Обламувати крила
Солодких, теплих мрій
Тебе душа навчила
За що ти вдячний їй.

Поламані і знищені,-
Тепер їх на смітник.
Кліше, слова заїжджені...
Ти ж їхній рятівник.

Не зник і біль. Душевний крик
Вже трохи ,правда, стих
Й вона знаходить путівник
Серед полів пустих.

Простує далі, жваво йде:
За кроком ширший крок.
Пророком стомленим бреде
У пошуках зірок.

Зіниці звужуються враз -
Яскраве сяйво - сміх.
А потім через певний час
Повіки вкриють їх.

І знов без крил,
І знов одна
Заходить в тил біля вікна,
І не струсивши пил сідає...Неземна.

18.01.11

Незнайомець виринає в пам'яті моїй
І відразу в тілі виникає збій.
Серце б'ється швидко, кров в мені кипить,
Коли знов згадаю я його на мить!

Ця раптова зустріч у моїх думках.
Погляди зустрілись- щастя у очах.
Вперше усміхнулась лагідно йому,
Стала сміливіша.Дивно...А чому?

І чи він згадає образ мій вві сні?
Любий незнайомцю, ти наснись мені!
Запах апельсинів, лірика твоя...
Нас було не двоє, та все ж ти і я.

(січень 2011)

Поділ - це моє серце.
Поділ - моє це життя.
Поділ - моя мелодія,
До тебе мої почуття!

Удень ти мене зачаровуєш,
А ввечері манять вогні,
Що з першого погляду
давно полюбились мені.

Поділ - це ціла історія
Сторінок й фрагментів моїх.
О, скільки в тобі було радості!
О, скільки душевних втіх!

Говориш Дніпровими хвилями,
Шепочеш легенди свої.
І мрієш мрійливо мріями,
І манять пишноти твої.

Ти сяєш церковними банями,
Захоплюєш знову і знов.
Душею ти зрісся з киянами
І іншим даруєш любов.

Лунає знайома мелодія -
Це кличе мене твій дзвін.
Поділ загадковий і радісний!
Хіба ж не прекрасний він?
(08.01.11)

Листя тихо опадає,
Під ногами шурхотить.
А ялина споглядає
Як невпинно час летить.

Я в парку жовтім блукаю
Серед стомлених дерев.
Відпочинку там шукаю,
Де відсутній денний рев.

Метушня мене стомила,
Вічний поспіх вже набрид.
Але ця хвилина мила,
І прекрасний краєвид.

Я іду повільним кроком,
Прислухаюся до вітру,
А в цей час малює осінь.
Я люблю її палітру!

Уплели берізки в коси золотистії стрічки -
Осінь ніби запалила незгасаючі свічки.
І продовжує картину із натхненням малювати
Так піклується про неї, ніби про дитину мати.

Покохав берізку вітер.
Тепер смикає за коси
І для себе в подарунок
Золотисту стрічку просить.

Навіщо кохати, навіщо страждати,
Щоб душу ятрити, вночі сумувати?
Чи плакать в подушку від болю розлуки,
Навіщо кохати? Навіщо ті муки?

Навіщо чуття ці, які не взаємні,
Навіщо надії плекати даремні?
Кохання - омана, що манить у сіті,
Потрапить в які можна кожної миті.

Як в світі без нього прожити - не знаю,
За те, що кохаю - себе я картаю.
Коханню підвладні жорстокість і ватра,
Кохання не гра, безумовно, й не жарти.
Воно обпече і остудить нам груди,
Та все ж почуття це обожнюють люди.

Мов холод пронизливий,-думка:
Не гріє кохання мене...
Як букви зникають від гумки,
Так це почуття промине.

Забуду безглузде страждання,
Що ніби звалилось згори.
І згасне чуття незрівнянне,
Що в серці моєму горить.

Погаснуть й іскринки останні,
Які ще зоріють в душі...
Коханнячко перше і раннє,
Невже ти, мов студінь, скажи?



березень, 2008.

Забуті могили, забуті могили,
Чому ледь видніють вони?
А серце, мов чаєчка, жалісно квилить,
Та хто ж з них, скажіть, завинив?

В кривавих боях наші прадіди бились,
Життя щоб кипіло зеленокриле.
Невже їм, полеглим, подяка така?
І ятриться біль у душі й не змовка.

І подвиги їхні славетні забуті,
А пам'ять про них мов в кайдани закута.
І там, де могила відважній людині,
Колючий бур'ян розростається нині.

Чому ж ці могили отак занедбали,
Чому тих забули, які воювали?
Невже їм, полеглим, подяка така?
І ятриться біль у душі й не змовка.

Ранок...Сонце за вікном
пензлик в фарби устромило
і яскравим кольором
день весняний цей зробило.

Я з усмішкою встаю,
потрапляю ніби в казку.
Чи це може я в раю
вподобала Божу ласку?

Ні не сон це, а весна
радістю зігріла душу,
пробудила нас від сна;
їй подякувати мушу.

Хай же грають кольори,
роблячи усе барвистим!
Час для нової пори
приберіг нам аркуш чистий...

Дозволь мені побути наодинці,
Щоб ти не входив у моє життя.
Забути б всі твої гостинці,
Полишити б всі почуття.

І не плекати щоб надії,
А просто жити як колись.
Я хочу, щоб крилаті мрії
В буденності моїй вжились.

Дозволь мені нічого не казати.
Мовчання, тиша. Як я це люблю!
І в цей момент дозволь думки свої зв'язати,
Адже я правду у твоїх очах ловлю.

Отож, лиши мене на самоті.
Та ти не йдеш, бо щось тебе тримає.
Вся справа у твоєму почутті:
Розум противиться, а серце бути тут благає.

Не буду долі йти на перекір,
Нехай несе мене своєю течією.
Ти ще для мене ледь знайомий, та повір
Колись я зможу буть твоєю.