Розстріляють до завтра царя,
Ще тебе і мене розстріляють.
І насититься кров’ю земля,
І останні церкви допалають.

На руїнах стоятиме трон
Нео-Зевса – героя війни,
І в державі розстріляних скронь
Ти продаш чи подзвонять вони.

Новий храм побудують катам
Діти Авеля й діти дітей,
Півстолітня ця Зевсова гра
Затаврує мільйони людей.

Не вини їх, Господь, не вини,
Що не сміють зайти у Твій дім,
Тільки після убитих царів
Й досі страшно молитися їм.

Розстріляють до завтра царя,
Моїх друзів, батьків і мене.
Буде п’яна від крові земля,
Та на плечах катів не засне.

2011

ти пішов. лишив ключі від серця.
ти пішов, і я тепер сама.
пульс життя в долонях обірветься
й запанує холоду туман.
я ключі від серця поміняю
на цукерки, каву і вино.
я тебе забуду, точно знаю,
змушу, та забуду все одно.
ти пішов. лишились тільки тіні
наших вже вчорашніх «я і ти».
ти пішов. самотня вмить квартира
й сигарети суїцидний дим.
ти пішов. лишились тільки сльози,
мої сльози усамітнених ночей.
розгубила своє щастя при дорозі,
то ж рікою хай до тебе потече.
твої речі я сховаю у коробку,
ще сиру сорочку досушу.
я сама лишилась в мить коротку.
більш тебе ніколи не впущу.
ти пішов. а я і не тримала.
ти пішов. лишив мені ключі.
за вікном душі лише тумани
і самотність голосно кричить.

2011

У тебе родимка на лівому плечі.
Мовчи…
Я знаю все, і навіть трохи більше.
Тиша…
Магічна тиша дихає, послухай…
Вдруге
Цілую родимку твою.
Люблю…
Давно люблю, здається все життя.
Вуста,
Вуста твої вологі і смачні.
У сні
Подібний на маленьке левеня,
А я
Любитиму тебе, тебе завжди.
Зажди,
Не сполохни чудовий день ранковий,
Знову
Торкнутись дай твого плеча,
Хоча
Вже родимка заснула… Ну, тоді
Тобі
Цей поцілунок у вуста сховаю.
Знаю,
Що ти підеш до завтра чи на місяць.
Стисну,
Від болю стисну у кулак образи.
Разом.
З тобою разом завжди хочу бути.
Стукіт,
Не чуєш стукіт
Твоєї родимки в моєму животі.

серпень 2010

Ми живемо на двох берегах
Одного державного прапору.
Тягнеш ти, і тягну я
Колір правди до свого табору.
Ми прихильники різних ідей,
Ми говоримо різними мовами,
Поділили усіх людей
На «твоїх» і «моїх» порівну.
І немає добрих чи злих,
Лиш питання «якої нації»
Всіх поділить на два табори
І на дві політичні фракції.
Я по вулиці йду, мов чужий,
Як говорю державною мовою,
Пальцем тичуть на тебе брудним,
Ніби плюнув на vip-територію.
І дивуються люди: «Як так,
Знаєш мову своєї нації?»
- ну а як же, і батько знав,
і не сором у тім зізнатися!
Лиш болить за мій рідний народ,
Що живе між фракційними війнами,
Й, наче гість, на святковий, на торт,
Має вибрати, де Україна.

24.08.2010

На руках сліди заліза,
Ще сліди твоїх укусів.
Ти не зможеш, я наріжу
На деталі центр пульсу.
Мій діагноз вже в кишені,
Де й ключі твоєї зради.
Ти зачиниш міцно двері,
Розпадусь на дві монади.
І одна помре в лікарні
У важких і довгих муках.
Інша виживе і стане
Мого серця чистим звуком.
Всі шукатимуть монаду,
Що помре в дощі травневі.
Не скажу нікому правди,
Не порвуться струни-нерви.
Ти відчиниш брами-двері,
Що були колись між нами.
Тільки пізно. В серці ферум,
І душа в слідах і плямах.
Ти мене згадаєш вдруге,
Та в кишені, вибач, пусто,
Ти для мене колись другом,
Ти мені ножем по пульсу.
На долонях – злами ліній,
Придивись, побачиш шрами,
Моє рване юне тіло
Всі по черзі зашивали.
На руках сліди заліза,
Моє тіло – із монади.
Шрами стали лиш ескізом
Чорно-білих ліній зради.
серпень 2010

І кожен рік, неначе знов Голгофа,
І голоси юрби: «Розпни, Його, розпни!»
І вся земля умита Його кров’ю,
І тільки янголи витягують цвяхи.
І кожен день вони вбивають Бога,
І кожен день плюють на Божий дім,
І від скорботи кровоточать ноги,
І плаче у Розп’яття Херувим.
І знов, і знов рахує Юда срібні,
Всім в очі «Ні», а за спиною «Так»,
І знов юрба потопчеться по Біблії,
І, мов бандита, розіпне Христа.



