Відео-казка

Відео-казка

«I love Dnipro!», «I love Ternopil!»...
Перелік довгий і т. д.
Любити місто я не проти,
Але мене гризе оте
«I love». Чому б не написати
«Люблю» на рідній, на своїй,
Тій мові, що плекає мати,
І ми купаємось у ній?!
Не треба меншовартим бути!
Колись в догоду москалям
Чіпляли вже словечка-пута
Російською то там, то сям.
А нині вдарились в англійську
І кричимо: «I love! I love!»...
Я ж хочу чути українську
На цій землі, де вільним став!
Я хочу з гордістю дивитись
На Україну на свою
І щиро місту говорити,
В якім живу, не «love». «Люблю!»

Вбиває не той, хто вбиває,
А той, хто послав цього вбивцю,
Бо знає потвора, бо знає:
Життя висить на волосинці.
І цю волосину тоненьку
Жадає чомусь обірвати,
І пофіг, що в тебе маленький
Ще син і нездужає мати...
До фені йому твої мрії,
Духовно багатий твій обрій.
Він чинить отак, як уміє,
Аби лиш йому було добре.
Ти зайвий у тому пасьянсі,
Який розкладає на смерті.
У тебе нема уже шансів,
Щоб вижити... Тільки умерти!
І ось з дула куля злітає –
Оскал маніяка-мисливця...
Вбиває не той, хто вбиває,
А той, хто послав тобі вбивцю!

Із-за хмарки вийшло
Сонечко ласкаве:
Зашарілись вишні,
Розімліли трави...
Колоски пшениці
Сонечко зігріло,
На гніздо синиці
Променем присіло.
У ріці скупалось,
Аби бути чистим.
Квітам дарувало
Сонячні намиста.
Зазирнуло сонце
І в домівку нашу.
Я йому в долоньці
Дала трішки каші:
«Пригощайся, любе,
Набирайся сили,
Щоб завжди і всюди
Для нас ти світило!»

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

Лувр. Полотно «Три грації».
Солодкі три розради.
Дивлюсь на них, а бачу я
Чомусь твої принади.
Он у тієї – носик твій
І перса, як у тебе.
Із іншою суцвіттям вій
Ти схожа. Й шия-лебідь
Така ж тонка, поворотка,
І уст усмішка ніжна.
А ще – у вигині рука...
Ця схожість дивовижна!
У грації, що зі спини, –
Твої пружкі сідниці.
Рум’яні персики вони,
М’які клубочки-киці.
Про ноги грацій чарівних
Не варто й говорити.
Їм все ж далеко до твоїх.
Струнких. Швидких, як вітер.
Три грації на полотні...
І я скажу відверто:
Сподобались всі три мені,
Але люблю... четверту!

Це ліжко пахне тобою.
На ньому сліди двобою.
На ньому сліди атаки –
Яскравої, наче факел.
Тебе я тут ранив, ранив.
І впала ти у нірвану,
Притиснувши обруч вушка
До стомленої подушки.
А потім, а потім, потім
Я знову строчив, як із дзоту.
Од куль ти моїх умирала,
Вмирала і… оживала…
Це ліжко, що пахне тобою,
Готове завжди до бою.

«Тук-тук, – батько зайшов тихо
У кімнату доні. –
Я з відрядження приїхав.
Прокидайся, соне!
Ось привіз тобі, Іринко,
Сукню, черевички,
Білосніжні підколінки
Й іграшку-синичку.
Співом птаха тебе збудить,
Побажає щастя.
А натиснеш їй на груди –
Розповість ще й казку…»
Так сподобалась Іринці
Пісенька пташина,
Що в садок свого гостинця
Принесла дитина.
«Звідки пташка?» – запитали
Діти у Ірусі.
«Із Відрядження», – сказала.
«Звідки-звідки?..» «Друзі,
Є така країна в світі,
Куди їздить тато.
Це – Відрядження. Для діток
Там всього багато.
У країні дивовижній
Все-все найгарніше.
Хочу, аби татко їздив
У той край частіше!»

