Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Сергій Гольдін (1968)



Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Січневої ночі
    Надворі ніч.
    Назавтра знов дорога.
  •   * * *
    Яка різниця: бути чи не бути,
    Сміятися чи плакати, як верби,
  •   * * *
    Коли закінчаться Часи,
    Коли земля принишкне в передчутті вічності,
  •   Запоріжжя
    В місті, що розкинулося над нашою рікою,
    В місті, що охопило острів нашої пам’яті,
  •   Договір міни.
    Вони поклали на стіл сало на провощеному папері.
    Сало було таке біло – рожеве,
  •   Невдалий плід Господньої турботи
    Невдалий плід Господньої турботи,
    Поважні покидьки прямують до дверей
  •   Договір доручення.
    Я повернувся додому, а там сидить оцей тип.
    «Знайомся, - сказала дружина:
  •   * * *
    Січень.
    Хмари над Фавором.
  •   Договір комісії
    Він говорив: Я – це Ви!»
    Він обіцяв справедливість.
  •   Договір купівлі-продажу.
    Вони нас продали ще до того, як нас купили.
    А ми думали: ми покупці.
  •   * * *
    I дивно так, коли край прiрви станеш,
    I дивишся у безвість, i безвір’ям
  •   * * *
    Ми всі підвладні міфу, хоч би як
    Незгодні з цим не піднімали голос.
  •   * * *
    Ковток нічної тиші,
    Що гуде розмірено,
  •   * * *
    З роками стає все менше слів.
    Колись вони лилися на мене,
  •   Новели веселого часу.
    Повз мене проходять, кричать, вимагають…
    Старенька тихенько жебракує.
  •   Пам’яті ерцгерцога пана Вільгельма фон Габсбурга Лотаринзького полковника січових стрільців.
    Цукерки Demel, що до вподоби імператриці.
    Мисливські угіддя в Альпах.
  •   Луцьк.
    Великі зелені очі
    Маленького хлоп’ятка
  •   Міста грішних.
    Содом та Гоморра майже поруч:
    На вказівнику не більше півсотні.
  •   * * *
    Старий ґвалтівник доживає на своєму сідалі.
    Він нічого не може згадати,
  •   Сліпонароджений.
    Із темряви з’являється пітьма,
    Лише на мить, чи, може, на пів миті.
  •   Минуле моє, Господи
    Минуле моє, Господи,
    повстало на мене.
  •   На смерть пана Федора Ходики війта київського.
    Він думав, що свою громаду знає,
    Так само, як своє важке безсоння,
  •   Музей атеїзму.
    Макет луноходу. Такий апарат
    Був на Місяці і не вгледів Бога
  •   * * *
    Недопите вино на столі,
    недопите вино.
  •   * * *
    Гіркі плоди терпіння,
    Але солодко буде тим,
  •   * * *
    Не можу придумати краєвид,
    Не можу наповнити його життям.
  •   Майдан
    Десятки тисяч Данко
    Вирвали з грудей свої серця,
  •   Панегірик чеснотам
    Ціна кожного з нас
    Пропорційна ціні нашого слова.
  •   Двонога хмарка
    Місто втомилося всотувати вологу дощів.
    Вода марне шукає шпарин,
  •   Сірий кіт
    Сірий кіт,
    Що живе в погребі сусіднього будинку,
  •   Скіфська баба
    Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
    А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
  •   Заспіваймо славу Господу
    Заспіваймо славу Господу!
    Господу Отцю і Сину
  •   Коли запитають, з чого все почалось,
    Коли запитають, з чого все почалось,
    Скажіть – почалось з целофанових трун,
  •   неохайні елегії
    Неохайні елегії
    В. К.
  •   Боже Милостивий
    Боже Милостивий,
    в руці Твоїй подих наш,
  •   Прославимо ж вільну працю!
    Прославимо ж вільну працю!
    Не ту, що зводила піраміди,
  •   Про пристрасть до підлесливості.
    Про пристрасть до підлесливості.
  •   острови
    Острови
  •   Земля Дурисвіт
    Земля Дурисвіт
  •   скельця
    Скельця
  •   пелюстки
    Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.

  • Інша поезія

    1. Січневої ночі
      Надворі ніч.
      Назавтра знов дорога.
      А місяць, наче срібний.
      I сіре небо біліє
      Від того сяйва.
      Жовтушнi ліхтарі злостяться,
      Блимають розгублено,
      Раді заснути до наступного вечора.
      Дивлюсь на цей світ,
      Мовчу, притискаючись обличчям
      До холодної шибки,
      За якою байдужий місяць.
      Мовчу, слухаю легковажну пісеньку,
      Гублю себе i відчуваю,
      Як нестримно, страшно,
      Зберігаючи ламiнарнiсть руху,
      Спливає час,
      Вистукує в моїх скронях,
      Не залишаючи надiї.
      То не так уже й кепсько,
      Бо втрачаючи останню надiю,
      Отримуємо почуття впевненості,
      З якого народжується надія.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      Яка різниця: бути чи не бути,
      Сміятися чи плакати, як верби,
      Що плачуть над русалкою опівдні?
      Яка різниця: підкорятись долі
      Чи не коритись? Я її не бачу.
      А якби бачив, то яка різниця?
      Я, певне, вже не я. Я не існую.
      Світ, що в мені, зруйновано до решти.
      Чвалаю згарищами, відчуваю сморід,
      Волого-прілий голос збайдужіння.
      Події, наче брудні щуренята
      Попискують, псують ґаздівське їдло
      І гинуть від отрути випадково.
      Мені не жаль того, що вже минуло,
      Лише того, яке минути має,
      Бо в ньому відчуваю новий глум
      Над сподіванням ницого життя.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Коли закінчаться Часи,
      Коли земля принишкне в передчутті вічності,
      А зло і облуда побачать свій кінець,
      Тоді сонне хлоп’я піде,
      Щоб подивитися за обрій,
      І знайде слухняного лева
      І веселого п’яничку,
      Що заснув на чужому порозі.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Запоріжжя

      В місті, що розкинулося над нашою рікою,
      В місті, що охопило острів нашої пам’яті,
      В місті, де всихає дерево нашої волі,
      Згадував про тебе, моя мово,
      Якою я дихаю і якою я живу.
      Якщо тебе не стане, то не стане й мене,
      Бо не буде чим дихати та жити.
      Буду ходити рухомим мертвяком
      І лякати горобців та дітей.
      А навколо голосні матюки.
      Тепер брати «разгаварівают на ньом».
      В цьому місці, де острів нашої пам’яті
      «Разгаварівают на ньом».
      І так страшно мовчать могили
      В навколишніх селах.
      Краще б вони кричали,
      Ті, що в могилах, в навколишніх селах,
      Ті, що звільнили місце під сонцем
      Для тих, хто «разгаварівают на ньом».
      Краще б вони кричали…
      Яка ж то мука – вмерти з голоду,
      І знати, що онуки та правнуки
      «Разгаварівают на ньом».




