Із підземельного ядра,
Походить вир життя і смерті.
Ридає матінка Земля,
Від мороку та горя в серці.
Вбивають діти ніжне тіло,
Своєї мами рвуть волосся.
Триматися немає сили,
Й кричати з небом в стоголосся.
Ніхто не хоче рятувати
Планету-матір від отрути,
Їй залишається вдихати
Ковток надії, снів, спокути.
Якщо навколо лиш пустеля,
І сонце перестало гріти.
Це не "2012",
Це зрадили Планету діти.

12.06.2011

Можливо впадеш зі скали не ти,
Дев’ятий поверх, вільне замикання,
Жорстокі очі, руки-літаки,
Остання мить життя, твого кохання.
Листи прощання, на долонях піт,
Нікому непотрібні сині сльози.
Все так абсурдно, але той політ
Накличе небом заспані морози.
Світ зрозуміє, тільки після нас,
Коли зітліє свічка над водою,
Коли розвіє вітер сірий прах,
Щоб Вир життя зустрівся із Тобою…

Їх багато – вони ховаються,
Над морем істини демони граються,
Маску праведних носять щоночі,
Вбивають «інших», видавлюють очі.
Під гаслами: «нація», «сила», «свобода»,
Запертий гріх, ненависть, нудота,
Крила протерті і скинута віра,
В проекції зла – їх найбільша сила.
Печерні люди, печерна країна,
На острові сну, самолюбства, полину.
Живуть, риють землю і усміхаються,
Не плачуть, не стогнуть, від болю не каються.
Прийдуть, натягнуть шкіру моральності,
Почнуть війну світів, банальності,
А в небі літатиме вічна сатира,
Про те, як подохла печерна людина…

День жінки, день кохання, день свободи,
Звабливий аромат його парфумів,
Під простирадлом втрачених тріумфів
Нагодує вчорашні насолоди.
День щастя, день надії, день фантазії,
Пелюстки радості на різних континентах,
Під дотик тіла, вуст, немов комета,
Пульсує в серці... Вбивчі ефтаназії...
День роздумів про сонце, вітер, квіти,
І дотик твоїх рук, ще не забутих,
В яких блакить туманна злої суті,
У вірності, з якою буду жити…

Болить до смерті, бо тебе не знаю,
В амброзію надії проникаю.
Тремчу, мов пташка на холодному морозі,
Щодня ридаю на побитому порозі.
Борюсь до гробу, до кінцівок, мозку,
За порохом іскрю смертельну бочку.
І розриваюсь на молекули бінарні,
Як згадую слова твої останні.
Не треба, хочу мить цю зупинити,
З годинником страждання мушу жити.
На нерозгаданому, темному балконі,
Тюремній, на війні обтертій зоні.
Я полонена на віки, твоя раба,
З пустелі Сонця випала сльоза.
Та не з моїх очей, їх вже немає.
Гроза канону простір розмиває.
Потоптана тканина гри та суду,
Знебарвлює червону кіпу бруду,
Що нагромадився у тернових колючках,
Зажурених жоржинових пелюстках.
Дарована з небес Його привабливість,
Висмоктує твою просту оманливість,
А я в польоті знищую отруту
І лезом правди скріплюю спокуту…

Коли померла на твоєму тілі,
У лотосі, біля пупка прозріння,
З прагматикою вічного коріння,
Біля листви божественної сили.
Коли я рухалась у такт із твоїм серцем,
Що літаргічно плакало від карми,
Від злої волі, серцевини «дхарми»,
Була з тобою - ні жива, ні мертва.
Без діалогів, примх і синкретизму,
Строкато, епохально, небезпечно,
Хотіла обливати недоречно
Сльозами наші руки, хитро…
Я помирала в пошуках кохання,
На фоні біології і кривди.
А ти чекав, зібравши свої сили
Під ритми серця сонного мовчання…

