Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Андрій Мочурад (1987)




Огляди

  1. Дев’ята симфонія (рефлексії до процесу творчості )
    Чи часто Вами керує бажання написати якийсь твір, що став би для вас значущим, чи навіть фатальним?

    Щось, що довго виношується у глибинах, твір котрий за періодом інкубації може зрівнятись хіба що з висиджуванням скам'янілого яйця динозавра?

    Єдина втіха, як нам видається, що все ж ідея не скам'яніє як оте яйце, а отже має більші шанси бути народженою.

    Це виношування пов'язане чи то з нерішучістю, чи то з хаотичністю думок. Ні, не отою нерішучістю, котра поселяється у маленького хлопчика, котрий спостерігає за симпатичною однокласницею, але за вечір ледве спроможеться заросити її до танцю.

    Скоріш йдеться про нерішучість, пов'язану з вибором основних китів твору, схожість з вибором фанатичного аспіранта перед кафедрами, котрі однаково зацікавлені у молодому науковцеві.

    Себто вибір між тими царинами у які повністю заглибишся. До прикладу, бути археологом чи астрономом - однаково розглядати камінці, лише еталонні розміри різні і напрямки протилежні.

    Або, якщо прагнете еквівалентного порівняння, губиться у зухвалому виборі між танго і рок-н-ролом, коли на танцмайданчик тягне білокура кучерява бестія.

    Бо ж яку замовиш музику, такий одяг і будеш скидати зі своєї бестії у неминучу ніч завершального танцю.

    Себто неминучість очевидна, питання ж стилю й смаку (у нашому випадку теми та прийомів) залишається складним вибором.

    Та нерішучість також може бути диктована бажанням глибинної посвяти, що її можна порівняти з гурманом, котрий вивчає найдетальніші теоретичні відмінності виноробства, перед тим як відкоркувати єдину в наявності Шато Латор 1963 року.

    Усвідомлюючи що відкоркувавши ідею її уже потрібно буде смакувати. До дна.

    У спрощеному варіанті можна говорити про недостатність теоретичного матеріалу, базису, котрого одначе постійно буде недостатньо, адже творчий процес саме процесс, а не фіксація якоїсь короткотривалої позиції.

    Так так так.. дехто закине мені зраду улюбленого класицизму, носом тикаючи як невихованого котяру у поетику Мольєра і необхідність продумувати характер героїв (себто і сюжет) для постійності і стрункості задуму.

    Таких дотепників відішлемо до ішого класика, на цей раз класики року, Джона Ленона: "життя це те що минає допоки ми будуємо плани".

    Отим життєвим вітром перемін завжди стає хитання між достатністю і фрагментарністю.. не лише теоретичного базису, а й ресурсу.

    Усвідомлюється ж бо, що твору потрібно присвятити час, сон та коханку-музу. Останнє мабуть найважче, оскільки з такого солодкого батярській душі, вільного флірту, що притаманний короткому віршу, перетворюється на подружній обов'язок, коли системно, щоденно потрібно кохатись.

    Добре якщо з музою, у іншому випадку просто кохатись над твором. Самому.

    Отут знову згадується про фатальність. Муза може й не пробачити легковажного ставлення, а що не пробачить твір, якщо його не кохати, пробачте кувати, так це уже напевне.

    Наскільки важливою стає роль сублімації, адже у вишуканому товаристві з коханкою, яка б вона не була вишукана, з'являтись може лише відвертий зухвалець, а твір ще залишається на стадії наліплювання глини на ребро Адамове, або як мінімум неодягненим.

    Тут графомани потрапляють у пастку, намагаючись якомога хутчій похизуватись своєю пасією на найближчому балу, не дбаючи про простакуватість і провінційність подруги, котра не здатна себе зарекомендувати у вишуканому товаристві якісною суттю, чи в найгіршому випадку навіть формою.

    Для них бо важливо не з чим вони прийшли на бал, а факт їхньої там присутності. То й кохаються аби-чим.

    Наскільки часом буває заіржавілим отой важіль, що перемикає ерос чи лібідо у інше русло.

    Мотиваційним елементом виступає бажання все таки танцювати на балу а не стояти осторонь народного гуляння, очікуючи можливості вигукнути у натовп кілька слів.

    Прийнявши утопічність що натовп інтерпретує вигуки і з якогось дива захлинеться оваціями, мала втіха, бо цей дукат худенький ще й з обрубаними краями.

    Куди цікавіше почути схвальність самого монетного персонажа, хоч нема гарантії що він буде отим посвяченим, думка якого перехиляє шальку схвалення натовпом.

    Доречі цікаво розглядати цей ідейний твір чи ідею твору як рубіж. Чи дійсно хочеться переступити перевал, бо ж тоді потрібен спуск для наступного підйому.

    Або шалений допінг для виростання ніг й короткого шляху. Ніцше не залишав його рецепту, але мабуть без плутонію, чи бодай збагаченого Урану не обійтись.

    От лише ні першого ні другого допінгу не розгледіти, якщо міцно стояти на поверхні землі.

    Та навіть якщо вдасться, вершини перестають бути вершинами, а лише камінчиками у сандалях.

    Боги ж вмирають, чи в кращому випадку стають примарним сном Мєндєлєєва, не завше встигнувши пофліртувати зі земним і народити той дефіцитний Кронос-Час, такий необхідний для "золотого періоду" творчості.

    Це при умові здатності автора переварити той плутоній змін, необхідний для якісного вдосконалення, що вже саме по собі й не пахне Ельдорадом.

    Та й саме ельдорадо все частіше асоціюється з електротехнічним маскультом (читай - в інформаційну епоху), котрий в наш час підсовують під виглядом античного золота.

    Тоді автор приречений на роль чи то відлюдника, чи то пророка, однаково не зрозумілого сучасникам.

    Тож повертаємось до мотивації створення глибинного твору, чи то пак мотивації глибини створюваного.

    Шліфувати цей шматок срібла варто, щоб роздивитись себе самого у власноруч створеному за старим правилом дзеркалі.

    Але де ж гарантія, що той шматок досконалого буде саме сріблом, коли у моді платина, пробачте, пластик та стрази?

    Перше не в змозі вбити мікробів споживацького суспільства, яке б вино з нього не пити, друге не в змозі розрізати скляну перепону до якості, що стала музейним експонатом.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --