осень никогда не дышит водиночку.
она дышит насквозь.
через сердце. через лёгкие. через людей.
дышит сыростью и тоскою,
серым холодом, одиночеством
и рыданием головетвенным,
и туманами пеннодымными.
осень выжила. осень дышит,
разрывая сердца художникам
совершенством деревьев маслянных,
болью, трепетом солнца ясного
на рассвете и на закате.
криком птиц разрезает синее
половинами, четвертинами.
и людьми она забавляется,
вертит-балует лицоспинами.
разлучает одних на вечности,
а других пришивает нитями
губы в губы, и в пальцеслитные
заплетает людей объятия.
осень плачет слезами гордыми,
жалко падает на колени.
так бывает. пора болезненных
колебательных преступлений.

25.10.2011

Я тебя училась ненавидеть
Постепенно, каждый-каждый шаг.
Ты во мне прошёл стрелой навылет.
Я осталась в тишине стоять.

Слов обидных, горьких слёз, ударов
Не досталось, правда, ничего.
Лишь твоя полночная усталость
В миг, когда уже и сон прошёл.

Ты стоишь холодный, одинокий,
Непонятный, грустный, обречён
Наблюдать, как засыпают окна
В этом городе глубоким сном.

За спиной твоей лишь робкий голос
Разорвёт нещадно тишину:
"А какого цвета нету полос,
Чтоб такой нарисовать мою?"

16.06.2011

серед міста танцювала баба з бубоном
у кашкетику й поношених штанах
зігрівала всіх усмішкою беззубою
і ревіла щось в своїх піснях

вітер віяв розтріпавши листячко
на кленових головах крутих
всі дивились на беззубе лишенько
грОшей рештки кИдали своїх

а вона собі таке виспівує
і танцює просто босонІж
що аж в серці металевим віялом
розкривається холодний ніж

натовп йшов собі незупиняючись
у новЕ незнане майбуття
краще б зараз разом з нею каялись
ніж спішили в чорне небуття

14.06.2011

Не люби меня никогда!
Чтоб не знала я бренной ноши
И не знала тебя, хороший,
И не двигала глыбы льда.

Не люби меня никогда!
Чтобы я не взывала к Богу,
Не искала к тебе дорогу,
Не дарила тебе себя.

Не люби меня никогда!
Чтоб не видеть моих истерик
И не биться волной о берег,
Не носить меня на руках.

Не люби меня никогда!
Не трави моё сердце болью...
Слов пустых мне уже довольно!
Полюби меня навсегда!

14.06.2011

Відносно людства я така щаслива!
Сьогодні день метеликів в мені.
Сьогодні світ мені здається дивним,
Яскравим, чистим, наче білий сніг.

Метелики у животі, у скронях,
Сама, немов метелик у саду.
Я щастя ніжно пещу у долонях
І в серці світло бережно несу.

14.06.2011

В твоих глазах играют блики АДа!
Манящие, зовущие во тьму.
Я, как в забвении, на них иду,
Как будто в жизни большего не надо.

Впиваясь цепко, как две беладонны,
Высасываем жизненные соки,
Нам слух ласкают стоны приглушённо
И тело бьёт ежесекундно током.

В тебе не раствориться невозможно!
Наивно веришь в искренность речей,
Куда-то пропадает осторожность...
И без остатка хочешь быть твоей.

14.06.2011

Что б тебе такого сказать,
Чтоб ты наконец понял,
Что девочка выросла во мне,
И я живу по своим законам?

Что б сказать такого тебе,
Чтоб ты наконец поверил,
Что не влюбилась в тебя я, нет…
Ты просто мне стал ближе, роднее.

Что б соврать… что б сказать…
Как обмануть - не знаю!
Мы вроде похожи так…
Лишь это… об остальном не скрываю.

Я пока не умею читать мыслей
Ни твоих, ни своих, ни чужих.
Это было бы слишком
Для такой небольшой души.

Это было б, наверно, началом,
Если бы это было бы.
Так много чувства… так времени мало…
Что невозможно вынести.

Смех на устах. Смех в глазах.
Смех во всём. Смех из вне…
Ты чувствовал воск на своих руках,
Когда прикасался ко мне?