2010

Як не любиш мене, відпусти,
І хоч раз без зайвих хитрощів
Скажи «так» чи скажи вже «ні»,
Обірви надій моїх ниточку.
Як не любиш мене, відпусти,
Не тримай за останній подих.
За любов мою палку прости,
Забирай і міняй на свободу.
Не забудь про рахунок, неси,
Заплачу за усе, ще й в відсотках,
Забирай чайові і прости,
Ось ключі від квартири в суботу.
А прострілене серце своє,
Мов поштову приклею марку,
І з любов’ю, в конверті, з фойє,
Надішлю тобі, милий, на згадку.
Ти цвяхами мене, мов Христа,
Молотком, мов по стертим нервам,
Скажи «ні» чи скажи вже «так»,
Відпусти чи бери до себе.
Як не любиш мене, відпусти,
Не жалій, відпусти і крапка.
Не мене, так хоч іншу люби,
Люби міцно її, люби палко.

2010

Старий рояль у чорному костюмі
Ще пам’ятає Баха і Бізе,
За півстоліття пальці не забули
Знайомі клавіші зі скрипом ноти ре.
Концерти джазу, пиво, дим сигари -
Старий рояль у серці береже,
І як любив дуети під гітару,
І скрип знайомий тої ж ноти ре.
Ніхто тепер не грає на роялі,
Заснули звуки Баха і Бізе,
І тільки клавіша четвертої октави
Скрипить і западає в ноті ре.

2010

Ти сховай мене в свої долоні,
Захисти від вітру і вогню.
Відбиває пульсом в моїх скронях:
"Я люблю… лише тебе люблю".
Не зважай на паузи між нами,
Збережи у спогадах любов.
В скронях, мов на клавішах роялю,
Звук «люблю…» я чую знов і знов.
Не забудь мене, тебе благаю,
Не втрачай, не розкривай долонь.
Ритм знайомий пальці відбивають
На роялі чорно-білих скронь.

Я вплету у віночок печалі,
Квіти радості теж вплету.
Я тебе серед інших впізнала
І тебе серед інших вкраду.

Заквітчаю віночком долю,
Застелю пелюстками шлях,
Заведу тебе в макове поле
І присплю у червоних краях.

Я вкраду тебе легко, звабливо,
До безтями, вкраду назавжди,
Бо люблю тебе, мій сизокрилий,
Й хочу, щоб полюбив і ти.

2010

Наші руки в крові,
Наші душі в гріхах,
Ти нас, Боже, прости
На святих небесах.
В плямах одяг, взуття,
Тіло рване в порізах,
Божевільне життя
Наступає на ризи.
У жалобі церкви,
Б’ють в набат християни:
- Ти нас, Боже, спини
На путі на кривавім.
Отче наш, що єси,
Щохвилинно, щоднинно,
Ти нас, Боже, прости
Й захисти Україну…

2010

розплавлені кров'ю
залізо.
і стогін
глибокий, самотній
в повітря.
в безодню
вдивляються очі
щоночі.
щоночі
ввижаються тіні,
мов плями.
на стінах
шприци і таблетки
міняю
на стерті
всі вени і нерви,
і клапоть.
паперу

2010

Ти – мусульманин,
Я – християнка.
Ти – мій останній,
Я – лиш коханка.
Ти – не полюбиш,
Я – не шкодую.
Ти – все забудеш,
Я ж – не забуду.
Ти маєш сина,
Я маю тебе.
В тебе дружина,
В мене проблеми.
Ти не покличеш,
Я теж не стану.
Ти – мій колишній,
Ти – мій останній.