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Договір міни.
      Вони поклали на стіл сало на провощеному папері.
      Сало було таке біло – рожеве,
      Таке чудове,
      Як травнева хмарка.
      Я відчув як мене переповнює
      Власна слина.
      Вони поставили пляшку на стіл.
      Пляшка була прозора,
      Мов ранок в моєму дитинстві.
      Мій кадик рефлекторно здригнувся.
      Вони дістали з торби кружальце ковбаси:
      Таку ковбасу робила моя бабуся.
      Як же вона пахла!
      Так пахне мрія про статок.
      «Це все мені»? - спитав я.
      «Тобі», - сказали вони.
      І також спитали:
      «Ну, що скажеш»?
      Я нічого не став говорити,
      Витяг з горла свій голос,
      Неприємний надтріснутий голос,
      І віддав.
      А потім витяг з кишені хустину,
      Зав’язану вузликом хустину,
      Розгорнув на столі.
      В хустині лежала гідність,
      Моя засмальцьована гідність,
      Моя закоцюрблена гідність.
      «Бонус». – кинув недбало.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Невдалий плід Господньої турботи
      Невдалий плід Господньої турботи,
      Поважні покидьки прямують до дверей
      Вкраїнського парламенту. Сьогодні
      Чергова сесія народної ганьби.
      Оце ставок, де сотні коропів
      Вистрибують над плесом для розваги,
      І повсякчас влаштовують собі
      Яскраве втілення казок більшовиків -
      Майбутнє світле, що прийшло надовго
      (Такий собі корпоративний комунізм).
      Голота дивиться: патриції ідуть
      Віддати хист народу України.
      І де б його знайти - старий мушкет.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Договір доручення.
      Я повернувся додому, а там сидить оцей тип.
      «Знайомся, - сказала дружина:
      Цей добродій тепер від твого імені.»
      «Що ж він буде робити?» - питаю.
      «Опікуватиметься твоїми інтересами».
      «Себто?» «Жити в твоїй хаті,
      Займатись твоєю справою,
      Любити твою дружину».
      «Ґвалт! Якого дідька? Нехай забирається геть!»
      «Вже неможливо. Ти сам обирав.
      Тепер від твого імені, від імені всіх дурнів,
      Що його обрали,
      Він твій представник до часу твоєї смерті».
      «Як його звати?»
      «Іменем народу України».



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Січень.
      Хмари над Фавором.
      Сльози на очах.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Договір комісії
      Він говорив: Я – це Ви!»
      Він обіцяв справедливість.
      Мудрі скептично мовчали,
      Бо знали: що це,
      Коли бандитам обіцяно тюрми.
      А ми горлали: «Так!»;
      І не думали, що за цим «так»;
      На що ми зрештою згодні.
      Все відбулося, як завжди:
      Від свого імені і в своїх інтересах
      Він будував країну,
      Де наш інтерес став несуттєвим,
      І наше ім’я якось зблякло,
      Стало тлом його імені.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Договір купівлі-продажу.
      Вони нас продали ще до того, як нас купили.
      А ми думали: ми покупці.
      Насправді, продавали самих себе.
      Вони нас продали в обгортці спаплюженої совісті,
      А зверху бантик непотрібних чеснот.
      На додачу дали гарантію нашої якості
      (чого вона варта – ця гарантія?).
      Нас продали і всміхнулися нам так приязно,
      Пообіцяли в майбутньому щастя.
      А ми…
      Ми надумали собі, що купуємо їх здібності,
      Наймаємо, як вірних слуг,
      Видаємо довіреність на подолання власних вад.
      Ми думали, що купуємо пристойне майбутнє,
      Але фактично його продали і не отримали платні.





      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. * * *
      I дивно так, коли край прiрви станеш,
      I дивишся у безвість, i безвір’ям
      Охоплений до закапелків думки.
      Самотина зробилася тобою,
      А обрії, як ті в’язничні мури,
      Світ звузили до розмiрiв відчаю,
      Котрий став звичним, наче білий світ.
      Давно трухкі всілякі сподівання,
      Лишають слід сивиною на скроні,
      I вже нічого, тільки злість осина
      У мить таку, коли край прірви станеш
      I дивишся у безвість, i безвір’ям
      Охоплений до закапелків думки.
      У мить таку з’являється промінчик,
      Що мряку роздiля на день та ніч,
      Що образи відроджує буття,
      Яке повільно набирає сенсу.
      А мрія – чарівна коханка слова
      Всмiхається, шепоче, проростає
      У мить таку, коли край прірви станеш.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. * * *
      Ми всі підвладні міфу, хоч би як
      Незгодні з цим не піднімали голос.
      Від Гільгамеша і до наших днів,
      А може, і раніше — від Адама,
      Ілюзії страшні чи безневинні
      У цьому світі любо панували.
      А втім, були, таки були часи,
      Коли людина бачила довкілля
      Тверезими очима. Ось наприклад:
      Роки останні величі Афін.
      Або доба з Монтеня до Шекспіра.
      А далі знов утворення ілюзій
      Химерних та непевних, ненадовго.
      Та їм на зміну йде якась велика
      Ілюзія, що вічною здається.
      Найгірший час утворення, бо він
      Здоровий глузд спаплюжує до решти.
      Скажи, мій друже, нам потрібен міф?



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Ковток нічної тиші,
      Що гуде розмірено,
      Як трансформатор,
      Що тече цівкою води
      З крану на кухні.
      Ще мить і тебе не стане:
      Розчинишся в порожнечі
      Своїх думок,
      Загубишся назавжди
      В неможливості протистояння.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      З роками стає все менше слів.
      Колись вони лилися на мене,
      Немов вода з ринви
      Під час липневої зливи.
      Тепер шукаєш їх,
      Як голодний пріле зерня
      На вбогому полі.
      Господи, дай мені слово!
      А натомість… Ні, не тиша –
      Канцеляризми, газетні штампи,
      Гидотний вуличний сленг.
      Шепоче клерк, хабарник та боягуз.
      Повторює підліток: «Все буде чьотко!».
      І дешева шльора: «А нє хотітє лі атдахнуть?».
      Не хочу я «атдахнуть», дурепо!
      Я хочу… Як же марудно!
      Аж нудить…
      Хочеться виблювати самого себе
      До стану повної порожнечі.
      Зникнути геть,і нарешті почути рядок –
      Слова, заради яких варто жити.
      Господи, дай мені слово!



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Новели веселого часу.

      Повз мене проходять, кричать, вимагають…
      Старенька тихенько жебракує.
      Афганець погрожує підняти своїх побратимів,
      Бо правосудя не поспішає карати чахлика,
      Що вдарив афганця ножем, побитий афганцем.
      Всі партії закликають виконати громадянський обов’язок,
      Тобто обов’язок перед партією.
      Ще страйкарі, шахраї, кулеметники п’яних епох,
      Дівахи, фарбовані крейдою розбещеності,
      Iншi охайні, огрядні, порядні, марудні.
      Я слідчий хаосу.
      Я дуже втомився писати новели веселого часу,
      Допитувать людство i вирiшувати вiчнi питання,
      Дотримуючись форми процесуальних актів.
      Я не Вірю в справедливість суду, крім Вищого Суду.
      Бо хто мені скаже: у чому ота справедливість,
      Коли руйнуються світи i падають вавiлонськi вежі?




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Пам’яті ерцгерцога пана Вільгельма фон Габсбурга Лотаринзького полковника січових стрільців.

      Цукерки Demel, що до вподоби імператриці.
      Мисливські угіддя в Альпах.
      Водоспади і музика найкращої опери.
      Рідна італійська мова.
      Коли імперія розпадалася, мов башта.
      Він обрав собі за рідну
      Одну з її занехаяних частин,
      Щоби в’язнем померти в столиці країни,
      За самостійність якої він воював.
      Де ж той хрест над могилою,
      Де ж той горбочок, присипаний листям,
      Щоб вклонитися пам’яті жовніра і поета,
      Вільгельма і Василя?




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Луцьк.