Если бы это было бы, не было б ничего…
В каком пруду меня выловил?
В каком лесу выискал?
Как понять меня смог?

Нет реальности старта…
Нет реальности финиша…
Есть только наборы знаков
В переплетении символов.

Есть только то, чего не было…
Не было никогда…
Ни луны, ни солнца,
Ни тебя, ни меня.
12.06.2011

Ах вот она я какая!
Проснулась - писать стихи.
Ещё не умылась, без чашки чаю,
не успела постель застелить.

А ручка в руке размеренно
выводит слова мои.
Хоть ты потом скажешь уверенно:
"Ты не умеешь писать стихи!"

12.06.2011

Я люблю оранжевые носки,
которые достались от тебя в наследство.
В них каждый пальчик, как я и ты,
в своей ячейке, одинокой клетке.

И хоть тепло, и вроде бы уютно,
и никто буд-то не мешает,
но просыпаясь каждым зимним утром,
все пальцы из ячеек убегают.

12.06.2011

Ти збирав мене по крихті
В рухах, поглядах, словах
І повторював щомиті,
Що тобі потрібна я.

Але сталося печальне -
Ти не втримав, не зберіг
І кидаєшся вінчальним
На засмічений поріг.

Розриваєш квіти, стрІчки,
В тебе сльози на щоках,
Нащо смикати по крихті,
Якщо вся твоя була?

02.06.2011

Ты никогда не стекал дождём
По расскалённой горячей крыше?
Не был холодом и огнём
В шуме капель еле слышном?

Никогда не вростал в окно,
Единым прозрачным целым?
Не мечтал обо мне в простом
Кружевном пышном платье белом?

Не любил ты мои стихи,
Говорил, что всё - детский лепет
И ругал за пустые дни,
За безсонных ночей беспечность.

А дождём никогда не стал
И не станешь капелью звонкой,
Хоть бы я попыталась сказать,
Что ждала от тебя ребёнка.

02.06.2011

Машин гуденье монотонное.
Дурман акаций среди лип.
И существо ползёт безсонное
В стремленьи жадном - полюбить.

С душою полною отчаянья,
С глазами, с ложной пустотой
Лишь образ милый неприкаянный
С безумной острой прямотой.

Целует жадными обрывками,
Срывает путанку одежд.
Исчезнут вдруг настрои мирные,
Остатки девственных надежд.

01-02.06.2011

Голос кокаиновый
Penelope Cruz
Без слепой наивности,
Только боль и грусть,
Стелется по комнате,
Расстелает шлейф.
Дымом переполнена
Я сижу в окне.
Одинокий пялишься
На изгиб спины:
Родинки и пятнышки...
И следы любви...
Ссадины, царапины,
Кисти в синяках.
Вот любовь досталась нам!
Муки, страть и страх.
Так сидим и пялимся
В голое окно:
Я - твоё спасение,
Ты же мне - огонь.
Закоптил и выжег всё -
Так печёт в груди...
И спасенье нахожу
Там, где никотин.
Пальцами дрожащими
Поднося ко рту,
Выдыхаю с дымом я
Всю печаль свою.
Всё. Допела песенку
Penelope Cruz
В этой тёмной комнате,
Где лишь боль и грусть.
01.06.2011

Ж. С.
Романтик железного города
С холодным бронзовым взглядом
Задумчиво чешет бороду
И грязно ругается матом.

Романтик железного города
Курит, прищурив глаз,
Не осыпает золотом
И не умеет играть.

Сквозь дымку он улыбается.
Сверлит бронзой глаза.
А вы о нём не мечтаете?
Вам эта боль не нужна?

И, тихо ругнувшись матом,
Бъёт кулаком, как молотом,
С холодным бронзовым взглядом
Романтик железного города.
30.05.2011

Мечты сбываются! Мечты взрываются!
Не от того, что скучно стало жить.
Они разводами с души смываются.
Когда внутри тебя всё обрушается,
Когда от боли руки опускаются,
Тогда меняются твои мечты.