Небо падало на долоні,
Мов потрапило миттю під зруб,
Розчинялось в очей бездонні,
Припадало цілунком до губ.
Було небо таке пухове,
Таке лагідне, як і ти.
Ми зривали слова любові
Із досяжної нам висоти.
До зірок дотягнутися ще би!
Ось яскравих дісталися двох...
І здалося: до мене й до тебе
Доторкнувсь неба подихом... Бог.

У Кракові день ледь-ледь зводить повіки...
Дрімає хмарина над Вавельським замком.
Із неї краплини-небесні музики
По замкових куполах б’ють спозаранку
Й вистукують ноти із вальсу Шопена.
Такі дивовижні води з неба звуки!
У Кракові дощ, як музична поема.
Присядь поруч, люба, і слухай, і слухай...

Вася з Алею зібрались,
Хоч і обмаль грошей,
Новоріччя стріти вдало –
У вирі розкошів.
Їжа, випивка – все буде
Із розряду екстра!
А яке-то свято, люди,
Без п’янкого сексу?!
З ним – задумала так пара –
Постаратись треба:
Любощам додати жару,
Піднести до неба.
Щоб інтим отримав допінг
І нічка вдалася,
Завітати до секс-шопу
Довелося Васі.
«Ба! – зайшов у шоп. – О мамо!
Як багато штучок
Для вибагливих панянок
І панів жагучих!»
Що узяти?.. Ню-халатик
(Крій а-ля ялинка),
А іще – дезодорантик,
Пахла щоб Алінка.
Далі – більше. І на палець,
Головний в коханні,
«Санту» з гуми шалу бранець
Купив без вагання.
Закріпив свою удачу
Цяцькою з Парижа:
Попросив гарячий мачо
Хлопавку з сюрпризом.
«Заряд світла у ній дужий, –
Продавець сказала. –
Бах! – і запалають ружі,
Ночі буде мало!
Вибух цей екстаз примножить,
Стимул дасть до ласки,
Перетворить ваше ложе
У яскраву казку...»

Ось й Новий рік у хатині
Відбили куранти.
Аля вийшла у «ялині»,
А Василь – у «санті».
«Санта» потягнувсь до Алі...
Та згадав тут Вася
Про ту хлопавку, що мала
Вибухнути щастям.
«Ай-яй!» – кинувся щодуху
За отим сюрпризом.
Гахнув! Аж додолу з грюком
Упали карнизи.
І не тільки! Наче факел,
Зайнялась «ялинка»,
Тобто той інтим-халатик,
Що вдягла Алінка.
Васі не до «санти» стало –
Рятував кохану:
Обливав її «Шампано»,
Лив сік і сметану...
Од халатика зостались
Спогади печальні:
Аля голою стояла
У куті вітальні.
Диво, що не обгоріла,
Їді – ой! – набралась
І у даль далеку сміло
Василя послала.
Виставила його й «санту»
За поріг з валізою,
Аби знав, як без гарантій
Купувать сюрпризи.

Надломлені розлукою
слова...
І постіль зібгана
до розміру подушки.
На дні душі
надія нежива,
бо й з неї ти зняла
життя останню стружку.
Сум суне,
як бульдозер, напролом.
І ні втекти від нього,
ні сховатись...
До вчора ти була
іще моїм ребром,
а нині болем стала,
судним катом.
Здається,
що не дихаю уже.
Твій видих вдихом був
моїм глибоким,
Та ти спалила
подих мій вогнем
Своїх, як постріли,
швидких прощальних
кроків.

Недолюблена... Недоцілована...
Відчай б’ється у кожнім слові.
Вся ти часткою «не», мов скована,
Мов замерзла у нелюбові.
Я погляну на тебе ніжно,
Промінь сонця вкладу в долоню –
Й розтоплю все, що було сніжним.
Зацвіте в тобі сад півоній!
Ти забудеш про недоспіваність,
Бо співатимеш оду щастю.
І повіриш у те, що диво є,
І що ти на землі найкраща.