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

Без тебе –
Моя душа у сутінках, у пастці…
На небі –
Червоні простори закинутих овацій…
На серці –
Плямистий біль, з екстазом оборони…
Від тіла –
Що плаче через продані долоні…
Згораю –
І обливаюся сльозами віри …
Сьогодні –
Стихійно виривала наші сили…
Та відродилася –
З тобою я на «Марсі…»
Із вибухом –
Божественних градацій…

Я захворіла на кохання,
Я захворіла на надію.
Нектар безмежного бажання
Руйнує першу мою мрію.
На стадіоні компромісу,
З сердечним болем стоголосся,
Несу в руках холодну нішу
І пасмо чорного волосся.
Чому і де? В котрій годині?
Цей дуалізм порве століття.
Я стала вірна злій людині,
В окопах гордого свавілля.
Піймала кроки, ніжний запах,
У безвісті глухих кордонів.
Знайшла на зорях білий спалах
Й погасла в полум’ї агоній.

Вона не знає, що одна у світі,
Дадаїстична, символічна, сита,
Пелюстка зубожілої культури,
Заперта силою Його мускулатури.
Сліпа, бездумна, трохи на підпитку,
Зарита у холодну чорну нірку,
Тріпоче язиком, зливає жовту сечу,
Пливе в епістолярну порожнечу.
Вона не знає і не хоче знати –
Їй краще світ за себе покарати.
Товкти холодне тіло до півсмерті,
А там – воскреснути, віддати серце.
Шкода, але світогляд не для неї,
Блукають у блокноті «злі есеї»,
У заморозках інію блідого
В той день, коли стояла біля Нього…

Вони нас загнали, вони нас побили,
У масі загалу плакатами вкрили,
Байдужо втоптали дитячу свідомість,
У нетрях картинок ввели в невідомість.
В театрі містерій і гри водевілю,
Читали казки про нездійснену мрію,
Хотілось сміятись, ридати, кричати,
У косах брехні білі квіти збирати.
Блукають країною три манекени,
У кожного з них порізані вени,
Стікає кров фальшива рікою,
Змішана з купою чорного гною.
Ми вірили. Стали ми знову дорослі,
Не кличемо більше нікого у гості.
Самі по собі, елегантно, помітно,
Йдемо вільним кроком без болю,
Привітно…

Підбіг до папи, підбіг до гуру,
Вклонився низько, змінив свою «шкуру»,
Вчора був вовком – сьогодні ягня,
Швидко плодиться народна брехня.
Лета із князем, стрічка з вождем,
Прапор з серпанком, або з вогнем,
Символ оранжевий, синій, червоний,
«хліба й видовищ» – девіз всенародний.
«Втягнути», забрати, щоб стати великим,
Всміхатись чи плакати – бути «дволиким»,
Схопити за «баки» й просити останнє,
Що секта, що партія – все антиморальне...
Одні роблять добре, допоки їм добре,
А інші втішаються з горя у горе.
Без віри, без сили, лиш плоті війна,
Людина – свобода, ілюзія – гра.

Не люди, а вовки. Ми – стадо, поголів’я,
Куди веде вожак, так і йдемо «туди».
Без думки, без ідеї прогнулися на гіллі,
Упали в темну землю, де вік не прорости.
Коріння загубилось і листя полетіло,
Святе для нас буденність, мораль, як не було,
Духовне ніжне серце байдужість охопила,
І горе, як бур’ян, глибоко проросло.
Шляхи пройшли хрестами. Зустріли і забули,
Всміхались і ридали на тому роздоріжжі.
Допоки Всесвіт в стаді, без долі людство буде,
У сутінках надії, застійнім протиріччі.

Моя країна – це театр із абсурдом,
Драматургією, людським плачем і сумом,
Забутим пошуком, незрозумілим домаганням,
З людського розуму жорстоке це «знущання».
В моїй країні модні хабарі,
Підлещування, хитрість та мовчання,
Якщо «ми є круті» – то ще «живі»,
А якщо ні, то смерть або страждання.
Моя земля не винна, що її
Заперли в мідь, як чорну невідомість.
Вона любити хоче, та з моря сліз
Ослабла, втратила свою свідомість.