Не вспомнишь шалости, былые глупости
Надежды веры и наивные любви,
Когда обманут ты наивной тупостью,
В желании, что что-нибудь получится
По кругу ходишь-бродишь, мучишься
В плену наивной юности мечты.

Так слабо верится ,что всё изменится,
Что сможешь заново пройти свой путь.
Волшебный принц с другою женится,
А ты в реальной жизни пленница
Не перемелется и не изменится,
И никогда всё не вернуть.

Мечты сбываются и разрушаются.
Мы – архитекторы песка.
Пока нам верится, пока мечтается,
Пока в своих свершеньях каемся,
Пока в истериках качаемся,
Мы не разучимся мечтать.

31.03.2011

Я не ушла. Мне просто нужно время.
Подумать. Разобраться. Переждать.
Потом перед тобой склонить колени
И нежно твои руки целовать.

Я не ушла. Я здесь, в твоей груди.
Я озываюсь с каждым твоим вдохом.
Во мне горят сейчас глаза твои…
Мы связаны навеки, мой хороший.

30.03.2011

Прости мені мій сум!
В твоїй душі так тоскно, сухо, мляво…
Я втрачаю
В потоці слів, думок і кодів
Всю себе.

Так хочеться до тебе! Аж не можу.
В твоїй душі так мало місця,
Що там живе лише моя частина.
А як же я?
Я ж вся твоя
До нутрощів клітини.
А ти… лише надпив…
Печальна дегустація.
Не до смаку тобі вино таких сортів.

30.03.2011

так не хочется расстворяться в тебе,
быть лишь отблеском в тьме рассвета,
быть лишь пеплом в твоём огне,
а не главною искрой света.

невозможна мне эта грусть любви,
что вонзается в сердце аскомой.
не целуй меня, не губи души...
эта боль мне была знакомой.

не стучи во мне с каждым днём в груди,
не боли во мне тихим эхом.
ну и что, что я разучилась жить!
ну и что, что стала насмешкой!

для тебя - жива, а сама себе -
самосписана карикатура!
как зола в огне, я на зло себе
отравляюсь счастья микстурой.
11.01.2011

Я іноді пишу вірші…
Я іноді у них згораю…
А краще там, ніж у житті,
Бо там мене ніхто не знає.
Сама собі… собі сама…
Словесних формул накидала
І думаю, що то вірші,
Хоч в це я вірить перестала…
Якісь вони сухі, пусті
Були і зараз не змінились…
І жить не хочеться мені,
Коли у них себе вселяю…
Чому не створюю краси,
Чому будую несвідоме,
Чому не маю більше сил
На внутрішню перебудову
Чому працює мозок мій,
Неначе там живе пухлина…
А я не маю більше сил…
Бо я лише проста людина…
Що толку у словесній грі,
Коли її ніхто не слуха…
Ти ж знаєш, ми тоді мовчим,
Коли усі заткнули вуха…
Ніхто не хоче прочитать
Не те що слова – навіть букви…
Поезія – що ти тепер???
Самі беззначеннєві звуки…
І залишається мені
Собі читати свої вірші…
Мовчати… плакати… сумні!
А ти які тепера пишеш???
На що ти тратиш свій талант?
Чи, може, він вже догорає?
Так само десь у тишині
Собі свої вірші читаєш???
Стоїш. Вікно суїцидальне…
Мовчиш і думаєш востаннє.
Поете, де твої вірші?
Хто далі нам розкаже правду???

Я інколи пишу вірші…
Хай і невмілі, й невідомі,
Але вони наснагу жить
Дають мені, коли не можу!
Вони як рятівний жилет,
Що грудям дихать дозволяє…
Якби я не писала їх,
То як жила би… я не знаю…
03.11.2010

Мене утилізують із життя!!!
Негодна будь-якому середовищу…
І всі мої слова – лише сміття
З мого бридкоголосого родовища…
Кричу, шепочу, йду навпомацкИ…
А що до того… а чи що із того???
Мої слова (нехай сміття) – МОЇ!
А ти чого??? Тобі ж нічого з того!