Скільки коштує тіло,
У яке, як в мішень, цілить снайпер ворожий?!
У яку ціну крила
Душ, що в мертві тіла повернутись не можуть?!
Чого варта сльоза,
Як додому вантаж прибуває «двохсотий»?!
І яка вартість зла,
Коли цілий народ огортає скорбота?!
Хто встановлює плату
За сонячне небо, розстріляне «Градами»?!
Скільки треба віддати
Смерті чистих життів, перепроданих зрадами?!
Дебет-кредит війни...
І кривавий банкір свій безжальний баланс
зводить з кількості горя –
І труна до труни...
І його не болить жодна згублена доля.
Та, на щастя, ще є
В світі те, що не можна злічити грошима,
Те, що сил додає –
Світло віри, наповнене рідних очима.
Є земля, у яку
Ми вростаєм, як зерна пшеничні, серцями.
І цю землю святу
Називаємо лагідно: - Мамо...

Тож, отим лихварям,
Що живуть на проценти, окроплені нашою кров’ю,
Не забрати свобод,
Не здолати народ,
У якого і віра, і слава, і честь, оповиті любов’ю!

Ми проростаємо в Майдани
Серцями, повними надій.
Уже не маси, а титани,
Герої на землі святій.
Свій шлях торуємо до щастя,
До несфальшованих свобод.
І віру вкрасти в нас не вдасться,
Бо ми – нескорений Народ!

Ми будуємо храм в наших душах, як вічність,
Щоб не знищив його ні мороз, ні вогонь.
Храм свій кожен із нас хай наповнює світлом,
Щоб жило там тепло і сердець, і долонь.

Ми будуємо храм не з каміння, а з істин,
З вічних істин, в яких торжествує добро.
Будуть в храмі отім слово правди і пісня.
Ми будуємо храм всім нещастям на зло.

Ми будуємо храм і до нього дорогу...
Прокладаєм її через смуток і біль.
Зводим стіни святі ми на вірі у Бога,
Аби видно було храм душі звідусіль.

Просилось в обійми розніжене літо.
І, сукню скидаючи, вабила осінь.
Тулилась до мене зима, щоб зігрітись.
Вмовляла весна розчесати їй коси...
А ти не благала ні слів, ані ласки.
У серце моє увірвалась без стуку.
І я лиш тоді зрозумів, що ти – щастя,
Коли ми стискали, сплітаючись, руки.

На канві мого сну
Вишивала усмішкою щастя,
Малювала весну
Поцілунком на стомлених пальцях.
Колискову мені
Заспівала журчанням волосся...
І я чув уві сні,
Як тихенько шепнула: «Збулося...»

Ланню
ти забігла у моє серце.
Метеликом
у душу залетіла.
Та тільки-но ми
опинились у спальні,
тигрицею
уп’ялася у моє тіло.
Насправді
ти виявилася хижаком.
І тільки.
Але я не шкодую.
Ніскільки.
Я навіть щасливий,
що ти – хижак.
Ще й як!

Гора Титан у фаті з туману...
І я відчув себе принцом Сонця,
Що відчиняє небесну браму
Й несе вогонь у своїй долоньці.
Я йду під гору. Все вище. Вище,
Де височіє похмурий замок,
Де дужий вітер надривно свище
І б’є у хмари, як у тамтами.
Несу тепло і проміння світла,
Аби у замку любов воскресла,
Бо із холодним безжальним вітром
Живе там юна сумна принцеса.
Її цілунком зігрів гарячим –
І запалало любов’ю серце.
А дужий вітер затих і плаче:
Його здолав я у чеснім герці...

Таку ось милу, наївну казку,
Коли зійшов із гори в долину,
У відчутті ейфорії щастя
Мені навіяло Сан-Марино.

Полуницями пахло небо,
Коли пили у Відні каву.
Пригорнув я тебе до себе,
Як туман обіймає трави,
І у синь чарівну покликав,
Де серця до сердець говорять.
Я без тебе уже не дихав –
Й ми злетіли, неначе зорі.
І зависли над містом білим,
В королівські убранім шати,
І одразу й не зрозуміли:
Нам сам Моцарт заграв сонату...
Ми були два безумці, видно,
Що тонули в очей криницях.
А у небі, у небі Відня,
Пахли губ твоїх полуниці.

Венеція. Міст Подихів.
І ми туди, туди,
Аби з’єднати в подиві
Два подихи в один.
І ось він міст. Цілуємось…
Уста в уста – вогонь!
У памороці чую я
Стук серденька твого.
«Кохаю», – мовиш тихо ти,
Коли цілунок згас, –
І почуттєвим вихором
Вмить закружляло нас...
Ми на любов приречені,
То що нам часу плин?!
З’єднали у Венеції
Два подихи в один.

