Весняні дерева вздовж алеї
(Бруньок ще – жодної)
Стрепіхаті, як подих Борея,
Як стрижка у дами модної.

Весняні дороги блискучі
Від води, що випала вранці.
Блимають лейблами «Dolce» і «Gucci»
Такі липучі коханці.

Весною зелене і чорне
Зливаються так гармонійно.
Я би злився, та вона не пригорне
І вакантні мої обійми.

Весною то мокро, то сухо.
Під підошвами гуща кофейна,
А мені якось так, ніби стухли
Яйця, запиті дешевим портвейном.

Може вже досить ото травити,
А взяти приклад із твого кота.
Ми розбіглися. Все! Ми Квити!
«C’est la vie». І нехай буде так.
Початок квітня 2010 (Калуш)

Люди в тимчасовому стані.
Прозорий шовк напівтонів
Млявого жовтого світла.
Блимають на екрані
Перебиті несвіжим салатом снів
Рекламні ролики. Ікла
Привокзальних собак
Ріжуть повітря частіше ніж м’ясо.
Мало хто викликає довіру.
Поїзди закладають такт
Коливальних рухів людської маси
У залах. Спати доводиться в міру,
Але не більше, бо ризикуєте
Проспати графік чи гаманець,
Чи наспати болячку шиї.
Все ж приємно, бо в кишені є те
Що поставить моїм вокзалам кінець –
Квиток на «нічний» до Коломиї.
2009

Вона любила котів і дивитися як за вікном капарно
Завиває осінь, а може – зима,
В той час попиваючи чорну каву
З канапками, розкладаючи їх попарно
На тарелі. Сумувала коли нема
Нікого вдома. До першої ночі чекала з роботи маму.

Вона любила котів і в’язала ночами шарф
Не для себе, а щоб віддати
Людині, котрій буде тепло, тепло взаємно.
Я присвятив би їй музику тисячі арф
І не треба ніякої плати,
Просто нехай би було приємно.

20.10.2009 р.

Коли остання маршрутка зникає за поворотом
І забирає з собою пучки циліндричного світла –
Ніч затихає, як в’язень із затканим ротом.
Волосся її чорнезне, зате на обличчя зблідла.

Коли будка, де продають несмачні хот-доги
Гасне немов би старече зітхання –
Душаться мляві строфи, не маючи змоги
Не розчинитись до рання.

Коли з’являється сон і тисне тебе за руку,
Каже: «Бувай, побачимось, може, завтра»,
Рухом повік змітаєш з очей пилюку,
Намагаєшся втямити, що таке тантра.

Тим часом, холод робить з бавовни тоненьку марлю,
Заглядає крізь неї на голе промерзле тіло.
І ні шматка, ні ковтка, не випросиш навіть краплю
На горло, щоб трохи тебе зігріла.

Гавкіт, гуркіт, крики відходять туди, де біліє,
Розчиняются, як шоколад в молоці. І ти
Виглядаєш скраєчку неба сонце – «віночок» надії
На ранок, щоб стало тепліше, щоб було куди піти.
18.10.2009

Прикурю цигарку, ти не з’явишся…
Подумаю: «Світ занадто великий
І всі ті паранормальні явища –
Звичайнісінікі небилиці».

Докурю той дзигар до середини,
Тебе все не буде й не буде…
Ти на відстані не одної години
Гуркоту поїзда. І нікуди

Я не дінусь від себе самого,
Навіть, як викурю всю отруту,
Бо між нами – дорога,
Кілометри лихого маршруту.

Хоч кури, а хоч злись, або пий –
Не буде ні толку ні сліду!
Світ занадто великий, занадто прямий
І треба віддати належне Евкліду.

Накурися хоч так, аби вилізли очі
Чи наплач два відерка солі –
Всеодно не зробиться так, як хочеш
Проти Божої волі.

І я піду далеко-далеко
В нелюдське й неземне містечко,
Може, тебе принесуть лелеки
І ми звиємо там гніздечко.

Може, коли я забудусь і впаду
Заховаюся за бур’янами,
Подивлюся сон, як небесну розраду –
Прокинуся вже не з собою, а з нами.

А як ні, то встану пом’ятий,
Роззуюсь, обличчя помию,
Босяком по асфальті, збиваючи п’яти,
Йтиму до тебе, аж поки не прийду.

11.10.2009