Атака демонів, зациклених невротиків,
Загублених ідей, закритих аксіом.
Так, як Бодлер колись впивався від наркотиків,
Так я шокована від застарілих догм.
Бажаю утекти, щоб Новий Світ побачити,
Де можна вільно жити, любити без образ,
За рух свідомості, прогрес, творцю віддячити,
Боги ж науки проклинають нас.
В очах – ненависть, кинутість, забутість,
Система, вир відірваний від дна.
Ті, що імперську славили могутність,
Тепер майбутньому бажають зла.
І маска маску змінює «еліта»,
Політиканство, ступінь бандитизму,
А ми – ридаємо, ми – молодь не побита,
Що повна «радості» й гіркого критицизму.

Залетіла пташина
В холодну печеру,
Захотіла відчути ТВОРЦЯ атмосферу.
І вдихнула наркотик -
«Богемне життя»,
Як екстаз, як багно,
Смерть, «гламур», каяття.

Нас двоє – я і Мелларме,
Холодний піт біль обмиває,
На вулиці Бодлер шукає
Щось біле, чорне і нове.
Нас двоє, але я одна,
Самотність, мов нектар вечірній
Зриває квіти зла осінні,
І досягає мого дна.
Усі, як одиничний вектор,
Об’єднані в космічний острів,
Ми є незнані світу, гострі,
Новітній для пізнання сектор.
Роздвоєність мистецтва, віри,
Свідомості, думок і дум,
Навіює в поетів сум,
Й краде останні наші сили.
Я, Мелларме, Бодлер і По,
Із горя випили вино,
Що всім нагадує психози,
Марихуани нові дози.
Прості і щирі сподівання,
Як вияв творчих сублімацій,
Де я й Бодлер, там вік вагання
І не прочитаних нотацій.

Нарешті я пізнала, що хотіла,
І зрозуміла колір майбуття...
Відтінок Мій підносить світ на крилах. -
Відтінок Твій під назвою «життя»…
***
Мій погляд став незвичний, мов безсмертник,
Де бачу все – галактику і простір.
Я сплю – цей сон невидимий бешкетник,
Гіпноз чарує дух, але не очі.
***
Проклятий той, хто творить наосліп,
Зриває одяг з безглуздого генія,
Вбирає нечисте, йдучи босоніж,
Для кого система – наступна серія.
***
У авангарду духу виросли крила,
Він схожий на сумного ангела,
Усім до смаку ця незвична сила,
Та не проникнути в дивне марення.

Що таке правда?
Що таке світло?
Два протиріччя,
Темні й помітні,
Дві особливості,
Два кольори.

Правда – стан істини,
Світо – це ти.

Категорія Схід,
З елементами містики,
Де згубився наш слід
І мистецтво політики?
Легко жити, як всі,
Під крилом дядька «Велеса»,
Ніж побачити правду
З піщаного берега….

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Епідемія – симптом божевілля,
Інкубація з лейбою в носі,
Мозок в «кайфі» від горя й похмілля,
Тіло скорчене в екстреній позі.
Телефон в стані очікування,
Простирадло зволожене потом,
Візуальний метод навіювання,
Лупить нерви злим анекдотом.
Екзистенція в стані піару,
Шторм бактерій, брехні, алегорій,
Епідемія – синтез базару,
Й політично-свинячих теорій.

