Ще сипле сніг, ще віє хуртовина
І голоси знадвору звуть мене
До жінки, яку вчора лиш покинув,
Де світиться її лице сумне.

В Різдвяний вечір, тишу полохливу
Вона до мене прийде і змовчить
Про те, що вчора ще була щаслива,
а нині тільки згадує цю мить.

сукня
чорним тюльпаном
під ноги
осипалась
попелом
зопалу
краяв горло кларнет
пахло липами
лапами
тиша давила
на груди
бокалу
тіло ваніллю кришилось
тіло співало
в ріллю скатертини
впечатане
боже мій
ти ж бо
ніколи
вже так
не звучатимеш
хрипко
надривисто
гаряче
і безнастанно

кларнет
між стегон твоїх
тьмяніє
тане

ріж мене
їж мене
грай на мені
кохана

Коли ми йшли стежиною вночі,
І ти стискала мою мужню руку,
Здавалося, знайшов крихкі ключі
До твого серця, до своєї муки.

Немов пташа налякане була,
І про дівочі мрії розповіла.
Ти – дівчина з сусіднього села,
Ти – жінка, що забрала мою силу.

Іде Різдво крізь хащі і завії,
На землю сипле величальні сни.
Іде Різдво. А в зорях спить Марія –
Царі й підпаски моляться до них.

Марія спить. Їй хочеться літати.
Срібляний світ припав до голови.
Немає сліз, ніхто ще не розп’ятий.
Ще тільки в путь збираються волхви.

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там потаємні шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий і півтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туман закутує обличчя,
І завмирають на вустах слова,
Немов крило сполошеної птиці
Лягає тихо в листяний єдваб.
-----------------------------------------------------

оригінал:

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Я знав її найбільшу таємницю –
Я впізнавав її хитку ходу,
Коли вино у келихах іскриться,
Ще мить і до грудей я припаду…

Сп’янілий від терпкого її дива,
Торкнувши її лоно язиком,
Ця жінка така бажана й вродлива,
Ця жінка, наче речення без ком –

Її я не збагну, не зрозумію,
Хоч у які б дивився словники…
Ця жінка неймовірна, хоч повія,
І я таки допрошуся руки!

Знов лелече гніздо зацвіло голосами малими,
І від перших листочків болить тополина душа,
Тільки вже не мені хтось у пасма вплітає стеблину,
Не до мене назустріч в задуманий сад поспіша.

Ще жнивує життя – теплим сонцем напоєна днина,
І вустами твоїми неспівані пахнуть пісні,
Та чомусь ожила у забутій матусиній скрині
Тиха пам’ять моя матіолою на полотні.

Хай минають літа, хай поволі холонуть сузір’я,
Мов шовковиці ночі назавжди зникають в траві,
Та ласкавий вогонь золотого мого надвечір’я
Завтра вранці підніме лелітки дівочих повік.

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!

(плач зеленої праматері)

піснями бродять водою сходять
зеленокосі
куйовдять броди ще спить господар
у верболозі

горами піну скляні коліна
у чорний простір
вінки полинуть у крутанину
та й понад мостом

виходять білі на дівич-зілля
на зойки й жахи
ах як це тіло осточортіле
водою пахне