Я хворію весняним сумом,
Першим порухом липких бруньок.
Відчуваю, як сверлить буром
Моє серце зелен-панок.

Умиваюсь прозорим туманом,
Задихаюсь квітковим пилком,
Задивляюсь в пузаті чани
Вже блискучих під сонцем церков.

Первоцвіти і сон-травиця
Залітають нежитем в тіло,
Червоніють білки круг зіниці-
Знову чхаю і лаюсь безсило.

Я хворію духмяно й болюче,
Кожним фібром вчуваю весну,
Не рятують і спреї вже звичні,-
Проклинаю й люблю навісну!..

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Мертва тиша кладовищ,
Хвойна,
Слізна,
І цікава трохи лиш,
Повна,
Пізня.

Молода чи застара?
Пам`ять-
Вічна,
В квітниках вже пророста,
Штучних,
Різних.

Дати видоху і вдоху,
Слово
Рідних.
Завмирає серце трохи-
Мармур
В квітах.

Стало мохом тут життя,
Вітром-
Мова.
І думки про забуття
Тиснуть
Мозок.

Швидкоплинність гляне скоса-
Рокам
Вирок.
Від життя до тиші в соснах-
Один
Видих

Я бачила: Він взяв за руку й вів,
Даючи іноді можливість впасти,
А потім все ж підхоплював, любив,
Оберігав і відганяв напасті

Він є і досі. Досі ще веде,
Дає горіти і з вогню рятує.
Він не силкує й не товче своє,
А лиш думки до істини прямує

Він знає все, а ще про все мовчить;
Дає прозріння, то туман, то іскри.
Він лиш веде, а от життя вже вчить:
Без рук Його- ми всі стоїм на вістрі...

Порожнеча
І тягнучий біль.
Ніби втеча,
Ніби постріл в ціль.
Невимовна
І проста журба,
І невтомна
Гостра боротьба

Осінь бреше.
Листопад: плюс десять.
Ніби менше
Стало в серці нести.
Не впіймати
Легкий смак задухи,
І не знати,
Де й поділись рухи

Йду свавільна
На підборах пекла,
Ні , не вільна,
Просто дуже змерзла.
Схудла, збігла
І любов , і мрія.
Ще не вільна,
Та й не безнадійна!..

Ти забарився-
Чекаю давно
Сплеску чуттів полум`яних.
Хтось опинився
Поруч,а хтось
В спогадах станув бажаних...

Б`ється, тривожиться,
Ниє нутро,
Так безпорадно ридає.
Снігом все множиться
Ген за вікном,
Тисне і не відпускає

Ти забарився...
На тисячу літ,
Тисячу літ самоти.
Болем лишився,
Скутим у лід,
Холодом став назавжди...

Я всихаю
Розумом й душею,
Чи мілію,
Мов старий Ірпінь?..
Не благаю
Зглянутись, не нию
Перед долею
Й несу свій гордий "інь".
Зневажаю
Знахабнілість й пиху,
Не страждаю-
Б`ю об землю лихом
Утомилась,
Тільки кров пульсує.
Не скорилась-
Знову інтригую
Не всихаю,
Змінююсь на іншу.
Відлітаю.
Просто стаю вища...

Маска.
Усміх.
Білосніжні квіти.
Граю.
Знаю,
Боляче терпіти

Бачу.
Плачу.
Йде життя в спідниці.
Коси.
Стрічки.
І вуста-суниці

Сяйво
Щастя
Тільки лиш здаються.
В грудях-
Пруття
Рвуть і з серця пнуться

Розпач
Вроздріб
Продає надію.
Раптом
Птахом
Випурхнули мрії

Сльози
Справжні
На макетах раю.
Скрізь-
Все добре.
Правду я лиш знаю...

Мої рани... ти їх не вартий.
Це не фарс і давно не жарти.
Непристойна любов-війна
Крутить голову без вина

Так втомились очі від сліз,
Від твоїх недосказаних слів,
Від безумства ночей і ранків,
І від диких терзань наостанок

Я тебе проклинаю і кличу,
Відпустити боюсь і позичить,
Не краду, а беру нальоту,
Поглинаю й зриваюсь в сльоту

Я об лід обтинаю руки,
Я горю і кровлю у муках.
Мої рани...А,може, варто?..
Лиш би кров не зійшла замарно!..

