Крапля роси упала на твоє оголене плече
і засяяла так яскраво,
що мені здалося:
не сонце освітлює землю,
а оця краплина на твоєму плечі...
У ту мить я зрозумів,
що ти - центр мого Всесвіту!

Одрізав я неба смужку
і подарував тобі на щастя,
аби ти могла пришити її усмішкою до своєї долі.
Я розкроїв яскравого літа шматочок,
узявши ситець польових квітів,
і для тебе веселими промінчиками сонця
зшив чарівну сукню із ніжних пелюсток.
Візерунки грайливої веселки
я вишив на ажурних крильцях мрій твоїх,
аби осяйністю своєю радувала погляди зустрічних,
але лише моєю була ти…

Я був бурулькою, яка колись
замерзла на морозі буденності,
не розмерзаючи навіть у сонячну погоду.
Я звикся з тим, що я бурулька.
І вже нічого більшого не чекав від життя,
поки не з’явилася ти.
«Яка красива бурулька!» –
почув твій зворушливий вигук,
і ти простягнула до мене свої гарячі долоні.
Спершу я злякався твого дотику
і запанікував: «Він зруйнує мій світ!»
Але поступово танучи у твоїх долонях,
з льодинки я перетворювався на талу воду,
яка весело задзюркотала крізь твої пальці
у спокусливу западинку між соковитими грудьми.
Ці твої груди!
Вони збуджено здіймалися і опускалися.
Вони дихали... І я зрозумів:
бути навіть однією краплею води
у твоїх руках чи на твоїх грудях,
проникаючи у кожну молекулу твоєї шкіри, –
набагато краще, ніж до старості
провисіти нічийною бурулькою на вітрі.
Тож, бажаю усім іншим бурулькам
дочекатися своїх животворних долонь.

Ти – крапля.
Мені завжди тебе так мало.
Ти – море.
Мені завжди тебе так багато.
Випиваю краплю,
а опиняюся серед моря.
І так день у день.
Починаю з краплі – тону у морі.
Але не встигаю потонути,
бо ти знову стаєш краплею,
грайливо припрошуючи:
«Ось я – маленька краплинка.
Припади до мене устами…»
Ти – моя сила і моє безсилля,
захоплююча подорож у часі
на хвилях щастя.