увесь світ – сіра речовина
якби не ми: ходимо, світимось, райдужно переливаємось
ніби ялинкови гірлянди – не можемо горіти одне без одного:
хтось із нас гасне – й неодмінно погасне інший

блискітки із твоєї шкіри осідають на моїй
ми змиваємо їх сірою речовиною світу: водами, повітрями, спілкуваннями
але вони – ніби малесенькі світляні родинки – вростають у нас
адже ми гірлянди, а гірлянди мусять сяяти від свята до свята

і так від міста й до міста стається: прогулянки, дотики крізь одяг, крізь шкіру
серце до серця, кров до крові, світло до світла, блискітки до блискіток
ми зупиняємось, ми цілуємось
я з'їдаю блиск із твоїх губ

Переходжу в той сон, де твоє волосся – всюдисуще
Де я прокидаюся, а ти спиш поряд, маленьке левенятко, і живі волосинки вилізають
Дрібненькими золотими змійками з твоєї гриви
І розповзаються всюди: оплітають моє тіло, населяють мої книжки,
Заповзають між ворсинки мого реглана

Я спостерігаю за золотими змійками твого волосся, ніби зачарований приборкувач змій
Із чарівних казок Сходу
Я загубив свою дудочку в попередніх снах, я не можу заграти їм ту мелодію
Яка змусить їх заспокоїтися, упокоїтися, не розповзатися

Твоя гривка, левенятко сонне, густішає просто на очах: змійки оживають, звиваються
Ти – добре, найдобріше втілення Медузи Ґорґони
І твої змійки кусають мене, і мені фантастично хороше
І я дивлюся тобі в обличчя
І не помираю
А прокидаюся

Там де ми збираємось бути нас іще немає,
але уже є жорстокість і втома
Свинець твоїх поцілунків на тлі мого серця –
Нас заретушовано, нас обведено ніби місця для трупів
на тлі жорстокості і втоми

а були місця для поцілунків ніби місця для інвалідів
а були наші двері – одне в одного – настіж прочинено
а були щасливі – високо – підлітали в повітрі до фосфорних зірок і місяця
аж до трепоту, аж до терпоту в пальцях

Ми іще не вирушили, а вже всі розмови навколо про жорстокість і втому
Переповнені автобусні зупинки пророкують байдужість
В чергах за спокійною смертю тільки й мови про довге щасливе життя
Жорстоке, втомлююче життя
Жорстоке, втомлююче життя,
З нього б лити свинець для твоїх поцілунків, після яких ти говориш про холод
З нього б лити свинець для морозива твоїх поцілунків
На тлі мого серця

там, куди ми приїдемо, океан випливе з наших голів
ми станемо рибами в ньому
і замість пальців у нас терпнутимуть кінчики плавців
коли ми жорстокість і втому оминатимемо

Готові до сновидінь – переходимо з одної кімнату в іншу
Як зі світла в півтемряву
Обрубуючи хвости тіней що кровоточать звуками кроків:
Вони запізнюються на ледве вловимі часини

В моїй голові тисячі чоловіків сперечаються
Хто з них більше на тебе заслуговує
В моїй голові – фондова біржа, де акції на тебе
Невпинно зростають

Готові до сновидінь – переходимо –
Знаючи, що сновидіння – поезія втоми
Подібно до того як гниття лимонної шкірки – живопис смерті
А зчищання бруду із пальто – музика неспокою

Неспокою, бо двері за нами ніяк не зачиняться –
Чийсь незримий крок застряг між одвірком та дверима –
На часинку спізнився; а ми не помітили й заснули,
Продавші всі акції на тебе всім внутрішнім чоловікам за безцінь

крапки над і — больові точки

самотність безболісна
самотність дерева, з якого не виростає іще одне дерево,
не розриваючи деревину і кору, не додаючи річних кілець у зрізі німба
самотність снігу навпроти ліхтаря і ліхтаря навпроти снігу

стерильність, ангедонічна безболісність
препароване часом вугілля тіл

зима у дзеркалах замерзлих озер і калюж — розпатлана
як божевільна, холодна жінка, що все у собі тримає
все пакує всередину себе, безрадісна, все стискає всередині себе
до стану льоду — прозорого вугілля

крапки над і — голуб'ячі клювки на снігу
крапки над і — самотні сліди каблуків на снігу
коли підошви невідомо куди зникають
ніби рана від кулі є, а пострілу — не було

стерильне місце на дереві — дупло, завіяне снігом
це холодне дівоцтво зими, яке тисне на неї, на лід перетворюючи
зима — та самка, що сама себе народжує, а тому триватиме постійно
особливо — всередині

все зникає, все вислизає як змії із власної шкіри
все — лише згустки пам'яті, тромби в крові
згадуєш — і захлинаєшся спогадом, корчишся, ніби в інсульті

обличчя пливуть навпроти очей — скляні кораблі сутінків
світляно-жовті, як ліхтарі, над темними плямами одягу
застрягають у пам'яті тромбами, і одразу ж розсмоктуються

рідні обличчя — найбільш болючі
приходять уві сні на інших тілах, заглядають у сплячі очі зсередини, муляють
ніби пилинка під контактною лінзою — обличчя коханих

а потім зникають, вислизають, як і усе — зі сну — але ж не з голови:
ніяка бабця їх яйцем із пам'яті не викотить
такі лінзи знімаються лише з очима, таке забувається тільки зі смертю

2009

(Й. Кертісу)
Кто бы что ни сделал, кем бы кто не стал
Никто не проиграл

Е. Летов

не навчений заземлятися, я випромінюю струм, вигораю ізсередини
так сніг ізсередини порожніє, коли людина падає в нього і робить янгола
потім піднімається, йде звідти, сліди вминаючи, ніби і янгол теж пішов від снігу
так я іду від себе, але навіть слідів не видно — тільки іскри, згарини, падають додолу

заземлення — це як стілець повішеному, який ногами перебирає, ніби вже швидко пливе
заземлення — це як прив'язати повітряну кульку й забути її на морозі — худнути, худнути, падати
як різко бити посуд — об землю (від горя, на щастя)
як сніг

ніхто не програв, все неодмінно справедливо
немає нічого підлішого від безоглядної справедливості
коли шальки терезів дорівнюють
коли боги й духи танцюють з людьми танок гармонії
і жоден не має права зламати ногу, впасти, загидити, зіпсувати усе
корчитися в епілептичному припадку в усіх на очах
дохнути, крючитися, зображувати янгола на голій підлозі
не лишаючи зрештою жодного помітного сліду

2009