а якщо було, то конче має вписатися у габарити моїх спогадів. Ніби на гойдалці: то земля, то верхівки дерев і небо. Тільки гойдалка в часі. Старенькі хати з віконницями – багатоповерхівки зі скла і бетону; бабці з клунками-“парашутами” на спині – дівчата на п’ятнадцятисантиметрових шпильках з чемоданами на коліщатках; спортзал у синагозі – пустир за загорожею посеред міста. І правда була в тому, що я його любила, не знаходячи особливих підстав для любові. Хіба не так варто пізнавати і людину?

Я пізнаю Лол В. Штайн у єдиний спосіб, у який я можу пізнати, – через кохання.

На банальному сюжетному плані йдеться про стосунки між одруженими і неодруженими. Якщо любиш чоловіка, а він – тебе, але кажеш йому не кидати коханку (твою подругу, до речі, давню шкільну подругу), і він погоджується, і він кохається з нею, ніби з тобою – це любов? Якщо так, то ця любов ще недостатньо сильна, аби подолати страх. Тобто у такому вигляді вона не може бути завершальним пунктом на шляху. Такі стосунки героїв – це не кінцеве пробудження. Недаремно Маргарит закінчила роман так:

Вона сказала:
– Навіщо цей вечір?

Коли я прийшов до Готель де Буа, спадав вечір.
Лол нас випередила. Вона спала в житньому полі, втомлена, втомлена нашою подорожжю.

За сном має бути нове пробудження.

Я поверталася до роману Маргарит Дюрас, як до рідного міста, знову і знову. Вперше прочитала його кілька років тому, він видався дивним, далеким і водночас близьким, однак сподобався. Нагадав фільм Алена Рене і Алена Рок-Грійо “Минулого літа у Марієнбаді”: поезія, якою треба просто насолоджуватися. Спочатку намагалася розумом відшукати грань між снами, мріями і реальністю, а потім зрозуміла: навіщо?..
Прочитана книга лежала у шафці півроку, аж поки я не відчула сильне бажання перечитати її. Я читала – і закохувалася у текст Маргарит, у чарівний танець людей, подій та відображень у просторі і часі. Я була вибрана і запрошена до цього танцю, щоб у належний час зрозуміти, що й до чого.

Читати. Жити. Перечитувати. Цитувати. Перечитувати… Пробуджуватися. Відкривати для себе довершеність і незавершеність любові.

Я поверталася до Маргарит і Лол знову і знову, аж поки не знайшла те, що шукала.
Чому я повертаюся до якоїсь книги?
За розкриттям таємниць. Якщо вони не відкрилися відразу, то доводиться гортати знайомі сторінки ще раз і ще раз, а заразом змінювати себе.

IV
Відвертість

Вона (він десь далеко, інші ледве вгадуються).
Вона і він (решта не має значення).
Вона і він, і подруга (чоловік, батьки, діти; привиди минулого теж). Світ довкола залюднюється. І тепер
Вона – одна четверта жіночої компанії, зі шанувальниками і критиками, з колишніми і теперішніми чоловіками, середня ланка між матерями і доньками, між землею, що перестала бути рідною, і землею, яку не хочеться визнавати рідною.
Вона нарешті хоче побачити в дзеркалі своє власне обличчя.

Аврора
Згадалося дзеркало у спальні пансіону, … згадалося, що вона почувала, коли там зринуло прекрасне личко Лоли Дол – замість її власного. Вона перевтілилася.

Виглядати скрізь обличчя матері, вишукувати прикмету, яка б навела на її слід, і забувати про основне – власне обличчя, що, без сумніву, мало б служити найкращим нагадуванням, що показало б їй достеменний колір материних очей, вигин її носа і ще тисячу інших рисочок, яких вона вже й не пам’ятала.
Вона роками минала дзеркала, не знаючи про своє існування. […] у клаптику цього мідлвейського дзеркала вона намагалася добачити обличчя, яким в останні роки так мало цікавилася, ба й зовсім забула.

Лола
Вона шукала себе в дзеркалі і не могла знайти. Так бувало з дзеркалами – вона там з’являлася і зникала, не знаючи, з чим пов'язаний цей феномен.. […] Вже минуло п’ять років, відколи в аеропорту вона підійшла до великого дзеркала перевірити макіяж, але побачила пустку – все, що мало би там бути, зникло, і вона кудись поділася разом з усім.

Пробудження для Аврори, Бабетти, Глорії та Лоли означає повернення до жіночого начала. Всі четверо десь у глибині ненавидять свою жіночність, відкидаючи те, що символічно пов’язане з Жінкою: земля, яка їх народила (Камерун, Алжир, Норвегія, якийсь карибський острів) – не підходить або відштовхує; з дітьми – проблеми (або не хотіли мати, або не могли мати, або самі ще як діти, тільки Глорія має доньку, яка не сприймає ні саму Глорію, ні її подруг).

