Яка я щаслива, що Ти боягуз
Інакше б мій мозок навіки загруз
В дилемах і жартах твоїх іскрометних
В наміреннях благих, фальшивомонетних

Цей синтез двох его- порожня тюрма
І біль як у зубі . Раз сіпну й нема..
Бо ризик, я знаю, не йде в твою моду
І сором взуваєш лише в непогоду
Шукаєш спокою як дикого плоду
Та він деструктив і небес насолода
Я пишу дивний епілог- Шерше ля фам
І справлю поминки всій памяті й страхам
Здогадуюсь, час вже сушить мій костюм
А знаєш , це струйово кидати біль на глум!

Па па. Вже не Твоя . Стара покірна муза.

P.S. Свобода- нова клітка, для Тебе боягуза

І після критики, Ти пелену з очей не здреш?

Ніколи не женись, бо й так не доженеш!

Говорити віршами
писати верлібрами
каятися цитатами

Замахнутися на Того Хто високо

Враз

відчути себе пернатими

Зернята як зіниці
наповнені дурману
пронизані мазками
бразильського туману
я пити вкотре стану
ту чорну і кохану
і прославлятиму ковтками
продовження роману
не нового

ранкового

старого

і кавового

Немов княгиня виринаю із постелі
і ніжно мене пальчик сонця зачіпає
а ранок вмощений у небокрай-фотелі
І твій сніданок вже на кухні- булка з чаєм

Мазки голандсько-живописних акварелей
Закинув музикант у фарс мого життя
вчорашній настрій розгублю в тунелі
Ти - кольорова цяточка на дні мого буття.

І вкотре тону я в своїх думках
та коло рятувальне украв у мене Страх...
я знову є мішенню його лукавих дій.
Та знаю вбереже - Предвічний Захист Мій.
І в утопічних ликах покинутого дня
Душа іде до світла. Ступає навмання...
Потреби мов сновиди чатують при дверях,
де посідає трон свій, його величність - Страх

А мрії... Їх вистачить на всіх...
Мою ж всі розтерзали й пустили знов на сміх!..

Але ще є Надія... Що йде до вівтаря
Убрана вся у біле, й прекрасна як Весна
Та йде вона непевно. Бо зранена вона.
Самотня ще з дитинства, і кругла сирота...
Та поруч нові друзі. Це Віра і Любов.
Вони завжди розрадять. візьмуть під свій покров.
Вона вже не самотня. Не буде більше жертв!
Вступає у майбутнє, що твориться ТЕПЕР !

Так хочеться, щоб Ти став тим кого шукаю
У кого сонце капає з очей
Для Тебе мої руки ніжно заспівали б
Ту колискову згубу для ночей

Ти був би воїном за пазухою з вітром
чи ангелом у місті із людей,
що зміг би дивно залатати рідний сором
тих незбагненно непростих речей

твій дотик міг би стати гідним фільмом,
який прокрутися в екрані моїх мрій
А поглядом проникливим і шораз сильним
приречеш світ, бо схочеш бути мій

Ти б міг... Іронія,статистика чи карма?...
Незрозумілим все є до кінця
Чи знов у ілюзій буде черепна травма
Спитати б у Старого Мудреця

я надкушу Твоє життя
Хоч знаю його й так
і проковтну його навспак
мені знайомий смак
дивний
алергічний
і приторно містичний
я просто хочу бути разом із Тобою
Його нудкою складовою...

Ти знову був... Я знов Тебе відчула
Та ти не мій . я цього не забула.
І ще прийдеш - наповнювати душу
Та ти не мій. Забути Тебе мушу

І буде День. Чи будемо в нім разом?
Чи сплетемось наперекір образам ?
Не знати цього. Я того не знаю...
Від цих думок в мені щось загасає....
Гнітить .. Тривожить... Знову оживає!
Ні сил ... Ні гордості.... Лиш дар любові маю -

Щоранку з ним народжуюсь ...

Щоночі помираю ...