Забриніла зажури струна –
І міліє бокал вина,
Наче долі міліє ріка...
П’ю настій на прожитих роках.

Соло осені чую я,
Бо в зеніті літак життя.
Але знай: серед втрат і надій
Я зберіг поцілунок твій.

І хоч у очах – осінь
І не усе збулóся,
А на губах квітне
Цілунок літа.

Світанок тремтів на подушці.
Ти пахла зелóм у росі.
З-під ковдри твій вигулькнув кущик
Русявий у повній красі.
На тіла розм’яклому ґрунті
Виднів, як оаза в пісках,
Й медову приховував лунку,
Де зночі топив я свій «ах!»
Ти мліла у сонному ліжку,
Мене звала богом нічним...
І знов я пірнув поміж ніжки,
Щоб стати й світанком твоїм.

Поцілуй мої мрії безсилі.
У скалічені сни увійди.
Розіп’ятій гріхами надії
Дай живої напитись води.

Знищ, як доказ розлуки, злопам’ять –
І мене у собі урятуй.
І прощення скупими сльозами
Покаяння моє поцілуй.

Його очі волошкові,
Повні радості, любові.
Має крила, наче лебідь,
Бо він ангел, ангел неба.

Та сумує він сьогодні.
У очах жалю безодня...
Дощ танцює з вітром танго
І під нього плаче ангел.

Сльози стримати не в змозі.
Загубив мо’ щось в дорозі?
Чи тому на серці туга,
Що нема у нього друга?

Ну, а може, сум глибокий –
То душі його неспокій,
І у цю годину ранню
Ангел плаче за коханням?..

У вазі тихо-тихо вмерли квіти,
Так тихо, що ніхто і не помітив.
Вони зів’яли в докорі-мовчанні,
Не дочекавшись наших рук плекання.

Шовково-ніжним був квітковий дотик.
Букет між нами. Ти і я навпроти.
Тонули ми у ароматі квітів
І вірили: не згасне наше літо...

Квіткові душі з болем відлетіли,
Не мовили «прощай» пелюстки білі.
І наче від жалю чи від образи
З’явилась раптом тріщина на вазі.

Твоє тіло – наркотик.
Твоє тіло – наркотик.
Відчуваю його і на смак,
і на дотик.
Я від нього дурію,
сміюся і плачу.
І на нього, як мрію,
все, що маю, те трачу.
З ним я просто літаю:
пригублю – й одразу...
В ньому сили черпаю
до наступного разу.
Скільки б я не приймав
твоє тіло – не можу,
ні, не можу прийняти
смертельної дози.
Мені мало його,
твого млосного тіла,
хоча вмерти на нім
дуже часто хотілось.
Я від нього залежу,
від цього страждаю.
Твоє тіло – наркотик.
І ліків немає!

Теплими барвами радості світлої
Ми малювали наш дім.
Вишили квітами, зорями виткали,
Було щоб затишно в нім.

Дім наш ми сонцем яскравим наповнили,
Щастям зігріли його.
І додали ще дитячого гомону
Та усміх серця свого.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

Я закладав стіни дому зі злагоди.
В нього достаток вселив,
Щоб ми з тобою завжди тільки ладили
І не було в домі злив.

Дім огорнули своєю турботою
І розпалили вогонь,
Ніжний вогонь дивовижного дотику
Наших гарячих долонь.

Хай в нашім домі панує добро
Бідам, невдачам і горю на зло.
І хай живе в ньому щира любов –
Кожного дому основа основ!

Сумно, сумно так мені без тебе.
Зорі аж сховалися за небо.
Тебе чекаю і виглядаю вже давно.
Очі роздирає дика втома,
Ну, а ти не вийшла ще із дому.
Чому? Не знаю. Можливо, дивишся кіно.

Ти скажи-скажи, кохана, нащо, нащо, нащо
Голову мені морочиш? Зá що?
От і сьогодні знов.
Я собі знайшов би, звісно, кращу, кращу, кращу.
І зробити це було б неважко…
Але така любов!