Я перезавантаженим ярмом
Колись впаду і щезну безпричинно…
Можливо, і не скаже вже ніхто,
Ким я була і через що я жила…

Переплетіння фраз і почуттів…
Мені здавалось так!!
А всі…
Там бачили лише набір із літер.
То де ж слова… до них ще пива літер…
І все – поезія живе. ТРІУМФ!!!

Кому потрібна? Увесь цей час
Мені здавалося чомусь,
Що вийде щось із нас…
Що я іще живу…
Утилізована чи реконструкція???
Сміття чи мозкореволюція???
Слова чи голос з підсвідомості???
Плювати… я повзу навпомацки…
03.11.2010

Слёзно плачет осень золотая,
Воспетая Пушкиным и другими поэтами.
Густо проливными умываясь,
Жалеет об изгнанном маленьком лете.
Грустно смотрит одна-одинёшенька
Раскрасневшимся глазом луны
На поля, что в страда не докошены
Остаются на зиму грустить.
Растрепала деревья и травушку,
Бьёт истерикой листводождей.
И забытого сына-журавушку
Блудит небом над бездной морей.
Как стихийное общее бедствие,
Разрывает она небеса.
Обвиняет во всех последствиях
Больно вытекшая слеза.
И зачем столько биться в истерике,
Разгоняя живое вокруг.
Через год в том лесу, на том береге
Снова встретит тебя милый друг.
И скользишь в зиму ты гололёдами,
Спотыкаясь и падая вниз,
Не приучена прошлыми годами
К безответной летней любви.
18.10.2010

Я зникаю в тобі. Розбиваюсь минулим й майбутнім.
Я існую тепер і не знаю, як буде колись.
Цим життям, цим одним незабутнім,
Я завдячую всім, що були, попереднім життям.
Я не мрію про світ. Я не хочу без сенсу історій.
Хай це буде лиш мить, але я зрозумію – жива.
Неважливо із чого – мінорів, мажорів,
Так захочеться жити й побути собою хоч раз!
Я звільнюсь! Безперечно я скину кайдани.
Зможу заново думати, інше зумію творить
Зроблю крок самотужки – без тата і мами
Й проживу я достойно цю радісну мить!
Хай ти будеш ніким і в ніякому світі,
Ні для чого народжений, та важливий для всіх.
Та не бійся навчитися вірити в світло,
Бо як зможеш ти потім, як щойно не зміг?
18.10.10

За меншу кількість фраз мене не стане менше.
За менше слів «люблю» не піду назавжди.
Лише за кожен ранок, лише за кожен вечір
Я можу все лишити і просто так піти.
Мені так мало світла у ясний день без тебе,
Так тяжко рвати груди вдихаючи щораз,
Лиш сльози, як рятунок, цілющим диким медом,
Вриваючись у серце, тремтливо миготять.
І як можливо в світі брести кудись без тебе?
Як можна не розбитись, зриваючись з небес?
Ніяк. Не може бути. Так необхідно. Треба!!!
Бо я німа без тебе. Який від світу сенс?
12.10.10

бродить вдвоём по улицам тёмным,
считать на небе уставшие звёзды...
провожать луну. слушать ветер.
и встречать вобнимку рассветы.

зажигать фонари одним поцелуем
и смотреть мечтательно под ноги в лужи.
почему нет на свете приятней мгновений,
когда мы друг для друга, как два откровенья,

как два зеркала с одним отраженьем,
как одно на два сердца сердцебиенья?
звёзды падают жарко в ладони влюблённых.
для них в этот миг всё на свете умолкло.

щастье быть и любить. под закаты-рассветы.
и всё это хранить от зимы и до лета.
18.10.2010

Цей степ. там бігали босОніж.
Приємно ступні лоскотав.
Цікаво ніжив підвіконня
і дивно в хату заглядав.

Він проникав крізь скло колоссям,
корінням двері відчиняв,
безсмертником квітчав волосся
й зерном нестиглим годував.

У серці він плекав ромашки,
і їх щоліта дарував.
Яким для нього було щастям,
коли до річки ним я йшла!

Вмивався він росою вранці,
і небо цілував удень.
І п"янко снив собі в тумані.
У снах він бачив знов мене.

