Не буде ніякого ранку.
Зійде світило… і що?
Знову почнеться безумство
І розповзеться Ніщо.

Шалені ідеї панують
Серед довірливих мас.
Ядерна зброя готова.
Тисни на «Старт». Уже час.

Армагеддон не лякає
Тих, що покірно живіть.
Мати свій розум не модно,
Всі з течією пливуть.

Не буде ніякого щастя.
Поки всі люди – раби.
Прагнеш свободи? Ти ворог.
Скорися… або… помри!

08.12.09.

Це зовсім не боляче – падати в прірву.
Летіти й усе. Ніяких перешкод.
І що тут такого, що знизу каміння?
Ну й що, як стрибнула з небесних висот?

Сама я стрибнула. Мене не штовхали.
Летіти у прірву – що ж буде простіш?
Ось тільки щось довго чекати на зустріч,
На зустріч з землею. Повільно. Скоріш!

О Господи! Боляче! Дуже! Нестерпно!
І страшно… Як страшно так падати вниз.
Мене підштовхнули, та крила не дали.
Всміхнулись, знімаючи залишки риз.

Мої сльози – дощ із хмари.
А слова – пташиний спів.
Посмішка – це кущ троянди:
Я всміхаюсь – він зацвів.

Світ великий, неосяжний,
Я ж – маленька і слабка.
Як впаду, мене підніме
Сонця промінець-рука.

Одяг мій – це лісу шати,
А сережки – то зірки.
Серце ж моє – разом з сонцем.
Я пройду так крізь віки.

Летіти на крилах кудись в небеса
І жити в польоті – це справжня краса.

Як вітер жорстокий зламає крило,
Не падай у відчай – таке вже було.

Звичайно, без крил, хоча б одного,
Не можна злетіти до сонця свого,

Побачити складно небесні дива.
Ти мусиш почути жадані слова.

Ти мусиш почути: «Все добре! Не плач!
Все добре!» Ти вітру образу пробач.

Прислухайся добре, почуєш ти їх,
За вітром прилинуть, мов радісний сміх.

На поклик цей дивний сміливо іди,
Цих звуків чудових джерела знайди.

В кінці буде світло і мрія твоя,
В кінці твого шляху, там буду і я.

Ми зцілимо крила, і ти полетиш.
Й забудеш у щасті віддячити лиш.

Нічого, лети. Це мрія твоя.
Дивитись услід – вже доля моя.

Але все нормально. Я теж відлечу.
Як тільки поламані крила зцілю.