      Великі зелені очі
      Маленького хлоп’ятка
      Дивляться на собаку.
      Хлопчик не знає страху,
      Вигукує бадьоро:
      «Джек, в буду!», «Джек, в буду!»,
      «Джек, в буду!»
      А пес вже втомився гратись,
      Бо він і старий і хворий.
      Йому б прилягти на землю,
      Заснути і стати знову
      Сильним та безтурботним
      У тому сні дивовижнім;
      І знову до річки бігти,
      І голос хазяїна чути,
      Що в річці стоїть по коліна
      Та зве свого пса до себе.
      Над Стиром величний замок
      І запахи рідного міста,
      Що пахне вареним м’ясом,
      Чудовою ковбасою.
      Джек мовчки ховається в буді
      Під вереск малого хлоп’яти.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Міста грішних.
      Содом та Гоморра майже поруч:
      На вказівнику не більше півсотні.
      Якщо добиратись авто –
      То менше години.
      Шлях до Ніневії – море та пустеля,
      Болота і бескиди гір,
      А потім три дні через Дике Поле
      Разом з чумаками.
      Кажуть, в те місто заходить пророк
      На ймення Йона.
      Від його слів зволожуються очі
      І стискається серце.
      І вже не будеш тим,
      Яким був досі.
      Нам треба залишити Тир та Сидон,
      Нам треба витравити в собі Капернаум,
      Нам треба втекти від самих себе,
      Бо інакше нас таки перетравлять
      Міста грішних, міста нашого сьогодення.
      Содом та Гоморра завжди поруч:
      На вказівнику не більше півсотні.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    19. * * *
      Старий ґвалтівник доживає на своєму сідалі.
      Він нічого не може згадати,
      Бо яка пам'ять у півнячого мозку?
      Навколо походжають молоді курочки
      І викликають якісь почуття,
      Що не мають відображення в минулому.
      Він не потрібен нікому,
      Навіть у борщ непотрібен.
      Залишається безглуздо кричати в простір
      І поринати в олійний сон.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Сліпонароджений.
      Із темряви з’являється пітьма,
      Лише на мить, чи, може, на пів миті.
      А потім світло – так несамовито
      Змінило світ і я побачив враз:
      Єство речей, людей і зелень зела.
      Ви уявить не можете собі
      Моєї радості, мого благоговіння:
      Я бачу світ, що сотворив Господь!
      А що про Того, Хто мене змінив,
      Розверз пітьму і врятував від ночі.
      То я не знаю, що сказати вам,
      Достойні, я не знаю, що сказати.
      Я знаю тільки те, що бачу вас,
      І бачив Того, Хто зцілив мене,
      І знаю, що в Господнє він ім’я
      Дав зір мені, бо Він людина Божа,
      Він є Ісус, Ісус Давидів Син.
      Бо той, хто чинить добре перед Богом,
      Той дійсно може бути тільки Божим,
      Від нього Бог повік не відвернеться,
      Як батько не відвернеться від сина.
      А Він мав владу, наче Божий Син.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Минуле моє, Господи
      Минуле моє, Господи,
      повстало на мене.
      І гріхи мої женуть мене.
      Немає розради
      в справах моїх,
      а діло рук моїх
      не радує.
      Почуй, Господи,
      зітхання грішника
      і стогін щоранку.
      Бо день настає,
      як згадка про скоєне,
      про неправду,
      що її вчинив.
      Не залишай мене,Господи!
      Сине Божий,
      милосердя даруй мені!




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. На смерть пана Федора Ходики війта київського.

      Він думав, що свою громаду знає,
      Так само, як своє важке безсоння,
      Коли бунтує шлунок після учти.
      Та він не знав, як чернь встає за віру,
      Як хоче стан змінити, взяти шаблю.
      Йому не до вподоби заколоти,
      Жага поспільства стати козаками,
      До влади королівської зневага.
      Він довго жив, він так багато бачив,
      Він між краплин зміг проложити шлях
      До статку і до влади. Але нині
      Твердь зрушила і все змінило місце
      Під небом. Пан Ходика помилився.
      І має вирушати в невідоме.
      Із Києва його вивозять вбивці,
      Немов татари здобич. Світ змінився.
      Ці зміни знищать київського війта.
      Нам хроніки лишили тільки згадку
      Про цей страшний випадок братовбивства,
      Що провістив народження доби
      Козацької.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Музей атеїзму.
      Макет луноходу. Такий апарат
      Був на Місяці і не вгледів Бога
      (Уяви машину, що відчуває Любов).
      Супутник летить в той бік,
      Де колись містився вівтар,
      Неначе гарматне ядро поспішає
      Зруйнувати основи буття
      (Що вони хотіли підкреслити,
      Крім власного безумства?).
      Кістка давнього ящера,
      Що старша за Божий світ
      На сотні тисяч сторіч
      (Це ж треба! Хтось вираховує Час
      Краще за Бога).
      Тільки дорослим я зрозумів,
      Чому опиняючись тут,
      Відчував недоречність
      Того, що навколо.
      Мабуть, гидота облудних слів,
      Що так довго лунали
      Під склепінням величного храму,
      Вимагає важкої праці
      Упокорення та покаяння.
      Розділена навпіл церква
      Плаче перед Господніми очима.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *
      Недопите вино на столі,
      недопите вино.
      Прохолода нічна
      вповзає, як вуж
      через отвір вікна.
      Задумався над сторінкою книги,
      відкритої на середині.
      Читаю слова Никодима,
      святого афонського старця,
      що згадав про повчання
      Лествичника богонатхнені.
      Нам нечисті копають три ями:
      щоби ми не чинили добра,
      чи чинили добро не по Богу,
      чи вважали себе за таких,
      що чинять лиш Богу угодне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Гіркі плоди терпіння,
      Але солодко буде тим,
      Хто терпить.
      Тяжка праця упокорення,
      А віддяка на Небесах.
      Вузькі шляхи Господа:
      В тісняві та вибоїнах.
      Шляхи лукавого
      Для восьми колісниць.
      Душа моя, де твої сили?
      Серце моє, де твої сльози?
      Тіло моє, де твій тягар?




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    4. * * *
      Не можу придумати краєвид,
      Не можу наповнити його життям.
      Бачу ліс, неначе з картону,
      Бачу гори, як дешеву декорацію.
      Смішно.
      Світ стає маленький і вбогий,
      Наче думка похмільна в ту мить,
      Коли голова збільшується від болю
      І здригається від комариного писку.
      Сумно.
      Хочеться справжнього,
      Пекучого, як півонії,
      Терпкого, як іспанське вино,
      Солоного, як власна кров.
      Безнадійно.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Майдан
      Десятки тисяч Данко
      Вирвали з грудей свої серця,
      Щоб освітити дорогу
      Нікчемним карликам,
      Що шкутильгають попереду.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Панегірик чеснотам

      Ціна кожного з нас
      Пропорційна ціні нашого слова.
      Саме тому українця
      Вирізняє виключний нахил
      До неухильного виконання своїх зобов’язань.
      Найбільша чеснота лицаря — вірність.
      Вірність українця — скривавлене простирадло цноти,
      Одяг жерця без жодної плями зради.
      Сила держави в чесності громадян.
      Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
      Наші плебеї радше помруть від голоду,
      Ніж візьмуть чуже сало.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    7. Двонога хмарка
      Місто втомилося всотувати вологу дощів.
      Вода марне шукає шпарин,
      Завмирає калюжами,
      Поволі стікає в низини,
      Де сморід ряски
      І флегматичні роздуми зелених ропух.
      П’ятнадцятилітній прищавий Ромео
      Без парасольки простує вулицею,
      Всміхається своєму коханню.
      І від шалу його серця
      Краплини стають парою.
      Поглянеш здалека:
      Чимчикує двонога хмарка.