Мій степе мрій! Простори рідні!
Твій життєдайний колосок
і досі сниться мені в місті,
як я не йду з твоїх думок.
26.02.2010

Не замечая дней совсем,
Живёшь ты тенью в этом мире.
Да так, что ожидаешь смерть,
Ведь там - иначе: мысли шире.

Ты - человек: лишь груда слов,
Пустая оболочка тела.
Ты и на подвиг не готов -
Уж создан слишком неумелым.

Ты - пустота. Ты - человек.
Ты - безобразное творенье,
Что разрушение и смерть
Несёт всему в одно мгновенье.

Ничтожен ты, но ты - творец!
Ты - парадокс из парадоксов!
Где всё разрушено вконец,
Там возрождаешь без вопросов.

Ты создаёшь себя и мир,
В котором жить тебе удобно.
Да только есть ли в этом смысл,
Когда духовно ты убогий?
07.04.2010

Мой шарф, пропахлый сигаретами,
На шее туго затяну.
И не воспользуюсь советами,
Сама вдоль речки побреду.

Шептать над волнами напевчиво
Свои неладные стихи
И улыбаться переменчиво.
И ждать твои слова любви.

По ветру волосы развеются,
И слёзы градом потекут.
Пусть и причины будут мелочны...
Но я тебя всегда люблю.
28.09.2009

- Чи ти змерзла? - мене спитаєш.
Наїжачусь собі тихенько
І долоні в рукАва сховаю -
Мої сині від холоду жменьки.

- Чи ти змерзла? - обіймеш ніжно.
Поцілуєш у щічки й чоло.
- Знаєш, милий, хоч зараз і зимно,
Та у серці моєму теплО!
23.02.2010

Біль,
Сум,
Відчай,
Непорозуміння.
Аж
надто
пізне
вже
прозріння,
Що
Я
Мов
Крапельки
Дощу
Зникаю…
Мокрий
слід
лишу
Як
відтиск
літер
із
газети
На
мокрому
асфальті
міста…
Пишу
вірші.
Якісь
куплети.
І
розгрібаю
мокре
листя.
У
парку
осені
життя
Листочок,
лист…
і
все
буття
У
місиві
осінніх
клумб.
Гроза
мене
бере
на
глум.
За
що?
Чи
я
ж
у
тому
винна!!!!
Я
все
роблю…
і
все
не хочу.
Потрібні
терміново
зміни…
І
краплі
цілять
прямо
в
очі.
12.01.2010

Якщо мені потрібен будеш ти,
То без вагань перевернЕться Всесвіт!
І я не йтиму за тобою в сни…
Мене від тебе кличе дивний легіт…

Я йду стежками витоптаних мрій.
Я забуваю, що у грудях серце.
Крізь терни… і куди? Стривай! Постій!
Усі зірки для мене вже померкли.

Неясним світлом відбиває сон
Мою реальність і твою мрійливість…
Сьогодні не піду до тебе знов,
Бо в сни приходять, коли мають мрії.

І тиша. Порожнеча огорта
Мої думки такі незрозумілі.
Куди іти? Шукати де добра?
Куди сховалися всі мої мрії?

Перебираючи старі папери,
В яких колись жила моя душа,
Згадаю час, коли ти був мій легіт,
Як я до тебе бігла в твоїх снах.

Минулося. Така пора вже дика.
Романтика пішла. Зостались ми.
Як жити, коли серце звикло битись,
А треба тихо серцю тріпотіть.
11.01.2010

Я тобі дарувала Асадова…
Ти його читав «між рядків».
І коли перемінююсь наново,
Ти мене кожен раз розумів.

І коли я зачитуюсь віршами,
Ти відстежуєш кожен мій рух.
І вустами, солодкими вишнями
Тихо мовиш… Ледь вловлює слух.

Я читала тобі Асадова…
«Між рядків»… А ти все розумів.
З кожним словом народжуюсь наново,
Щоб мене ти ще більше любив.