Мете , мете і ріже
В обличчя місяць-лютий.
Не складуються вірші,
А липнуть так безглуздо

До хутра і підборів,
До лютої сльоти,
Зухвало, без докорів,
В дорогах з мерзлоти.

Застуди та ангіни,
З шарфів- самі носи,
Якісь нервові рими
Злітають, мов хвости.

Хурделиця лютує,
І настрій крижаний.
Все крутиться й дратує-
Скоріше б до весни!..

Невротичний сміх?
То пусте.
Нескінченність днів?
Промине.
Святість осені б лишити без прикрас,
І проникнутись жагою жовтих мас

Надто швидкий час?
Відпусти.
Вразять очі з фраз?
Просто йди.
Мати крила б і летіти без мети,
Закрутити, завихрити, замести

Не відходить сум?
Не чекай.
Маєш безліч дум?
Відчекань.
Золотаві коси часу і прощань,
Доторкнуться дуже швидко, без вагань

Безпроблемність слів?
Самота.
Безтурботність вій?
Ти не та…
І не думай повертатися назад,
Листопад зміни на ясний зорепад

Непройденний шлях?
Маєш вік.
Безпідставний страх?
Більше втіх.
Тільки б в осені натхнення відновити,
Тільки б пісню стоголосу не згубити!..

Ниє шия сиреною -
Дротик втрат -
Просто біль.
І чомусь гобеленами
Клеїть парк
Новий стиль

Певно, це випадковість,
Бо в цемент
Ляже квіт.
Дивно-якісна хворість
Ссе мене
Соком з віт

Як змінити картину,
В якій жив
Пікасо ?..
Як впіймати хвилину,
Коли вкрив
Тебе сон?

Сон свою ірреальність
Проведе
Уздовж вій.
І спокійливу пряність,
І меди
Дасть в напій.

Мусиш пити і бачить
Жмуток днів,
Вир подій,
Що, мов кадри, проскачуть
Через ніч
У тобі…

Дощ - алкоголік,
П`є з бургундських хмарищ,
Тамує спрагу, хіть і воскресіння.
Майже прозріння
Через дим недавніх згарищ
Доходить до свідомості від болів

А біль – актор
Циганських пілігримів - ,
Злодюг і шахраїв мого життя,
Розп`ятого сміття
Недолею і святотацтвом Римів,
Набутого чи вкраденого вборг

Любов - трава
Чорнобилю й полину,
Багаторічна, дика, та - бур`ян .
Коріння вп`яв
Так глибоко проникнув,
Якби ж під корінь втнула хоч коса

Біль грає роль,
Що принц колись мав датський,-
Півбожевілля, детективу й туги.
І від наруги
П`є з горлянки хвацько
Дощів липкий, байдужий алкоголь

Той спирт з-під вій
Зросив усі дороги,
Обіч яких - покошена трава…
Пусті слова
Й занедбані тривоги
Переросли в хронічний вітровій…

Штрихами, тонами , тінями
Лягає знов вечір,
І півнями
Вже перші зірки сповіщені
Про безліч утіх
Непізнаних

Пастелі нічні, лазурові
Спускались на землю
Куривом.
Тонув, розчинявся без втрат
Мигдальних цілунків
Каскад

Прозорість напівзруйнована,
Огорнута тюлем,
Прихована
У подихах ритмо-глибинних,
У дотиках струму
І зливи

Вся ніч чомусь квітне шипшиною,
Шовковим вогнем,
Неспалимою,
Розкритою правдою тіл,
Пізнанням і зближенням
Прірв

Вже рідшають тіні й тони,
Світанком розбавлені
Сни.
І піють вже треті півні
Для нас у шовковій
Імлі...

Засклила льодами
Серце.
Скипіли слюдою
Весни.
Вмивалась сльозами
Роки.
Хворіти тобою-
Морока.