Глорія
Глорія заперечувала своє походження, […] вигадувала нове місце свого народження.
Глорія завжди була родом звідти, що й її співбесідник. […]
Це її право, – думала Бабетта, – це її право бути родом звідки завгодно, мати скільки завгодно років і яке завгодно ім’я.

Через це негаразди із самоідентифікацією. З іменами. З обличчям у дзеркалах.
Для такого повернення недостатньо пережити пристрасть, вийти заміж, народити дітей, бути активною учасницею феміністичних рухів, стати відомою письменницею чи артисткою, завідувати кафедрою. Ні. Це усвідомлення вимагає граничної відвертості з собою, чесної відповіді на питання, хто я, звідки, куди прямую. І дякувати небу, що поряд опиняються у найпотрібніший момент такі близькі і такі схожі на тебе люди – подруги.

Бабетта
Я не люблю аж так вивертати душу, але з ким іще можна поділитися, як не з іншою жінкою.

– Мене тільки цьому і вчили: ховати свою жіночність, – сказала Бабетта, – щоб з нею усунути все непристойне, щоб вона подобалася, щоб не була брудна і гидка, не мала власного запаху, а пахла парфумами, була скромна і делікатна. Навіть на семінарах треба затирати жіночність, вони не хочуть про неї говорити, їхнє тіло їм заважає.

Для мене самої свого часу стала неабияким відкриттям цінність дружнього спілкування, коли здавалося, що перебування у напівпритомному стані за межами реальності не закінчиться ніколи, бо політ в астрал – і час не існує, друзів не треба, спілкування не треба, мистецтво загниває, навіщо кудись ходити, навіщо нові враження, як мене переповнюють враження минулі?..
Я зустріла на вулиці давню подругу і вона запитала, чи не пішла б я з нею завтра на поетично-музичний перформенс, там буде ще кілька наших спільних знайомих. На диво для себе, я не відмовилась, як зазвичай робила, а погодилась. Вірші … дим … джаз… дим… безперервні розмови випадкових сусідок, які просто вирішили побувати в модному клубі, … дим …точніше, з перервою на поглинання їжі та коньяку, …дим, що під кінець перетворився на сизо-синій туман … Та будь-які драстичні моменти ставали мізерними у порівнянні з радістю від спілкування. Навіть виникали рядки верлібрів...
По кількох роках вряди-годи дзвінків і зустрічей “привіт – як справи – бувай” наступного дня ми зустрілися знову і розмовляли. Щиро. Відверто. Кілька годин. Тільки коли трапляється те, що місяцями здавалося зайвим і відкидалося без вагань, щось приємне і добре, розумієш, як сильно бракувало саме цього віднаходження близької душі.

Чому може навчити тебе подруга? Наприклад, любові. Одна, як Лола, навчить любові чуттєвій; друга, як Глорія, – любові материнській; третя, як Аврора, – любові зачудувано-дитинній до всього живого; четверта, як Бабетта, – любові до свого статусу. Тоді разом їм усім набагато легше буде відчути нарешті любов до себе, починаючи з визнання своєї статі. А відтак – визнання такою ж рівною іншої статі, а завдяки цьому – баченню у чоловіках не тільки виконавців певних функцій (Механік, Пілот, Француз…), а такої ж людини, як вони – Аврора, Бабетта, Глорія, Лола – людини з ім’ям.

І вже не твоє відображення протистоїть тобі ж у дзеркалі, не подобається, втікає, розпливається. Подруга стає твоїм відображенням, у ній бачиш себе – і ненавидиш, коли помічаєш риси, що не приймаєш у собі самій. Заздриш, не знаючи, що вона так само заздрить тобі. І любиш, коли помічаєш її красу. Любиш.
Тоді Воскресіння приходить не тільки як релігійне свято. Знайшовши себе, три гості Глорії воскресають для цього світу.

***

Коли і за яких обставин у мене з’явилася перша, не пригадую.
Другу я виграла в інтелектуальній вікторині.
Третю позичила в подруги.
Четверту купила.

Вони приходили саме тоді, коли потребувала їх найбільше.
А от роману не вийшло. Я його спалила. Чи подерла і викинула. Чи і те, й інше. Те, що не знаходила пишучи, знайшла читаючи.
Дякую вам, чотирьом коханим французьким книгам*. Голос пристрасті ваших авторів розбудив і мою відвертість. За що вас і люблю, ба ні, люблю ще більше, бо просто люблю за те, що ви є.


Березень-квітень 2010 року

Надруковане у журналі «Люблю+Слово. фіLео+LоґоS. ΦιλεΩ+λογος», №1 (17), 2011


* Жан Кокто “Людський голос”, Анні Ерно “Пристрасть”, Маргарит Дюрас “Пробудження Лол В. Штайн”, Поль Констан “Відвертість за відвертість”.