2010

І дотиком на дотик відповісти,
І подих твій ловити кожний-кожний,
Не треба слів зі змістом чи без змісту,
Бо так як ти любить ніхто не зможе.
Рука в руці – мов електричним струмом
Від мозку до кісток, від моїх А до Я,
І як ти так любити мене здумав,
Нікого, лиш мене, лише на все життя.
Люблю тебе, а ти мене ще більше,
А день новий рахує мої сни.
Про наш роман сценарій не напишуть,
Та це пусте, ти лиш мене люби.

2010.

Нечуване диво
сталось в країні:
у нас в президентах –
Анна Ахметова.
Тепер у Європу
З голою …
Не стануть пускати,
брудом заляпаних.
Та що нам цей Захід!
Не дуже і надо!
Наш вибір – Росія
Велика, красива.
Пунктиром всі в Азію
Монголообразную.
Ми вивчимо мову
Калиново-жаргонну
Й закриєм в Європу
Назавжди ворота.
І Анна Ахметова –
Фігура конкретная,
Нам стане за брата,
За мати і тата.
Отак, моя мила,
Колись, «Україно»,
Ти вибрала ката
Собі в рідну хату,
Порізала коси
Злотоволосі,
Дала зґвалтувати
В своїй власній хаті.
Двоколірний прапор
Не зникни на мапі,
Щоб мову співучу
Кати не замучили,
Щоб сили не втратити
В своїй рідній хаті нам!

2010

Я, напевно, люблю,
І, напевно, що Вас,
І, напевно, що завжди любила.
Кроки серця спиню,
Задушу всі слова,
Що сказати Вам так і не сміла.
Я вкраду в свої сни,
Я вкраду назавжди
Ваші вчора, сьогодні, завтра.
І ніколи вже Ви,
І ніколи вже я,
Більш ніж є, нам ніколи не стати.
Нам не жити разом,
Не ростити дітей,
Не ділити країну навпіл.
Ваша літера Є,
А моя завжди У,
Ми єдині лише на мапі.

2009

Минула осінь жовтими тінями.
Забуті кроки, аромати мірри,
сліди всі стерті мокрими дощами,
втопились ріки крові в звуках ліри.
Коротка пам'ять на твої пейзажі,
І осінь вже не згадує твій колір,
Твої полотна і ескізи епатажні
Згоріли, зникли на земній долоні.
Вітри задули всі свічки у храмі,
Ридають дзвони, жалісно голосять.
На рясі сльози, кров і рвані рани,
Що омивають зранку мої роси.
За осінню зима холодна плаче,
Звучить на вулиці старе адажіо.
Та все не так, як ти хотів, юначе,
Колись тоді… учора… певно, завжди…

2008

Люблю Твої розбиті вщент дороги,
люблю Твої розморені степи,
люблю все те, що зветься Україна,
і все, що Україною звеш ти.

Люблю Тебе так стримано і палко,
що трохи заздрю і ревную водночас.
люблю як жінку, як бабусю, мати,
люблю й молюсь, як молишся за нас.

Не плач, моя любима Україно,
Не личить смуток княжому вбранню.
Ти молода, чарівна, енергійна,
І головне, що я Тебе люблю.


2009

Мій ненароджений малюк.
Привіт. Це мама. Тук-тук-тук.
Ти як там, хлопче? Як живеш?
В животик мамочку штовхнеш?
Штовхай, я рада, бо люблю,
Тобі життя я запалю.
Мій сину, мій маленький принц,
Ось тато яблучко приніс.
Давай з’їмо і підростем,
Щоб сильним був ти королем.
Ти мій маленький, мій синок,
Повітря свіжого ковток,
Люблю тебе, тобою сню,
І рух твій кожен я ловлю.
Радієш ти – радію й я,
Моє ти сонце, янголя.
Спи, мій козаче, засинай,
Й поменше мамочку штовхай.
Слухняним будь і не пустуй,
Вже скоро разом, не сумуй.
Цілую, синку, добрих снів
Під мамин тихий, ніжний спів.

2010

Дивіться, дивіться, мамо,
У неба рванії рани!
Треба зашити скоріше.
Де швейна машина? Швидше!
Ні, краще руками! Мамо,
Рани у неба криваві.
Просіть, просіть допомоги!
У кого? Мамо, у Бога.
Тільки б вспіти зашити.
Ножиці, мамо, несіте…

Ось і кінець, слава Богу.
Ще б трохи і змокли б ноги.
Ще б мить і нас би, мамо,
Занесло б на дно океану.
Ще б подих і ми б з вами, мамо,
Злилися із небесами.
Буває ж таке, мамо,
Ми встигли, а в мене – рана.
Дивіться, дивіться, мамо,
У мене легеня дірява!
Заший мені, Боже, дірку
Й на латці лиши срібну зірку.