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    8. Сірий кіт
      Сірий кіт,
      Що живе в погребі сусіднього будинку,
      Справжній хазяїн простору
      Площею близько двох сотень квадратних метрів,
      Простору від стіни будинку
      До стіни продовольчого магазину.
      Кіт тут полює, харчується,
      Перемагає в бійках і нахабно нявчить,
      Проводжаючи статечну пані
      З пакунками їжі.
      Я часом заздрю цій тварині,
      Над якою немає влади,
      Крім влади власного шлунку
      І температури повітря.
      Він нявчить мені в очі,
      Вимагає поділитися
      І не вмирає від сорому.
      Чудова істота з пухнастим хвостом.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Скіфська баба
      Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
      А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
      Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
      Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
      Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    10. Заспіваймо славу Господу
      Заспіваймо славу Господу!
      Господу Отцю і Сину
      І Святому Духу,
      І Пречистій Богородиці,
      І всім ангелам Господнім,
      І святим його пресвітлим,
      Заспіваймо славу!
      А цей день такий хороший,
      В синім небі сонце світить
      Сонце світить, а світ Божий
      Славу Господу співає.
      Заспівали славу ріки
      І струмки, і моря хвилі,
      В полі кожная стеблина,
      Кожне дерево у лісі.
      Вся земля вславляє Бога,
      Бога Господа Живого.
      Заспіваймо славу Господу!
      Господу Отцю і Сину
      І Святому Духу,
      І Пречистій Богородиці,
      І всім ангелам Господнім,
      І святим його пресвітлим,
      Заспіваймо славу!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    11. Коли запитають, з чого все почалось,
      Коли запитають, з чого все почалось,
      Скажіть – почалось з целофанових трун,
      Жебраків та старого, що збирає недопалки
      Серед сміття.
      Скажіть – почалось з облуди вельмож,
      Хаосу, волання і ґвалту папуг.
      Скажіть – починалося так страшно,
      Бо хтось має врешті-решт
      Платити за споконвічне рабство.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. неохайні елегії
      Неохайні елегії
      В. К.
      1

      На заході сонце – розпечене серце.
      На заході, де блукає моя душа.
      Що там мені на тому заході,
      Крім самого себе?
      Хіба що посмішка старого Леонтія,
      Котрий водить на прощу мою душу.
      Хіба що могила молодшого лейтенанта – солдата Великої Імперії.
      А також,
      А також, друже, твої байки,
      Перев’язані мотузками поліщуцької правди,
      Кінчики яких тримає
      Святитель Микола.

      2

      Август шанує цноту.
      Назон не пам’ятає,
      Що йому шанувати,
      Крім слів, з яких
      Сплітаються його елегії.
      Цезаріанці розбили Помпея,
      А згодом і республіканців,
      Жалюгідних в своїх удаваних чеснотах,
      Зацькованих потенційними переможцями,
      Покидьками та меткими фаворитами.
      А всі разом будують сьогодення,
      Сьогодення, схоже на едем,
      В якому не знають Бога.
      Назон не пам’ятає,
      Що йому шанувати,
      Бо в нього не має підстав
      Щось шанувати
      В світі,
      Де Август шанує цноту.


      3

      За Феогнідом

      Мінлива доба, як доріжка у синьому морі,
      Що за кормою зникає, лишивши піняву.
      Хто зрозуміє, навіщо усталений устрій
      Зруйновано, наче очеретяну хатину?
      Хто зможе побачить майбутнє в такому хаосі
      Шахрайських прозрінь
      І лукавих повчань безупинних?
      Але для відчаю, Кірне, немає причини,
      Допоки на вічне надія у слові Господнім.



      4

      Занадто життя, занадто...
      Ні, занадто хоті
      Буденних турбот і шлунку,
      Що виразку носить, як орден.
      Занадто промов і планів
      Покращення доброго людства,
      Що тисячі літ добріє.
      Так мало у мене часу
      Лежати, дивитись вгору
      На сосен зелені крила
      І слухати скрип цих сосен.
      Так мало у мене волі
      Мовчати, мовчати, мовчати
      У гаморі, гомоні, граї
      Пристойного марнолюбства.


      5

      Згубилась рима. Світ не знає ладу
      Скрипкових струн. Володар барабанів
      Трима чужий смичок. Правічне слово
      В сучасному втрача первісну сутність.
      Натомість розповзаються слівця,
      Промовки, мовки, бовкання, скавчання,
      Мізерне, хтиве, ферт і черв і ять.
      Панує охлос визначень убогих:
      Прогрес, тусовка, рекет, споживач.
      Це не слова, це тільки недослівки.





      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    13. Боже Милостивий
      Боже Милостивий,
      в руці Твоїй подих наш,
      по волі Твоїй наші сподівання.
      Повстали вороги наші, Господи,
      повстали вони за облуд наш
      і неправду нашу.
      Бо хто ми є, як не злочинці
      перед очима Твоїми?
      Хіба справи наші кращі за справи
      наших пращурів?
      Хіба відреклися ми
      зненависті та братовбивства?
      Повстали вороги наші
      і не знають жалю,
      і сміються над нами,
      і зневажають нас.
      Господи, зглянься!
      Возведи нас, Отче!
      Дай нам сльози оплакати наші провини,
      гріхи наших батьків відмолити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Прославимо ж вільну працю!
      Прославимо ж вільну працю!
      Не ту, що зводила піраміди,
      Не ту, що мурувала акведуки
      Римських водогонів.
      Прославимо вільну працю,
      Плоди якої –
      Чепурні мазанки,
      Охайні вишневі дерева,
      Ікони в сільських церквах.
      Прославимо працю пращурів,
      Що залишили нам
      Не стіни й рови фортець.
      А дивовижний краєвид
      З осокорами та ставками.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    15. Про пристрасть до підлесливості.
      Про пристрасть до підлесливості.

      Сідниці наших вождів
      Відшліфовані, наче поверхня діаманту,
      Можуть віддзеркалити світло,
      Якщо потрібно.
      Нарід – це організація ювелірів,
      Що вправляються своїми язиками.
      Звідки воно береться:
      Ненавидіти своїх володарів
      І лизати, лизати, лизати.
      А наші володарі – також майстри
      Влестити під самі гланди:
      Вправно припадають до світової громадськості,
      Чіпляючись до кожного,
      Від бельгійця до конголезця.
      Але, коли випадає нагода,
      Як же радіє наш брат,
      Принижуючи голодного в’єтнамця
      Чи дикого курда, чи селюка з Молдови.
      Ми, наче твікс – два в одному –
      Сержант і холоп.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    16. острови
      Острови

      1

      Десь далеко острови
      Із лисими скелями
      І горбоносими жінками.
      Десь далеко та пора,
      Коли пінявою смугою
      За кормою теплохода
      Вигравала моя юність.
      Десь далеко в різних краях
      Проростають зелом горбочки,
      Під якими спочили прадавні надії.
      Лише мрія,
      Залишилась квола мрія:
      Жити в затишній хатині
      На острові з лисими скелями
      Та горбоносими жінками.


      2

      Гідроплани, наче бабки,
      Кружляють над містом
      Шановного Архімеда.
      Спека сміється над часом,
      Роздягає дівчат та їх кавалерів,
      Певне, бажає довести,
      Що люди однакові завжди.
      Справді, хіба ж ці карабінери
      Не крокували в когортах Траяна?
      Хіба ж не ці кралі
      Затуляли долонями обличчя,
      Вгледівши голого Архімеда?




      3
      Осокори, осока, стежина,
      Ще стежина – і весь острівець.
      Острівець як загадка, згадка
      Про затишок, спокій, дитячі сни.
      Висихають річки.
      Заростають їх русла.
      А острови відлітають у вирій,
      Відлітають назавжди,
      Разом з осокою, затишком
      Та стежинами.
      Лише осокори не можуть
      Звільнити коріння,
      Не можуть розправити крони
      І податися за островами.


      4

      В Ленінграді масний листопад,
      Що звив кубло на Канонерськім острові
      В квартирі пропащої п’янички,
      Яка гендлює горілкою
      І занапащає тринадцятилітню доньку.
      Листопад не знає просвітку,
      Гуляє в кафе “Асоль”,
      Обіймає чергову в бойлерній
      І випиває з нею на брудершафт.
      Листопад втомився від себе,
      Від бруду на вулицях
      І неприкаяності берегів
      Фінської затоки.
      Найсумніший острів похмурого міста,
      Де квартирує масний листопад.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    17. Земля Дурисвіт
      Земля Дурисвіт

      Заспів

      Чи знов податися на захід,
      В провінцію на краю Дурисвіту,
      Куди долинають пахощі інших країн,
      Запахи поважних матрон
      І обскубаного лісу?
      О приємна близькість кордонів,
      За якими тебе не чекають!
      Нам обридло бути собою,
      Ми призвідці великих ілюзій,
      Що опали вже позавчора
      І відкрили велику пустку
      Під корогвами Дурисвіту.
      Чи знов податися на захід,
      Звідки все починається завше?
      На околицях Дурисвіту
      Ми сиділи в кафе “Олеся”
      І виделками “їли” горілку.