Я зрадила весну,
Бо осінь кохаю.
Я зрадила перша,
Щоб серце не краять.

Бо квіти пов`януть,
А осінь згорить,
A я плакать стану-
І зиму любить!...

Душа сльозлива
І думки ганебні
В січневі ночі,
Майже під Різдво.
І сон вразливий,
Полохкий, непевний,
І пробирає сум
Усе єство.
Ялинки в сріблі,
І кущі у ваті,
Мороз трішить,
Розтрушує сніги.
А серцю б - вити,
І душі- ридати:
Чому далеко,
Так далеко ти ?...

Сон не приходить вночі до кімнати.
Спати, не спати -ніч дратувати.
Дивні думки, цинічно-відверті,
Схоплять мене у свої круговерті

А на шкалі душевної муки-
Стодецибельні тяжкії звуки...
Харкає кров`ю вражена пісня,
Рветься назовні з подихом пінно

Що надломилось, де покосилось,
Звідки втекло, чом не скорилось,-
Все , як завжди, і якось не так,
Кава та сама, інший лиш смак

Дивно себе по кістках розбирати,
Найпотаємніше все розтинати.
Невиліковна, марна, глуха
Гордо панує моя самота....

Теплий махровий халат,
Не любить ні болів, ні втрат.
Затишком так огортає,
Зайвого він не спитає

Знав він багато днів,
Часто ридав і хворів,
Чай розливав на підлогу,
З сумом дививсь на дорогу

Ні не чекав він ласки,
Не розставляв він пастки,
Зранену грів він душу,
Хоч розумів не дуже

Не рахував він плями,
Не об`їзжав всі ями,
Він не шукав причини ,-
Просто халат- не мужчина...

Якась безпосередність і прозорість
У рухах,
У бажаннях,
У думках.
Зимова лютість і безмовна кволість,
Напруга,
Некохання,
Сум і страх

Заплутані нервові павутинки,
Оголені,
Скорочені
Вузлом.
У всіх очах- ні краплі, ні сльозинки;
Запалені,
Зморочені
Давно

Та рветься тиха, радісна прозорість
З середини,
З-під ніжності чуттів.
Така приємна, неосяжна хворість,
Заквітчана,
Без гострості
Кутів!..

Дощить липнева м`якість
Потужністю всіх злив.
І пахне свіжо, м`ятно
У кронах пишних лип

Медово, полум`яно п`янить
І з глузду зводить,
Розморює і манить,
Ллючи солодку воду

Не сум, а дивна радість
Вливається з краплями.
Впиваєшся в цю м`якість
Липневими словами...

Лечу.
Розбиваю калюжі.
Мовчу-
Стало зовсім байдуже...
Мене,
Може, швидкість врятує.
Мине
Оцей біль, що дратує

Включу
На всю гучність CD.
Мовчу.
Розчиняюсь...Пісні...
Чому
В грудях тільки пустир?!
Реву
І молю- відпусти!..

З очей-
Знову чорні патьоки...
З ночей
Я кидаюсь навтьоки...
З обійм
Вириваюсь. Не можу...
Це бій!...
І ніхто не поможе.

Облиш!..
Мокне чорне пальто...
Не спиш?!
Я тікаю в авто.
Лечу.
Розбиваю калюжі.
Мовчу-
Стало зовсім байдуже...

Віхола і хуга,
Снігові намети,
І якась напруга,
І хотілось вмерти...
Сніжні лапи міста
Тиснуть , огортають.
Сіре небо висне,
Й час не зупиняє.
І колотить душу
Ожеледь думок,
І морозом душить
Повсякденний смок.
Наступає серце
На моє свавілля,
Тане, ніби вперше,
І втрачає пильність.
Палить і морозить,
Нудить й надихає,
В жилах біль розносить,
Й душу не питає.
Шкереберть- у безвість,
В крижаний вогонь,
В цю грудневу впертість,
В ніжнісь цих долонь...

