Опис: Віковуха.
ЕСЕ

Стою посерд двору і дивлюся на рідну хату. Вона, своїми живими ще вікнами, дивиться на мене, наче розуміє, що я вже нічим їй не можу зарадити.Що чекає її доля сотень і тисяч покинутих українських хат. Жити в ній нікому і ніхто її не купить, бо їй виповнилося девяносто років. Буремного 1918-го мій дід Михайло, по батьковій лінії, з благословіння свого батька Григорія, у якого було 12 синів і чотири дочки, розпочав будівництво власної хати.
Збудована вона вмілими людьми, за віками перевіреною простою, але надійною технологією. Кладена з вальків глини, замішаної з соломою на дубових сохах. Вкрита хата була очеретом. Взимку ця покрівля добре тримала тепло, а влітку під нею було прохолодно.
Шибки вікон-очей хати бачили денікінців і махновців, червоних і білих. Стіни пам'ятають як у них штрикали залізними піками, шукаючи зерно у страшному 33-му. Як буксири витягли з запічка останній припас їжі, торбинку з квасолею. Як бабуся, маючи на руках чотирьох дітей, ризикнула зібравши рушники та сорочки, поїхати в Білорусію та виміняти на них пуд борошна. Всі діти залишились живі. З того часу крихти хліба зі столу вона збирала в долоню і відправляла до рота. Це був своєрідний обряд після кожного сніданку, обіду чи вечері. А нас, онуків, повчала, що хлібом кидатись не можна. Буде біда, як хліб кине.
З цього порогу, разом з односельцями, влітку 41-го пішов на найжорстокішу війну мій батько. Судилося на цей поріг повернутися живим, але живим не застав сина, який помер під час фашистської окупації без медичної допомоги від скарлатини.Чудом вціліла і хата, вогонь лише лизнув в одному місці підшиву, а покрівлю врятували, накривши мокрими ряднами. Добре, що німці-палії втекли на мотоциклах.
Звеселилась хата дитячими голосами. Довгими зимовими вечорами, при світлі каганця, ми слухали бабусини казки, вірші. З книжок вона їх ніколи не читала. Про Хлопчика-мізинчика, Бабу Ягу, Котигорошка, Микиту Кожум'яку, Шевченка, Глібова, Пушкіна, Лермонтова ми дізнались від неї. Та й виховала нас наша бабуся Мар'яна. Батько й мати цілими днями були на роботі в колгоспі. Батька ми бувало не бачили по кілька днів. Він ішов ми ще спали, а приходив – вже, набігавшись за день, спали без задніх ніг. Ноги ті часто були грязні і в ″курчатах″.
Зими нашого дитинства були багатосніжними і морозними. Найзатишнішим місцем була піч. Тут ми бавилися сякими-такими іграшками, а як підросли, грали в шашки, шахи і читали…Читали запоєм, навколо каганця поставленого на чавунець. Читання було найбільшим захопленням усієї дітвори. Ми переказували один одному прочитане, обмінювалися книжками, разом ходили до бібліотеки. Тому всі друзі дитинства досить добре володіють українською і російською мовами, з півслова розуміють гумор. Досить жваво і дотепно реагують на ті чи інші події, на вчинки чи ознаки окремих людей.
Навесні, гріючись під хатою на призьбі, ми любили спостерігати як за луками, над виораним на зяб полем, котилися сиві хвилі."Це святий Петро овець жене", пояснювала нам бабуся."Як прийде Петрів день, то цих овець не стане до слідуючої весни".
Хата була не лише дахом над головою. Вона була символом цноти і духовним оберегом. Бувало на старий новий рік дядьки-посипальники, хильнувши, інколи "заводились".Тоді можна було почути: "Сказав би я тобі, так піч у хаті"! Це сьогодні сквернослів'я заполонило двори, вулиці і громадські місця. Ще не так давно, років 30-40 тому, у присутності батька і сина в одній компанії не матюкались. А якщо в когось, ненароком, і злітало лайливе слово, то тут же лунала пересторога когось із присутніх:"Двоє з однієї хати!"
Руйнуються хати, руйнується віковічний уклад, який рятував людей у лихоліття. Доброзичливість і взаємодопомога замінюються черствістю і скупістю. На зміну взаємовиручці, за допомогою якої відбудовувались спалені війною села, приходить розбрат і самоізоляція.
Куди йдемо? Хата відповіла тужливим скрипом віконниць…