      1

      Це місто схоже на пана Сенеку
      (Листи Сенеки краще трагедій),
      А доля схожа на пана Нерона,
      А “добрий” Нерон схожий тільки на себе.
      Отож не сумуй в цьому місті, друже,
      Бо смерть тут звична і досить гарна,
      Бо тут навіть звичне здається значним,
      А значне ніколи не остогидне;
      Бо тут і пурпур, і холод троянди
      До вподоби чесним повіям
      Та іншим поважним особам,
      Що живуть за рахунок державного ладу
      Навіть в епоху безладдя.
      О, місто слабких аксіом,
      Які не сприймаються
      І не сприймались ніколи.
      Твої аксіоми з’єднали сто сот берегів
      Чавунним литвом та камінням.
      Ти зникнеш в тумані
      І лишиш по собі болото
      З химерами дивного міста,
      Що схоже на пана Сенеку.




      2

      В електричці, що йде на Донецьк
      Ми їхали вдвох: Я і злодій,
      Що вранці хотів мене обікрасти.
      Ми співали пісень про чесноти,
      Про любов до усіх подорожніх,
      А також про радість від спілкування.
      Хай живе спілкування між нами!
      В моїй валізі співали речі,
      Яких не привласнив невдаха-злодій,
      Співали акації та кукурудза,
      Співали колеса старих вагонів.
      А терен колючий співать не хотів –
      Він знає ціну такій пісні.


      3

      Пане Володю, ви бачите пана змія?
      В нього довгий зелений хвіст,
      Що нагадує крик будяка.
      Тож почнемо, пане Володю,
      Уговтувати зеленого змія.
      Вам не шкода сумну цю тварину,
      В якої температура
      І прописка в землі Дурисвіт?
      Наливайте, добродію, чарки.
      Як важливо добрати закуску!
      Я, наприклад, люблю оливки,
      Маслюки і тиху розмову,
      І відсутність жіночої статі
      У просторі до горизонту.
      Пане Володю, згадайте
      Наші дні, вечори осінні
      За пляшкою самограю,
      Що був зерном спервовіку


      4

      Знаю про ворогів, що вбили мого діда,
      І про ворогів, що будували дорогу на Крим,
      А також майстрували стільчики та столи
      За шматок хліба.
      Хіба скажеш про однозначність буття?
      Знаю про бабусю, що бачила двох святих.
      Одну рятували ведмеді в Сибіру,
      Другий водив на прощу
      Неспокійних поліщуків.
      Одвічні дороги, як нитки,
      Що приборкують простір.
      Знаю народних трибунів, чиї промови,
      Як безперервне зґвалтування здорового глузду.
      Їх балакучість перевершує їх продажність.
      Новітні Гракхи схожі на хлопчиська Клодія –
      Звабника чужих жінок,
      Схожі на Ціцерона –
      Одну з найдорожчих повій Сенату.
      О демократія – привід для сарказму.
      О тиранія – привід для байки.

      *
      Граки – брати Тиберій і Гай, політичні діячі Риму, трибуни, діяли в інтересах плебсу.
      Публій Клодій-Пульхер – римський громадянин, переодягнувшись в жіноче вбрання, перебував в будинку Гая Юлія Цезаря, коли його дружина приносила жертви Добрій Богині. Цей вчинок став причиною розлучення Цезаря.

      5

      Бійці за народну волю в чудових краватках
      Мацають подруг – найдорожче майно республіки.
      Ще б пак!
      Хіба ми гірші за греків,
      Що прославляли свою добу,
      Купуючи ласку гетер?
      Хіба Перикл помирав від злиднів,
      А Нікій був пролетарій?
      О де ж вони, наші Фідії
      І наші Протагори?!
      Ми обіцяли народу небачений розцвіт.
      Ми клялися над козацькими могилами
      Збудувати палац на місці селянської хати.
      О бійці за народну волю в чудових краватках!
      Епамінонди парламентських битв,
      Леоніди вуличних маршів!
      Я не знаю, що буде з Фідієм і Протагором,
      Але в той рік, коли правду сплюндрують до решти,
      На майдані вас перестріне Сократ,
      Щоб задати якесь недоречне питання
      І бути отруєним задля суспільного спокою.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. скельця
      Скельця


      * * *

      Промінці ковзнули галявиною і збудили маленьке звірятко, що нібито чекало на їх пестощі.
      А ти посміхнулась ледь-ледь, заплющила очі. Я ж хотів милуватись на їх глибину, в якій так багато.
      Мила моя малеча!
      Вже перші зморшки з’явились у куточках твоїх очей, стигла важкуватість в рухах.
      Мила моя, які лагідні в тебе руки, як добре розчинитися в теплі твого тіла, забути все-все, що чигає чорнотою, і врешті-решт склепити повіки в солодкому сні, сховати обличчя в тобі. немов цуценя ховає писка в маминій ласці.
      Промінці ковзнули галявиною і збудили звірятко, що ніби чекало на їх пестощі.


      * * *

      Вони ніби кохались.
      А кохати – це пити трунок до нестями, бо закохані завжди гіркі п’яниці. Це властиво не всім, бо пристойні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
      Тож кохала вона, він пристойно сприймав це кохання.
      І коли він мився, розтираючи тіло, то ловив її погляд і йому було неприємно. Бо порядні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
      Вона, певне, не вміла інакше, помічаючи порцелянову тверезість рухів, відчуваючи, як він нудьгує, пестячи її.
      Вона, певне, не вміла інакше, кохала бурхливо, весняно, вогненно, як діва цнотлива, мов краля, що цноти не знає.
      Вони ніби кохались.



      * * *

      Друже, сумно.
      Чи буває життя без смутку?
      Ми невиправні діалектики, що бачать біле та чорне, біля вірності завжди зраду і завжди щось там – навпроти.
      В тому світі немає горя, то значить і радощів, якщо ми не помилились в подвійності сущого.



      * * *

      Травень скоро злине, а гризота кублиться, як і раніше. Ні друга поруч, ні коханої. Два роки кохати в порожнечу. Дві панни, що байдужі.
      Треба переломити це нидіння, сміятися, жадати, як воду спраглий, радості, і пити, пити.
      Кульбаби стають жменьками пуху. Вітер рознесе їх світом, щоб знов прокинулось злото на зелені.
      Скільки рядків! Скільки рядків, напоєних вересневим смутком. Ці рядки – єдине, куди я можу викричатись. Та хто прочита?



      * * *

      Зализані, охайні хлопчики з ознаками поважності, що проступає над ремінцем.
      О, які ж ви впевнені та гідні! Ви гідні всього-всього в цьому світі, бо ви є. Своїми пещеними, але все одно липкими долонями ви хапаєте плоди пізнання, щоб жерти їх, пишаючись плямканням. Але то не гріх для вас, то не гріх, бо скінчиться клозетом і тільки.



      * * *

      Ваші гроші переповнили поважністю жести й слова. Тепер нічого не буває намарне, бо ви майже над істоти.
      І повинні канючити старі голодранці, яких ви обікрали, бо гроші переповнили поважністю жести й слова.
      Ви добре знаєте, що за життя на цій землі Суд Вищий діє вибірково, то чого стримувати себе. І завтра, поплескуючи по плечу, зверхньо зиркнете в очі достойного та стримаєте відрижку свого минулого.



      * * *

      Прийде той день,
      коли Ваше серце розірветься від шалених бажань
      і його скельця поранять сіру буденність –
      відображення Вашого я.
      Навколишнє завмре на мить, подумає:
      “Ця медуза померла, як птаха в годину весняного співу”.