1
На Івана Купала
Цвіт-отруту шукала,
Квітку папороті рвала
На Івана на Купала

Кругом вогнища ходила,
Свічки з ладаном курила,
Трави й пахощі чадила,
Кругом вогнища ходила

І язичницькі боги
Мені душу берегли,
Вінок в річці не втовпли
Всі язичницькі боги

На Івана на Купала
Коханого лоскотала,
Русалкою обвивала
На Івана на Купала…

2
Не ходи до води,
Чужу душу не топи!
Хлюп!..
Де цар-зілля росте,
Заховаю себе
Всю!..
Не торкайся води
І цар-зілля не рви!
Плач!..
То кохана твоя
Стала рибам сестра,
Бач?!.

3
Ранок навіює тугу,
Розпач розбещено рве
З серця криваву напругу, –
Серце помре

Ранок роїться розкосо ,
Топить покручений берег,
Тихо таїться у косах,-
Серце помре

Кілька хвилин - і світанок
Зійде і зорі вбере.
Легкий останній танок,-
Серце помре…

Коли за обрій знов заходить сонце,
Імла срібляста криє вечір синій,
Я сумно гляну у своє віконце:
Там золотом кружляє день осінній

Там тріпотлива пісня і прощання,
Безкрає небо, всіяне зірками,
Там дум моїх спочинок і зітхання,
Там височіє осінь вже над нами

І віє сум звабливих кольорів:
Жовто-зелених, ясних і червоних,
Там день осінній полум’ям згорів,
І ніч іде в співанках своїх сонних

Іде так тихо і не сміє полохати
Птахів співучих і траву зів`ялу,
І зазирає нишком в кожну хату,
Колише всіх так ніжно і помалу

Я бачу ніч. Вона вже зазирає
І у моє розчинене вікно.
Осіння ніч співаночку співає.
«Добраніч!..» - побажала лиш одно.

Парує кава біля вікна,
Втрачає злато старий абрикос.
І пробирає якась тишина
Наскрізно, холодно, аж до кісток

І кофеїн не рятує й на грам,
Нервує страшно отой абрикос,
І відчуваю відсутність всіх брам,
І те, що швидкість несе під відкос

Сьорбаю каву, обпікаю губи,
І абрикос зітну - заморочив.
Бо відчуваю, інакшим буде
Моє життя. Лише б не наврочить…

Дивно, що березень сніжить,
Душу морозить, мовчить,
Дивно, що холодність ніжна
Душу ще й досі гнітить

Дайте вогню, щоб зігріти
Душу, думки крижані.
Дайте лишень не згоріти
Давнім безумством мені

Дикою - зве мене вітер,
Драмою - білі поля.
Дай же мені зігрітись,
Давня тривого моя!..

Сніжить в душі і у місті,
Ожеледь склить тротуар.
Думки розхристано-ніжні
Знов перестрибнуть в кошмар

Смак тютюну з карамеллю
Фібри усі пропахтив.
Поглядом болю і хмелю
Змити б увесь негатив

Знаєш, нема порятунку
В місті, що склить тротуар,
Дому нема і притулку
Думці від болів і зрад…

О.А.Ю
Чомусь хотілось жити з Вами
В великім місті,
Де над дахами
Багатоповерхових монументів смок,
Де сіро, а бувають тут барвисті
Лише реклами
Чужих облич, байдужих нам давно

І щоби Ви постійно поспішали
На свій трамвай,
І геть не помічали,
Що десь на інших коліях й шляхах
Хтось мислить Вас,
Близького, як відчай,
Й чужого, наче вдала гра актриси

Хотілося б зустріти Вас лиш раз
У тому місті,
Де мільйони справ,
На перехресті тисячі доріг.
І так зустрітись,
Щоби зупинитись
Від того погляду на вічність, на весь вік

Щоб Ви мене ніколи не шукали
В міському божевіллі,
Але запам’ятали ,
І вирізнили серед всіх жінок,
Як мрію вільну,
Ту, що не впізнали,
Ви в цьому місті, де відвічний смок

Щоб Ви жили спокійно, як і завше.
Любили книги.
І гарячий чай
З фруктовим мармеладом смакували.
І в образах близьких,
Як той відчай,
Моє ім`я зненацька упізнали…