Коридор білий і день білий,
Більше нічого.
Були колись мрії, пропали сили,
Від згубного золу.
Барикади свідомості, чорної гордості,
Впали на плечі.
Гуде платформа, нова форма,
Першої смерті.
Так довго чекала, віри не мала,
Про вічне світло.
Співом крикливим, трохи ліниво,
Молилась тихо.
Встала на ноги, побила пороги,
Гіркого лукавства.
Зібрала ріки, винайшла ліки,
Від сірого рабства.
Народжені світлом, навіяні вітром,
Жовті світила.
Човном синім, місяцем білим,
Заграли вітрила.
Істина мила, небесна сила,
Стоптала дорогу.
Голосом щирим, внутрішньо чистим,
Привела до Бога.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Аметист – самоцвіт життя,
Зречення, протест без дияволізму,
Брахманічний запал і війна,
З натовпом простого оптимізму.
Циліндричні шматки каміння
Пробивають шкіру до крові,
Каплі червоної фарби – прозріння,
Шлях від смерті до любові.
Аналіз, самозаглиблення, душа,
У руці скляний аметист,
Ниткою спадає з язика,
Білий, дощем помитий лист.
Скинуте з серця брудне каміння,
У потаємному серпантині істини,
Накрилось ковдрою нічне проміння,
З думками про те, у що ми вірили.

Хвороба нового століття – пофігізм,
Нейтрально фарбує білу стелю,
На ній відбиток літер – «гедонізм»,
Відлуння вологості сухої пустелі.
«Тук-тук» енергія серця відгукується,
Душа, як пінопласт розвалюється,
Щирість під ідіотизм маскується,
Любов в тіло стрибати вагається.
Манекени насолоди та бажань тусуються,
Не знаючи суті справ, просвітлення,
На тупій вірі сила світу ґрунтується,
Бога пояснюють, як математичне креслення.
Знаходять мінімум із максимуму,
З бульваром злилась інформація,
Духовність порівнюється з баксами,
Нове слово – свіжа дотація.
Хвороба століття – відсутність світла,
Тотальні прогалини в свідомості людства.
Та сила, що усім здається чиста,
Трансформер нового самогубства.

Не такий як усі, його дух має запах,
Щось таємне та вільне у образі цьому,
Емоційний, дикий по-новому запал,
Уподібнює вітер до сизого грому.
Тут немає депресій, сонного погляду,
Діє сила тяжіння, як поклик вперед,
Знов кордони стабільні знеславлюють владу,
Знов пророки виводять народ із багнет.
Мікрофон біля вуст вибухає гарматою,
Істерично зітхає суспільство забуте,
Гасло рухатись кроком стало порадою,
Ехо слів занурює розум в минуле.
Обпадає листя старої неволі,
Як гвоздикове поле, земне співчуття,
Не такий, як усі – жертва дивної долі,
Генерал піднебесся, людського життя.

Якщо немає бажання жити,
Очі не бачать світла нічного,
Коли стоїш, а хочеться плисти,
Збираєш воду з гирла пустого.
Якщо смерть для тебе народження,
Нова сорочка з загубленим ґудзиком -
Наша віра про нове Відродження
Схожа на смак чаю з бубликом.
Канцероген сумної замріяності,
Про життя, як смерть, а смерть, як життя,
Змінились рамки духовної зрілості,
Відкрився простір нового добра.
Наповнене серце вітамінами щастя,
Істини, знань, структури буття,
Життя стало вічне без плоті й зізнання,
Як сутність умовна гіркого кінця.

Чорно-біла країна, чорно-білі міста,
Цятка Всесвіту синього, життєдайна вода.
У колонії людства поза рамками догм,
Заховалась дитина з свідоцтвом – «любов».
Народилась дивачка з вуст відкритого неба:
Ексцентрична, замріяна, блискавична, весела,
Принесла всім надію - чудодійний нектар,
Що заживлює рани, розриває вулкан.
Розцвітають таланти і мистецтво правління,
Делікатність, довіра, чистосердне сумління.
Вся смарагдами вкрита й позолотою ніжною,
Розтопилась любов в безкорисливій місії.
Все, що чорне є білим, а що біле є чорним,
Де померла любов, там початок неволі.