      * * *

      Прийшли й возвістили, що все загине,
      тож повинні знайти праведника,
      аби отримав прихисток в інших світах і людство продовжилось.
      Шукали його, сперечались, аж воювали за своїх висуванців.
      Коли таки знайшли, той запитав:
      “Як же я покину вас на одинці зі злом?”
      І Господь пожалів людей.



      * * *

      Моя Україно!
      Я не хочу називати тебе ненькою, бо син ніколи не скаже недбалій матері правди про неї.
      Краще будь мені подругою, дружиною чи сестрою, щоб глянути в твої карі очі покірливої тітки і запитати, чому кинула напризволяще свого Мазепу, а інших нерозумних цькувала на нього, як на лиходія.
      Ти напувала молоком чужих пащенків, що кололи тебе голками презирства, і старою, спитою шльорою йшла за кожним, хто мав батіг і срібло.
      Твої пророки оспівали материнський стогін, прокльони й приниження, твої вибухи шаленства, коли сини гризлися поміж собою, зраджуючи і оплакуючи доленьку ще до початку війни.
      Народи ще одну дитину, аби виросла в мужа, який навчить платити за зраду й безхребетність, а блазням від свободи підсипле гарячих, щоб знали – свобода не привід для блазенства.



      * * *

      N.N.

      Повна відсутність думки, будь-якої думки.
      За кілька кроків від мене засинає дівчина,
      подих якої я відчуваю, немов стою поруч.
      І справа не в стінах, котрі між нами,
      а в тому, що комаха летить на світло ліхтаря
      і б’ється об скло,
      залишаючись плямою на цнотливій прозорості.



      * * *

      О. В.

      Поруч на болоті співали жаби,
      зорі мерехтіли,
      здавалося, що то пульсували тисячі сердець,
      переганяючи, мов кров, тьмяне світло.
      А я стояв на балконі,
      вслухаючись у далеку дівочу сварку
      й плакав, переповнений буттям,
      дякував Господові за ці сльози
      і цю тиху радість життя.
      Коли ж це було?



      * * *

      Знаєш, друже, у нас таки великий народ. Такий великий, що годі намагатись зрозуміти його в справах його.
      Іноді мені здається, що напівбожевільний майстер, щоби втілити чудернацький світ своєї уяви, вигадав химерні ляльки, які зрештою виліпив, і став бавитись.
      Отож на килимку, що зветься українською історією, з’являється час од часу щось подібне до держави, постають велетенські армії, галасливі трибуни та герої в тогах дивують простір, щоби невдовзі розчинитися в безбарвності холопства та з пихою лакеїв гризти жовту кістку ницого жевріння, забувши себе і своє.
      Чи бачив ти ще суспільство, котре вірить відвертим брехунам та покидькам, суспільство, в якому зрада – річ звична і дає зиск.
      Наші безбатченки під завивання і регіт танцюють на трунах своїх пращурів, ляскають в бубни, втішаючи веселого пана.



      * * *

      Ні, мій друже, я не хочу, мавпуючи інших самовпевнених, передбачати вчинки нащадків.
      Лише кілька думок про наше сприймання прийдешнього.
      Дивитися через сторіччя – справа поетів та провидців, аж ніяк не політиків, яким доволі сутужно зрозуміти сьогодення.
      Було б добре, якби ці романтики від прагматизму не мурували ілюзорні світоустрої, намагаючись втілити свої химери, а опікувались одним-двома поколіннями, як батьки опікуються дітьми, а діди – онуками.
      Якщо ти фаталіст, то скорися думці: що має бути – збудеться, попри всі твої намагання перешкодити, і буде не так, як ти думаєш.
      Якщо ти впевнений у своїх можливостях змінювати , – пам’ятай, що схожих на тебе досить, щоб результат виявився не тим, про який ти дбав.
      Згадай Леніна, що бачить наслідки своїх дій і бачить не те, що хотів бачити.



      * * *

      Яка наївна впевненість – здолати розумом час!
      Один рядок поета скаже про майбутнє більше, ніж всі оті фоліанти патентованих сивіл.
      Тільки в одному можна бути певним – все зміниться.
      І коли волають про невідворотність подій і форм буття, пророкуючи їх вічність, посміхнись.
      Бо ніхто не збере всього: ні багатій, ні володар.
      А якщо таки збере на певний час, то чекай найбільшої зміни, про яку писав Іоанн.



      * * *

      Нехай мої вірші на пожовклих папірцях погниють у вогкій тиші погрібів, та все одно на вістрі меча я втримаю терпіння й страх.
      Терпіння, щоб не приклеїтись до слави. Не вірю її облудній плоті, тимчасовій владі, що нагадує весільну ляльку на капоті авто. На ранок після гульбища пожмакана цяцька, наче напівзабутий сон. Пам’ятають лише дзенькіт чарок та чари жінки, що пішла.
      А страх – страх фальшивої ноти. Він не дає зрадити себе.
      Краще втрачати й втрачати, ніж жити й писати без душі.


      * * *

      Газетна мудрість свинцевою осугою подразнює шкіру ануса.
      Ціна слова мудреця та невігласа у цьому випадку приблизно однакова.
      Найдорожче ж – не дурень, не мудрий, а той, хто влаштувався.
      Отож обмацуємо голу Катерину Пікуля, але не читаємо Гомера.
      Так і має бути, бо природа турбується про рівновагу –
      і Моцарт, і недужий хворобою Дауна перебувають на протилежних полюсах.
      Слава Богу, що абсолют не має повної влади.
      Уяви абсолют рівноваги.



      * * *

      Все мине і тисяча миттєвостей з’єднаються в одно, щоб залишитись в спогаді про тебе, квіткою серед січневого небуття.
      Ми приречені на втрату і усвідомлення минулого щастя не притишує біль від солі, що нею посипано рани нашої пам’яті.
      Ми приречені на втрату. Отже не сумуй. Смуток не змінить нічого, бо кат на ймення Час не знає жалю.
      Все мине, але зараз цілуй мене так, ніби нам судилася вічність.



      * * *

      Стати малюком, загубитися в лісі, рюмсати злякано й тихо, відчуваючи найбільше бажання – зустріти людину.
      Тепер я боюся людей, боюся їх байдужості, липкуватих поглядів та настирливих вимог бути тим, ким я не хочу бути.
      Втікаю в самоту, аби знову і знову шукати людину і знаходити розчарування.



      * * *

      О. Г.

      Я поспішаю до тебе золотою дорогою.
      Трамвай, мов човен фараона, лине кульбабовим морем.
      Ти чекаєш мене в Едемі,
      що має форми дев’ятиповерхового хмарочосу.
      Я Маленький Поет Великої Жаги,
      ти – кошенятко з очима стрімкої пантери.
      Моя дика Єва, я пливу в човні між кульбабових хвиль,
      серце моє –
      то пелюстка яблуневого цвіту,
      що принаджує силу проміння.
      Одне лише мене турбує – відчуття перебіжності,
      якого не спекатись ні за які гроші...



      * * *

      Прив’яле листя в керамічній вазочці, залишки морозива, твоє задумане чоло і непотрібна музика.
      Я зрозумів, що кохаю тебе, що ми спізнаємо розлуку, що настане осінь з її дощами, а травень залишить по собі золу згаслого вогнища, сміття в спорожнілій домівці та морську піну, всотану піском.
      Ти уявляєш, ніби спинила вічність. О ні! Смуток нашого завтра через відчинене вікно зазирає в наші очі..



      * * *

      Ми заблукали в місті, над яким палахкотить сонце.
      Ми забули шукати дорогу. Сидимо та чекаємо поводиря.
      Іноді з’являються молодики в жовтих шкарпетках і пропонують напрямок руху. А сонце палахкотить, зігріваючи та осяваючи всесвіт. Наша дорога давно відома. Але слабкість плекає довіру до жовтих шкарпеток та нових напрямів руху.



