Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Віра Сорока (1960)

Отримані коментарі | Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Віра Сорока, [ 2010-01-14 04:37:27 ],
на сторінці твору     "***"  

Ночі так багато, а значить можна й треба говорити - наприклад, про те, де живе насправді Ваша розумна і замучена життям лірична героїня? Я думаю, що там де вона живе, їй тісно. Може, тому Ваша метафорика така тривка і часом аж незрушна, що "тяжіння тіла рве попруги духу"? Вірю. Всі ми з часом байдужішаємо, піддаємося, подаємося в якийсь такий вологий спокій, де крила вже розправити важко, тому й у віршах буває так мало повітря. Я дозволю собі дати єдину маленьку пораду – коли дивитеся й намагаєтеся побачити щось таке, що вище неба, не забувайте й про небо, бо лише там лунає та музика, на нотах якої Ви зустрічаєтеся з тими, хто здатен чути Ваші твори. Хоча мені здається, що Ваші вірші й не призначені для польоту. А для чого? "тече все нижче й глибше теча днів". Вам уже, мабуть, казали, що поезія Ваша - для рідкісного вуха, чи то - рідкісних очей. Я впевнена, - казали. Бо її, цю поезію Вашу, не прочитаєш отак, зопалу, над нею треба сидіти й думати. І перечитувати. Бо в ній - робота, яка, в свою чергу, такої ж роботи потребує від читача. Ви теж мабуть знали, що змушуєте читача сісти за роботу. І Ви теж мабуть знали, що читачів таких буде мало. Бо Ви ж самі отут і зараз кажете всім, що "шукає хтось не тверді а тепла". Але я впевнена, - до Вас приходять. Приходять з шанобою і навіть трепетом. І я майже впевнена, що ті, які приходять, ніколи не зважаться назвати своїх імен, не зважаться переступити порогу Вашого життя, не зважаться заговорити. Але ми з Вами знаємо, що вони є. Я знаю, бо зараз прочитала чотири Ваші вірші тут, а тоді ще... багато на іншому сайті. А Ви знаєте тому, що якби не знали, то не писали б таких віршів. Я кажу таких, бо бачу, що від збірки до збірки Ви вперто залишаєтеся вірною собі, а це дуже непросте вміння. Ви залишаєтеся вірною собі не завдяки, а попри. Я не здивуюсь, якщо Ваше особисте життя склалося десь так, як і моє: поливаю квіти і чекаю дзвінків сина, часом зустрічаюся з чоловіком, знаючи, що це геть не той чоловік. А може я й помиляюся. І я хочу зараз помилитися... Але в будь-якому разі „віджилі крони не вростають в небо” – це про мене Ви написали. Таки не вростають, а так – теліпаються в повітрі. А коренями, які гниють у лоні пам’яті Ви мені навіть боляче зробили, бо я довго ходила й не розуміла, що саме непокоїть. А то вони. Дякую. Я колись закінчила той самий ВУЗ, що й Ви. Але на чотири роки раніше. І скільки я не вдивлялася у Ваше фото – не пізнала. Я теж колись писала вірші. Важкі. Я розуміла що вони важкі, як бетонні плити, і перестала. Але читати до цього часу не розучилася ніби.

Повторюся, я багато прочитала. І я розумію і бачу, що Ваш шлях поезії був не те що навіть нелегким – він просто був. Здається, що жодного дня Ви не стояли на місці, а тільки рухалися й шукали. Ви йшли, відкривали для себе нове, Ви помилялися й визнавали свої помилки, терпіли фіаско, падали як у трагічні провалля, так і в просто смішні калюжі. Але у Вас є це життя. Життя поета! У Вас є цей шлях, справді шлях, а не мільйон самоповторень, самозакохань, самозізнань, і часто відвертої душевної мастурбації, як це буває в багатьох, кому бог не дав ні ума, ні крил. Що ходить собі така от дівчинка по своїй кімнаті, дивиться в люстерко і десятий рік поспіль доймає його одним і тим же, всім нам відомим запитанням, навіть не помічає, що люстерко вже давно здохло, бо йому набридло казати одне й те саме щодня. Читаєш часом і жахаєшся – ну все одне й те ж! Ну де вони -обличчя? Кругом суцільні розмальовані мармизи. Придумали три красивих метафори, прочитали приємним низьким голосом п’ять віршів десяти чоловікам, видали книжку в тоненькій обкладинці – і все, можна лягати вмирати. Місія виконана. Або ще краще – на кістках таланту зробити літературну кар’єру – років двадцять читати на презентаціях чужих книжок один і той самий вірш, займатись медіями та писати рецензії. То звідки ж у Вас всього стільки? Як Ви не розгубили? Як не втратили? Мабуть же не одну сотню разів зимовими тупими ночами приходило до Вас огидне, як холодний піт, рішення не писати більше. „і рід пізнавши проклинають рій”. Не проклинайте. Згадайте цю зимову ніч, згадайте тисячу разів мудру і стільки ж набридлу істину про те, що бог не посилає нам випробувань, які були б нам не до снаги. Талант – певною мірою прокляття. І знаєте, зараз уже, коли мені без п’яти хвилин п’ятдесят я так жалкую, що не проклята. Я вже практично порожня і „свідома марності сліпого лету”, та ні, навіть і не лету. Ви інша. Може навіть от годину тому Ви подарували мені бажання жити. Жити щоб думати про те, що вже прожила. Жити щоб знати, що десь живете Ви, що Ви десь пишете. Для мене. А значить – у Вас є рідкісна можливість таке дарувати.