2010

Я в Бога попрошу пожити
Ще день,
А може й більше.
Я в Бога попрошу любити
Тебе,
А може й іншого.
Я стану в чергу за свічкою
По гривні
Чи так просто стану.
Колись це було незвичним все
нині ж
Шепочу вустами:
- Прости мені слабкість, Отче,
Прости
Й не задуй мою свічку.
Я жити хочу, так хочу,
А небо
У вирій курличе.
Над храмом, над куполами
Хмари
Прозоро-білі.
Невміло гаптую словами,
А свічка
Ліниво горіла.

2010

Постріл у скроню.
Від болю. Від болю.
Постріл у серце.
Від втоми до смерті.
Постріл в легеню.
Від тебе для мене.
Постріл у руку.
Від пульсу. Від стуку.
Постріл по ниркам.
До болю. До крику.
Постріл в коліно.
В єдине. В єдине.
Останній – у небо.
І більше не треба.
2010

Іржавий колір на деревах
Перлах
Іржавий колір на монетах
Стертих
іржаві лиця перехожих
може
іржава осінь ця
різноголоса
Боса.

2009

ти з’явився на мить,
щоб назавжди піти,
щоб назавжди лишитися тінню,
щоб ніколи не стрітись
в моєму житті,
не дивитись зі мною новини.
ти з’явився тоді,
щоб не бути тепер,
щоб не бути ні завтра, ні потім,
щоб не стати лиш другом
в світі вічних манер,
в світі стертих забутих мелодій.
ти з’явивсь на момент,
щоб надовго лишить
в моїх файлах свої повідомлення,
щоб забути про все,
все забути за мить,
навіть образ мій осінню втомлений.
2008

Це не дощ, а сльози неба
На потомленій з чекання,
На розпеченій й забутій
На долоні помирають.
На долоні помирають
Від занадтого кохання,
Від цілунків ніжних надто,
Від занадтих слів останніх.
Від занадтих слів останніх
І тривалих довгих пауз
Між виставами, ролями…
Надто все було між нами.
Надто все було між нами:
Ритми серця, колір ночі,
Все скінчилось. Інтермецо.
Більше надто вже не хочу.

2008

Не ведуть забуті стежки
до моєї домівки. сьогодні.
стерли плями чорнильних рядків
дощові сумні мелодії.
розкрутилась планета Три
надто швидко і необережно,
ти прости мені, прости,
мою душу безмежно бентежну.
ти прости зайвість рухів і слів,
і цікавість нестриману, часом,
ти прости швидкоплинність днів
за бажання дихати разом.

2008

І струн торкнувся вітерець
Так тонко, ніжно, ледве-ледве,
Неначе з ангельських крилець
Прозорість впала в небо з медом.
Злилися фарби всі на мить,
Струна струну звива в обійми,
І вспіти б музику вловить
У зливі струнних переливів.
Швидкими рухами струна
Відкрила вікна в вічний простір.
Відлуння струн, луна… луна…
Луна мелодія самотня.

2009

Я не люблю, це п’яний вітер
Повітря сколихнув між нами вчора.
Я не люблю, це серця ритми
Частіше б’ють, коли проходиш.
Я не люблю, це просто вірус
зробив мене таким інакшим.
Я не люблю, це лиш наснилось
Про той єдиний день вчорашній.




2009

В цей дощ я згадую тебе,
Твоє бліде сумне обличчя,
В повітрі пензликом воджу
На полотні моїм незвичнім.
Швидкими рухами ловлю
Твій погляд плавний і мінливий,
На полотні пишу «люблю»,
І знов стираю слід від ліній.
Вальсують краплі дощові
На полотні моїм потертім,
Недовго їм, як і мені,
В танку кружляти на паркеті.
Змивають краплі мій сюжет,
Сповзають тихо сірі плями,
І твій розмитий силует -
Вже епізод нової драми.

І хочеться збирати безкінечно
В букети запашні медові квіти
І дарувати просто і безпечно
Щодня або й частіше
Шикарним жестом бідного поета
Лиш тій, що так любила літо…
І хочеться п’яніти до безтями
від тих простих
завжди знайомих звуків,
і стати небом і його дощами,
і цілувати ніжні її руки…

2008