      * * *

      Сонце, коли воно на сході, нагадує малюка, який верещить від захвату, готовий увібрати цей світ, це безмежне диво, що нуртує глибинами своїх кольорів.
      Сонце, коли воно на сході, наче перша кульбаба. Ще все попереду. І навіть немає що пригадати.
      Але настає пора і вітер зриває насіння і несе його в безвість, в майбутнє. А ти залишаєшся стеблиною, стеблинкою, що згадує розпал травневого цвіту.



      * * *

      Я бачив крилатих людей.
      Я бачив, як втрачають крила:
      В одного їх відрізають,
      в іншого вони палахкотять,
      Мов смолоскипи.
      Буває, що крила просто всихають, –
      Найстрашніший різновид втрати.



      * * *

      Там, де немає кохання,
      Там без радості дім твій і успіх, і мить відпочинку.
      Там будь-яка праця – сізіфова завжди.
      А всі сподівання, бажання та мрії
      Існують, аби існувати,
      в ніщо проростаючи мляво.
      Там , де немає кохання...
      І порятунок єдиний –
      Це звичка жувати буденність,
      Перетравлюючи добу за добою,
      Як шматки засмаженого Фаетона.
      Тільки сни – волоцюги,
      прозорі та світлі,
      Безжальні, як Правда,
      Псують нам ранковий настрій.






      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    19. пелюстки
      1
      Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.

      2
      По небу, спотикаючись об сонце, гуляла підпила хмарка.

      3
      Збуджено нявчать коти, а мені байдуже, бо тебе немає поруч.

      4
      Я маленький мухоморчик, що виткнувся на полі, де товчуться бегемотики.

      5
      Сіре море стелить білу піну, що на мить скляніє біля ніг.

      6
      Тиша засипала втомлене місто, тільки кроки випадкового перехожого не коряться ночі.

      7
      Зморений день випив кухоль темного пива і сутінками поклав руку на плече старого майора.

      8
      Вода за вікном дзюркоче, треться кіт об ноги, посміхається мила, додивляючись ранковий сон.

      9
      Через прочинене вікно на пожовклий папір падають сніжинки, немов химерні рими.

      10
      Я бачив розумника, що плюндрував своє життя, спотворюючи коментарями думки генія.

      11
      Я сумував, я малював тебе на тихім плесі олівцем зітхань.

      12
      Два гідроплани кружляли над бухтою, наче бабки, що виконують танок кохання.

      13
      Гуляла віхола у лісі. А я у віхолі гуляв.

      14
      Тяжко, о Кірне, бути в юрбі, одна частина якої в іншу кидає каміння, та ще важче закликати до милосердя, стоячи поміж ними.

      15
      Вона була найкращою, тільки я не міг їй відкритися, бо гріх таку душу вихолоджувати відчаєм.

      16
      Навколо мене вирувала тиша, бо люди все писали казочки одне на одного, як у часи минулі. А втім, часи однакові завжди. Отож навколо тиша вирувала.

      17
      Все, що є – від Нього. І сонечко зранку, і тістечок смак, і почуття полегкості після покаяння, і сльози – рідкі гості.

      18
      Ми приречені на втрату, бо нас мало, надто мало одне для одного.

      19
      З узбіччя дороги відкривається плесо степової річки. На воді доріжки ліхтарів, а небо, мов галявина вкрита кульбабами.

      20
      Жінки усі на дотик, як запах розквітлих півоній. Розплавився шлях і навіть мухам ліньки літати.

      21
      Вона була першою, хто освідчився мені в коханні, і не останньою, хто збрехав.

      22
      Дурна епоха.
      Годинники живуть своїм буттям, а час розгубився і щось жалюгідно белькоче.

      23
      Солодкий вульгарний запах сімнадцятилітніх панянок. Я стояв на сходинках старого тролейбусу, що подарував мені цілу зупинку з мого минулого.

      24
      Є прості істини, майже банальні в своїй простоті. Але на них стоїть світ людський.


      25
      Літає листя, мов перелякані птахи. І небо таке голубе, аж крижане. Ця осінь, як межа, переступивши яку треба давати відповіді і бути собою. Народжується епоха гекзаметру.

      26
      Вища мудрість життя в позначеному смертю. Вища мудрість смерті в позначеному вічністю.

      27
      Прегарні мрії не приносять дива, бо дійсність – здебільшого зрада порцелянових мрій.

      28
      Люблю серпневі зорі, що сяють обіцянкою щастя. А зараз ці зорі сховалися за хмарами, неначе їм соромно за мої розбиті надії.

      29
      Ця епоха навчена вбивати. Ти можеш пролити хоч цебро чужої крові, але пам’ятай: у святих і душогубців одна дорога до вічності. Тільки вічність у них геть не однакова.

      30
      Із дорученням зворотнім написав собі листа, але втік від листоноші.

      31
      Переповнений прихожанами той храм був порожнім.

      32
      Гори жевріли, наче велетенські вуглики. Ще мить до заходу сонця.

      33
      Моє минуле і моє сьогодення докоряли мені в моїх ранкових снах, а моє завтра дивилося на ліхтарик крізь келих червоного вина і посміхалося ледь помітно.

      34
      Тримав на руках її сина і згадував перше дитяче кохання, схоже на травневу квітку.

      35
      Над урвищем голі дерева,
      Схожі на в’язнів перед розстрілом.
      Січнева відлига.

      36
      “Пить піду!” –
      Співає перепілка.
      Цикад цвіркотіння.

      37
      Ковил – трава тріпоче.
      І кленів шепочеться гілля.
      Липневий вітер.

      38
      Згадуючи дитинство.
      Через річку червоний міст
      Збудувало вечірнє сонце.
      Виспівують жаби й цикади.

      39
      Зорі, наче стиглі абрикоси.
      В полі чути шерехтіння:
      Крадуть кукурудзу.

      40
      Рвучкий квітневий вітер.
      І дітлахи розправляють плащі
      У марних спробах злетіти.

      41
      Перед малюнком.
      Зал збільшився від світла,
      Що заклякло перед шматком паперу
      З його притлумленими кольорами.

      42
      Метеорит пролетів.
      Абрикоса упала
      І злякала стару мишу.

      43
      Я приніс з морозу величезне яблуко і підніс до твого обличчя. Від запаху, свіжого запаху ти прокинулася і посміхнулась щаслива.

      44
      Кульбаби, кульбаби всюди, ніби Крез вирішив позбавитись золота, а Сущий перетворив те золото на пух і розвіяв.

      45
      Дивлюсь на тебе і завмираю так, наче вийшов з хащі на галявину, де цвітуть сотні папоротей. Дивлюсь на тебе і гублю слова, бо не можу скласти думку, щоб передати свої почуття.

      46
      Цуценя налякало метелика,
      Що злетів над пахощами півонії
      І зник у ранковій прозорості.

      47
      Сміється море.
      Вітерець над водою
      Грається з чайками.

      48
      Містечко на схилах гори, наче сімейка червоноголовців, що визирають з трави. Над теракотовими дахами, над покрученими соснами і аквамарином заливу лине дзвонів передзвін.

      49
      Після пожежі.
      Із каменю гори стирчать обгорілі кипариси, схожі на чорні шпичаки, що проштрикнули небо. Марне Зефір намагається їх оживити.

      50
      Якби ж то люди так вперто прокладали дороги спасіння, як цю дорогу в скелях…

      51
      Обгорілі дерева на схилах гори схожі на плем’я чорношкірих, яке поспішає до бою. Над самою кручею кілька сосен, вцілілих при пожежі. Ці сосни, наче вояки, що готові достойно зустріти смерть.

      52
      Південний вітер розправив прапорці моторних катерів. У білій сукні темноволоса панна чекає на причалі.

