Опадаючим осіннім листям,
сумом трепетним
куталася разом зі старим шерстяним светром.
Одягалася у теплі спогади
з кавою у заспане ліжко
і піною в гарячу ванну.

Осінь прийшла в мою душу.
Тепла. З павутинками невагомими
і різнокольоровими деревами.
Принесла туманні ранки
над іскристими річками,
дощі над ржавими заводами
і гучними мостами,
тугу тягучу...

У мене осінь вгостях.
Шикарна дама у барвистій шалі
на сірій сукні.
Вона обожнює пазли,
фруктовий компот та трав'яний чай.
А ще мої ранкові млинці...

Самовпевнена така!
Обіцяє, що все буде добре.
Особливо у мене - я ж сильна.
Мені б її впевненість.

Дама любить танцювати
босоніж по брудних калюжах
під парким дощем,
розпустивши волосся.
Вона щаслива.
І запевняє, що щастя теж
до мене прийшло.
Лишилося тільки навчитися
його слухати.

22.09.2011

Ты сведёшь меня с ума!
Мой Маленький Принц,
который не умеет писать и
читать не любит. Меня.
Ты делаешь, что хочешь.
Живёшь, как хочешь.
А я остаюсь пленницей
своих собственных глупостей
и обязательств.
Мой Принц, кто тебя опять любит,
закидывая иглами и ножами сердце?
Кто проосыпается связанный
твоими шёлковыми простынями,
как смирительной рубашкой?
Кто жизнь отдаёт тебе?

Ты снова строишь иллюзорный мир
из песка и моря.
Там нет чувств и ощущений.
Там всё, как тебе нужно.
Там тебе небольно.
Т ам ты чувствуешь себя живым.
Ну и как тебе в твоём одиноком мире,
где каждая пещинка
напиоминает тебе,
что ты никому не нужен?

А я остаюсь живой. В реальности.
Я наслаждаюсь каждой пощёчиной,
каждым камнем предкновения,
посланным мне судьбой.
Пусть я не смеюсь так часто,
но меня больше, Мой Маленький Принц,
не заставляют плакать.

Мне светит солнце и льёт дождь,
сыпет снег.
И я благодарна, что живу,
а не существую в твоём мире,
на твоей планете с баобабами.

22.09.2011

Плавленым сыром скользим по гренке истории.
Иногда проникая в неё, а иногда оставаясь лишь в собственной памяти.
Ты – моя память. Я – твоя память.
Имеет значение лишь то, что мы будем помнить друг друга.

Мы проникаем друг в друга. Мы чувствуем друг друга.
Так случается, потому что мы живы – мы чувствуем.
Мы понимаем, что вечность – тленна, но мы – не вечны,
Поэтому мы будем помнить друг друга
Вне времени
Вне пространства
Вне общества
Вне мира
Только внутри друг друга
И это значит намного больше,
Чем если бы нас помнило всё человечество!
18.10.2010

Собі брешу (та розумію – марно),
що ми спимо,
що то все нереально.
Що я несправжня.
І несправжній ти.
Тому що ми спимо.
Ми уві сні.

Торкаючись земних повік руками,
Я бачу сни, в яких усе насправді,
В яких ролей не граємо зухвало,
А живемо.
Такий прекрасний сон!!!

І ти щасливий був!
Я з того так раділа,
Бо ти сміявся.
Ти щасливий був…
Я сивину ховати перестала.
І зморшок не боялася у кутиках очей.
Трималися за руки.
Торкалися вустами.
Стояли на колінах на заході епох.

І я така щаслива,
Що Всесвіт був із нами,
Що ти мене тримався,
Що ти згорав думками…

Та я прокинусь вранці…
Піду у сіре місто
Ногами лоскотати асфальтний бруд доріг.
І ти мене не зможеш
Так просто тут тримати,
Де я жива вже ледве,
Де я не бачу снів…

І жити тут обридло.
І бути тут обридло.
Вмирати тут обридло.
Бо то несправжній ти!!!
Верни мій сон, коханий,
Де ти був чистий ранок,
Де ти був тихий легіт,
А я була вода.
Де я світилась росами
Над свіжими покосами,
Де я вмивала сонечко,
Де я була жива.
18.04.2010

Він себе величав Поетом.
Писав якісь матюкливі віршики.
Читав їх друзям.
Казав: "Яке життя, так і пишем".

То, може,
потрібно писати по-іншому?
08.04.2010

мене завжди вражала твоя віра
ти дивишся своїми спокійними очима
все бачиш та розумієш
іноді тобі смішно від людської наївності
іноді боляче від дурості все тих же людей

а ти примружуєш очі
дивишся з-під брів
мовчиш та уважно слухаєш
підносиш до обличчя тремтячу руку

хвилюєшся
так буває
це нормально

твоя віра
ось що тебе рятує від божевілля
ти не хапаєшся за неї як за соломинку
яка має порятувати тебе від гріхів
ти живеш нею
несеш її в серці бережно
як найцінніше зернятко в часи голоду і засухи

ти живеш бо ти віриш
тобі варто просто простягти руку
аби зрозуміти недосконалість цього світу
навіть якщо доторкнутися не зможеш
просто простягти руку в порожнечу
бо ти знаєш що навіть у порожнечі щось існує

ти віриш
бо ти живеш
бо ти справжній
27.01.2010

Усі поети зараз немов сказились!
Пишуть шалено про сніг…
Намагаються увічнити кожну сніжинку
На білосніжному тлі паперу

А навіщо?
Сніг все одно розтане!
Не можна впіймати у теплі долоні холодний сніг
Так, щоб він не розтанув…

А він тане…
Розтікається брудними сірими потьоками,
Як сльози по нафарбленому обличчі заплаканої дівчини…

Вони пишуть… скажені!!!
А навіщо?
Поясніть нерозумній!
22.12.2009

Ти для мене став вереснем……..
Солодким. Отруйним. Мрійливим. Тужливим.
Як торнадо, потужним. Як дитина, вимогливим.
Ти для мене став вереснем……...
Тим, що літо краде і ховає до наступного року…
Мій спокій… він пішов із тим літом у вересень…
Ти для мене став вереснем……..
Молінням. Прощанням. Довірою. Теплом.
Легким сном на гіллі клена-ясеня.
Я залишусь у вересні???
У тобі. У твоїх думках. Мріях…
Чи залишиш надію, ще й на жовтень
У твоїх снах, у очах???
Чи, може, в твоєму серці…
26.09.2009

Ти неримований і дикий!!!
Ти прозовим текстом врізаєшся в мій мозок…
І я не можу тебе вигнати звідти!
Не можу знайти спасіння ні в алкоголі, ні в сигаретах,
Ні в забутті медикаментних снів…
Лише в тобі відроджуюся й тану!
Важким гранітним камінням тану і гину…

Ти неримований!
Неправильний.
Складний епічний твір…

А я набір поезій в одному томику на 1000 сторінок…
Про кохання, про емоції, про біль…
Про все, що болить мені до і після твоєї появи у моїй пам'яті.
Тебе хочеться прочитати, бо ти – складний!
А я… я вся у моїх віршах.
Вся душа на білих листках паперу,
Зігнана у рівненькі римовані рядочки поезії…

Ти неправильний!
Неримований!
Дикий!

Проте без прози твого життя
поезія мого існування
не стане вартою усіх списаних листочків…
14.10.09