14.09.2009

Пожбурила я жмутком листя в небеса!!!
То й що!!! Це осінь заспокійливо так діє!!!
Я вже не хочу просто вимовити «так»,
Я знову віднайшла свою надію.
Не хочеться іти «на ви» до всіх!!!
І мріяти, як всі, уже не хочу!!!
Не треба кидати весь світ до ніг
І голову мені ще раз морочить…
Мені набридло прагнути брехні,
Як істинного сенсу існування!
Чому не можна просто пережить
В самій собі неправильне кохання???
То й що, що очі в тебе мають глибину???
То й що, що серце також гучно б'ється???
Неможна вдвох летіти, бо внизу
Хтось має втримати в долонях серце!!!
Не треба!!! Знов жбурляю жовте листя…
Не хочу тих улесливих вмовлянь…
Мені подумати про це корисно,
Бо забагато ставлю я питань!!!

Піду… тепер мій смуток слуха вітер…
І порожнечею я сповнилася вся…
Для мене дуже мало цього світу,
Щоб зміг усю мене в собі вміщать…

Рисуешь в памяти узоры…
Там я и ты…
Там снег и море…
Там волнами меня качало…
Там я любила и теряла…
Там жизнь моя прошла счастливо.
О, как давно всё это было!!!
И я терялась. Находилась.
А главное – тогда любила
Правдиво, искренне и верно.
И ты тогда не знал измены!!!
21.10.09

Ти в надлишку мені запам’ятався.
Надміру грубим і надміру сильним.
А ще собою дуже так пишався,
Що зміг нарешті стати зовсім вільним.


Ти був несамовитим диким вітром,
Любив куйовдити дівчатам коси.
Мені подобалось, коли займався світлом
І ніжно цілував моє волосся.


Мене не знав… Та вже забуть не зможеш:
Я в надлишку тобі запам’яталась.
Кому тепер волосся ти куйовдиш?
Чия рука тепер тебе квітчала?


14.09.2009

Я випадаю з твого Всесвіту
І розбиваюсь об асфальт.
Ти на рушник, розшитий хрестиком,
Мої уламки позбирай.

Змалюй мене з асфальтних пустощів,
Бо вже немає світу мрій,
В яких я ніжилась від любощів
І щічки ніжив трепет вій.

Ти випадаєш з мого Всесвіту -
Повільно руку відпущу.
І тільки в серці дрібним хрестиком
Твій візерунок збережу.
24.12.2009

Маленькі кіски і кирпатий носик.
Й портфель завбільшки, як вона сама.
"Відмінно" у щоденнику приносить...
І накопичує в голівоньці знання.

Маленьке чудо. Майбуття країни...
Але кому потрібне майбуття?
Можливо, то вона великі зміни
Готується принести у свій час...
10.12.2009

Дощ...
Коментарів не треба!
Це дощ.
Це плаче небо.
Калюжі.
І сумно дуже.
Без тебе.
А так байдуже,
Що я не вмію
Зникати тихо
Під шум дощу
Під шепіт вітру.
18.10.2009

Половинка половинчата...
Море сміху... Навпіл сліз...
Я у цім житті невизнана.
Я тут - п'яний верболіз...
Навпіл горя і добробуту...
Навпіл щастя і біди...
Між ковадлом і між молотом
Час від часу... Як піти?
Примусово добровільная...
Я щаслива і чужа,
Бо з дощами нерозділена,
Бо віддалася сльозам...
І забута, і замріяна...
І за щастя, й за біду...
Смутку скоєно незмірено,
Тож дозволь - тепер піду...
Четвертинка четвертинчата...
Чверть кохання і жалю...
Із усіх життів я вимкнена,
Доки знов не оживу.
24.04.2009

Не хочу підкорятися законам
І нормам цього дикого суспільства!
Не хочу жити, як рослина, вдома
І мати непорушне собі місце.

Що говорити і навіщо говорити?
Кому замилювати добре очі?
Навіщо нам тоді хотіти жити,
Коли по-справжньому ти вже не хочеш?

За чим ганятись? І чого хотіти?
Коли за мріями нічого вже немає!
Навіщо так? Я не встигаю жити!
У цьому світі місця вже не маю!

Зникаю! Тану штучним білим снігом
На чорному, у тріщинах асфальті.
Навіщо бути у суспільстві лихом –
Нормальним серед світу ненормальних?
03.09.2009