      53
      Буденний крах.
      Вершину почуття вже пройдено, а все здається, що вершина.

      54
      Я прокидаюсь, думаю і помічаю, як неважливе, дрібне та сіре стає сутністю нашого життя, а ми віримо, що це вбоге пищання – вишукана симфонія.
      55
      В павутинні нудьги заплутався квітневий вечір. Накрапає ледащо дощ і равликами повзуть хвилини, немов зупинився час.

      56
      Спека невтомна, як монологи радіоприймачів. Червневий вечір.

      57
      Ковток нічної тиші, що гуде розмірено, як трансформатор, що тече цівкою води з крану на кухні. Ще мить і тебе не стане: розчинишся в порожнечі своїх думок, загубитися назавжди в неможливості протистояння.

      58
      Метелик на мить закляк на камені дивною квіткою і зник в гущавині ближнього дерева.

      59
      Тліє листя, як останні тижні в місті, де мешкає твоя пам'ять. Розлука схожа на листоношу, що помилився адресою.

      60
      Який мороз!
      Чуже місто гріється в дешевій забігайлівці доброю старкою.

      61
      Далеко потяг. Собаки валують. Хочеться спокою, сосен скрипу. Настрій вирівняти, як доріжку в сквері, щоб не вибоїв.

      62
      Три місяці чекали парасолі
      Цей вересневий дощ.
      Всміхається грибник.

      63
      На сонечку вовнянки
      Акації торішній лист.
      Південний вогкий ліс.

      64
      Між небом і землею
      Три тисячі ниток.
      Пожовкле листя падає в калюжу.



      65
      Затужавілий час.
      Ранкова сутінь
      І бубоніння жовтневої зливи.

      66
      Зірки, як звільнені серця
      Ледь тріпотять під вітерцем.
      Я знову пригадав червневі ночі.

      67
      Над жовтим полем
      Завмирає сонце
      І проміння чеше об стерню.

      68
      На перший сніг лягає листя жовте. Який чудовий килим, подивися, гаптує листопад.

      69
      Волога волосся грабує хвилини сну. У думок якась протиприродна прозорість, немов би слова розчиняють у кислоті до стану єдиного звуку.

      70
      Листопад, як гола правда, чорнів грязюкою похмурий та непривабливий.

      71
      Перша птаха над озером Басів Кут. Старий жебрак збирає пляшки після нічної гульби веселих компаній. А водоспад шумить і вдень і вночі.

      72
      На чорній гілці горобець зустрічає зиму, наче безпритульний жалюгідну старість. Місто принишкло в передчутті першого снігу.

      73
      Пелюстка осінньої квітки лягла на хвилю і злякала маленьку рибку, що хотіла побачити сонечко.

      74
      Напрочуд теплий вересневий вечір. В імлі зникає жінка світлокоса, і підлітків веселі голоси.

      75
      Шерехтіння листя, що опадає долі, наче згадка про наше минуле, в якому були павутинка на лівій щоці і вологий запах грибів.
      76
      Могила схимника.
      У присмерку надгробку поруч
      Жовтіють чорнобривці.

      77
      Немов зимове хутро, сніг сповзає і відкриває непривабливість околиць. Труп безпритульного із люку дістають.

      78
      В запустінні оселя серця і в недбанні. Дух Святий віддалився, а засмучений Ангел терпляче чекає за дверима очищення захланного обійстя.

      79
      Без діла лежу цілий день. Розсудливий скаже, що лінивий схожий на мерця. Неправда: милуюся фіалкою на підвіконні.

      80
      Світло вуличних ліхтарів сотнями променів пронизує авто, а небо аж срібне від сяйва місяцю, що причаївся за хмарою.

      81
      Вікна сусідського будинку виблискують під сонцем – безшумна пожежа жовтневого вечора.

      82
      Тихий хрускіт снігу під ногами.
      Зорі мерзнуть в порожньому небі,
      А обличчя червоне, як вогник.

      83
      На квітці кульбаби маленька пір’їна і крапля роси.

      84
      Самотня ворона в сірому небі пригнічує настрій.
      Брудна вода хлюпотить під ногами.
      Зіпсований грудень.

      85
      Зв’язки поміж темрявою, переповненою морем з його пароплавами, і світлом маяка. Стоїш за штурвалом і відчуваєш, як цей вогник утримує гармонію простору.



      86
      В старому селі, де зруйновано церкву, де люди замордовані буденністю, смерть така звична.

      87
      Північно – західний вітер кидає на промерзлу землю лапатий сніг. Буденно з’являється зима, і відчуваєш сповитий смутком спокій.

      88
      Поет спочиває.
      Сосни скриплять під вітром,
      Падають голки на тіло,
      Що в гамаку спочиває.

      89
      Над обрієм ранкова зірка. В імлі дві постаті рибалок: їх кроки розчиняються в переспіві жаб і цикад.

      90
      В яблуневому саду гріємося навколо вогнища. Перша ранкова паморозь.

      91
      Згадуючи дитинство.
      Сиджу на підвіконні старої мазанки. За шибкою бабуся несе оберемок дров, залишаючи сліди на килимі першого снігу.

      92
      В тумані над похмурим дачним селищем кружляє гайвороння. Напівголі берези, перелякані пташиним граєм, втрачають залишки жовтневого вбрання.

      93
      За вікном шумить марудний дощ, а старенька кутається в плед, зігріваючись спогадами.

      94
      Запах цієї дівчини – перукаря, як привід для нищівної поразки у війні за власну цноту.

      95
      Над тихою рікою діброва майже гола. За дібровою заводські труби утримують чавунне литво хмар, наче хочуть зберегти волошкову незайманість обрію.



      96
      Господь Володар вічностей та часів силами своєї благодаті і любові береже безгрішні дитячі усмішки, як найкращі згадки про наше минуле.

      97
      В башті старого замку дівчинка грала на клавесині. О, якими ж недоречними здавались сучасники, авто і цистерни з пальним.

      98
      Вистукує годинник, підганяючи найкоротшу ніч. Прохолода не встигне приспати мою втому.

      99
      20 сторіччя.
      Цей перстень на вітрині антикварної крамниці двічі знімали з мерця, один раз конфіскували і тричі крали.

      100
      На пероні в Конотопі продають вареники і картоплю. На пероні в Конотопі я надихатись не можу словами і запахами Вітчизни.

      101
      Пролітаючи над Шепетівккою, так хотілося стати вітром, щоб шугати понад лісами, аж поки вечірнє сонце не зникне за небосхилом.

      102
      Земля – це чабрець, що п’є бензин замість води і відчуває пестощі розпеченої гуми коліс авто. Ми впевнені, що настане завтра, а якщо не настане, то відчуємо лише звірячий жах, і нічого, крім жаху.

      103
      Нічого не хочеться, тільки дивитися в небо, мовчати, і думки не мати, і навіть бездумністю не хвилюватись. Просто дивитися в небо, мати маленьку надію, що думка народиться зовні, і стане раптово моєю.

      104
      Мій день вже злинув. Я не бачу сонця. Дивлюсь на двір, самотній без конвалій, що повсихали ще торік.

      105
      Чого це ви завели про кохання? Кохали б так, як я у ті роки, коли душа ятрила, мов жарина, а серце кричало жабою в пащеці старого вужа.



      106
      Ісидор Петрович пояснює вірші – такий у сердеги фах. Він розтлумачить мої думки, і чому я не думав інакше. Його вироки більш реальні, ніж Рим на семи пагорбах.

      107
      Як добре всміхатися зранку і всміхатися, засинаючи. Якби позбутися пекла в своєму серці, то може і кінця світу ми б не спізнали?

      108
      То що нам Гекуба? Невтішна стара, котрій не вистачить сліз, щоб оплакати своїх дітей. То що нам Україна? Чи вистачить у нас мужності, щоб любити її, тамуючи свої печалі і свою слабкість?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5