Срібний місяць вже упав за хату.
І йому наскучило чекати.
А обіцяла, що будем разом до зорі.
Я приніс для тебе ніжні квіти,
Вмовив солов’їв тебе зустріти…
Зів’яли квіти і повтікали солов’ї.

Ти скажи-скажи, кохана, нащо, нащо, нащо
Голову мені морочиш? Зá що?
От і сьогодні знов.
Я собі знайшов би, звісно, кращу, кращу, кращу.
І зробити це було б неважко…
Але така любов!

Шлю тобі я, мила, SMS-ки:
«Вийди. Не прийти, то є нечесно».
Прошу про себе: «Хоч телефон не вимикай».
Та не знаю, що ти там зробила,
Що мовчить, як пень, твоя мобіла.
А зранку дзвониш: «Нині на мене знов чекай...»

Ти скажи-скажи, кохана, нащо, нащо, нащо
Голову мені морочиш? Зá що?
От і сьогодні знов.
Я собі знайшов би, звісно, кращу, кращу, кращу.
І зробити це було б неважко…
Але така любов!

Всередині тебе
Щоразу – це диво.
Всередині тебе
Я завжди щасливий.
В тобі відчуваю
Усе, як уперше.
В тобі водограєм
Співа моє серце.
П’янке божевілля –
Твоя середина,
Духмяне чар-зілля,
Квіткова долина,
Джерельце медове
У пригорщі літа,
Екватор любові,
Де б’ється пульс світу...
Та й щастя мені
Хіба більшого треба,
Ніж бути в тобі,
Усередині тебе?!

Найбільша спокуса для мене – твій голос.
Ловлю його в хорі, люблю його соло.
Він у ріці, що за обрій втікає,
У гомоні вітру, у шелесті гаю.
У ньому мереживо тіні і світла.
Не можу без нього, немов без повітря.
Тебе ще не бачу, а голос почую –
І у мені його ніжність нуртує.
Надії мої він і поклик бажання.
З ним милості ночі й привіти світання.
Зриваю його я і шепіт, і крики.
Він мука моя, одночасно і ліки.
На нього чекаю, на нього молюсь я...
Для мене твій голос – найбільша спокуса.

Плачý гіркотою ночі
За губ твоїх дикий мед.
І їсть зажурені очі
Дим од сигарет.
Серце моє розколото.
Хто його склеїть?! Хто?!
І я у герці із холодом
Кутаюсь у пальто.
Раніше зажуру спалював
У ватрі очей твоїх.
А ти вибухала спалахом
Від переплетіння ніг...
Багаття твоє не згасло.
От тільки мій вогник зник.
На згарище мого щастя
Прийшов вже новий пічник.

Твої акварелі розбавлені мною.
Мої – ти наповнила густо собою.
Простою водою їх вже не розмити.
У них розмаїття і зелені, й квітів…
На аркушах доль і на чистій постелі
Ми змішуєм часто свої акварелі.

Коли вмикає ніч зіркове світло,
Я думаю про тебе ненаситно.
В уяві бачу я родзинку в тобі
І їм очима апетитну вроду.
Я починаю з ніг. Струнких. Чудових.
І запиваю з джерела любові.
Їм і пупок, уста, лебідку-шию…
Я їм тебе, а сам божеволíю!
І вже не можу я тебе не їсти,
Таку м’яку. Духмяну. Ніжну. Чисту…
І ось десерт – твої солодкі груди,
Мов два желе на сніжно-білім блюді.
Ковтаю той десерт і задихаюсь.
Передихну хвилинку й знов ковтаю.
Для мене ти – це найсмачніша страва
В реальнім світі і в краю уяви.
Отож, як ніч зірок вмикає світло,
Я думаю про тебе ненаситно.

Кохання скапувало потом
Із розпашілих наших пліч.
Вдихав я спрагло запах плоті...
Так завжди пахне грішна ніч.
Я висікав кресалом шалу
Із тебе іскорки вогню,
Допоки не сточив кресало
Й не запалив в тобі зорю.
Була ти в зорянім польоті,
А я упав тобі до ніг...
Кохання скапувало потом
Із розпашілих пліч моїх.

В кімнаті музика. Чекає спрагло постіль
Двох тіл танок – і скинуті одежі.
Я у тобі, а ти в мені. Безмежність
У почуттях і витворах уяви…
Твій стан п’янить, немов настій на травах.
Втрачаю голову. І хвилі твого тіла
Мене несуть туди, де дива раю.
Я в тебе всім єством своїм вростаю
І чую ти щаслива кажеш: «Милий…»
В кімнаті музика звучить осиротіло,
Бо ми з тобою десь ген-ген, далеко,
Де райські квіти, солов’ї і спека…
Нам хороше… Я вдячний тобі, мила,
Що постіль ти для мене розстелила.

Ми перекинулись з тобою
Двома-трьома словами – й тільки.
І ти пішла. Однак зі мною
Лишився запах. Запах… жінки.
Він збуджував мою уяву.
Він не давав мені робити.
Я заварив духмяну каву,
Щоб запах жінки перебити.
Але хіба якась там кава
Замінить справжню насолоду?!
Не допоміг й настій на травах,
Вже не говорячи про воду…
Додому йшов я, як в тумані.
Ще крок. Тролейбусна зупинка.
Хтось поруч став – і одурманив
Мене знов запах. Запах жінки!

Пластилінові губи, пластилінові руки,
Пластилінове серце пластиліново стука...
Я зімну тебе всю, зазирну всередину -
І зліплю собі сина з твого пластиліну.

Кохатимемось в темноті.
Я вимкну місяць, вимкну зорі,
Аби не бачили вони
Наскільки голі ми й прозорі.
Ми заховаєм від очей,
Чужих очей, свою чутливість.
Хай заздрість їх не обпече,
Які ми голі і щасливі.
Шатро із темряви – це наш
Надійний сховок для бажання.
Приляж на сутінок, приляж.
Утаємничимо кохання.

Стояла на блюдці чашка.
У парі давно вони.
Життя їх було не казкою,
Хоча й не таким сумним.
Їх часто до столу брали.
У чашку вливали чаї,
Краплини яких потрапляли
Й на блюдця округлі краї.

А блюдце хотіло чаю,
Марило чаєм воно.
Для нього був чай звичайний
П’янкішим, аніж вино.
І… скинуло блюдце чашку,
Прийняло на себе чай.
І вперше відчуло щастя,
Яке пролилось через край…

Розбиту чашку не склеїш.
А блюдце без чашки що?
Куди його? В оранжерею
Підставкою під горщок?!
Та блюдце в буфет поклали,
Кудись за старий кришталь.
Воно ж все життя пам’ятало,
Яким був солодким чай.

Перефарбуємо давай
Ми наш старий фасад любові
В залитий сонцем небокрай
Не фарбами, а теплим словом.
Давай до наших почуттів
Ми додамо бажання колір,
Щоб я в тобі, а ти в мені
Знов, як колись, відкрили зорі.
Перефарбуємо думки
Лише на світлі і прекрасні,
А вже немолоді роки
Освіжимо мазками щастя.
Давай забудемо про біль
І замалюєм наші втрати…
От тільки у мені й тобі
Чи є наснага малювати?!

Увійду, як в казку, в тебе,
Як у далечінь незнану.
Твоє тіло – білий лебідь –
Таке ніжне і жадане.

Я знайду на тілі тому
Життєдайності озерце.
Утоплю у ньому втому,
Напою в нім спрагле серце.

Дощиком проллюсь весняним
Я у лоно чарівне,
Запалю в тобі світанок...
Тільки ти впусти мене.

Зустрілись руки –
і відкрили таємницю:
без одягу не жінка ти.
Жар-птиця!

Вісь. Колесо. У цьому руху суть
І суть життя, і навіть… насолоди.
Колеса на шляхи щасливі ждуть,
Але нічого в них без осей не виходить.

Дивлюсь, як ти наповнюєшся мною.
В тобі мене все більше з кожним днем.
Це буду другий я, народжений тобою
Й зачатий під усміхненим дощем.
Себе нового зачинав, як пісню.
Свій вірш я клав на музику твою,
В яку вплітав бентежний шурхіт листя
І безсоромну вранішню зорю…
А ти ростеш ушир, хмаринка наче.
Уже не ходиш. Ти пливеш уже.
І ожива в тобі веселий м’ячик,
В якому я упізнаю себе.