В мене вже немає що розповідати… ти все вже написала
Навіть в цій сумній осені є щось хороше. Хоча б те, що такої осені ти кохав мене. І не важливо коли це було, найважливіше, що це було! Зараз сучасність просто не має значення, бо я не хочу сумувати за часом. А ти просто кохаєш мене в просторі часу минулого, а може й майбутнього…
Може…
А про що ти думаєш, коли ввечері дивишся на яснозоре небо? Чи згадуєш мене? Чи вже забув…і щасливий? Та я, власне, і не проти…Якби тільки знати…хоч щось! – Невідомість лякає.
Пам’ятаєш, як звав мене по-імені? А я пам’ятаю… ох як пам’ятаю! В мене часом й дотепер в душі щось перевертається, ніби ти згадав мене.
Боляче і радісно водночас… - Ти мене пам’ятаєш! Здається, - оце найболючіше…Здається…
А, власне, що гірше: запитати і отримати негативну відповідь, чи запитати і почути, що тебе пам’ятають…згадують…живуть тобою.
Напевно, найважче запитати і обпектись мовчанням… Бо тоді здогадки іронічно почнуть доїдати залишки душі, свідомості…
Коли знатимеш – буде не краще. Якщо все ж кохає, то спогади так само доїдатимуть мене з середини, якщо ж – ні… такий варіант недопустимий, його не існує. Або чи я вже «якась»..? Нічого не можна стверджувати.
Так ти мене кохаєш, чи я тебе намріяла?! Дивно було б почути зараз до щему в серці знайому мелодію і твоє ім’я в телефоні…
Я б загадала на зірки знову, але… Як-не-як, досвід заважає.
І я знову диву в ізольованій пам’яті зі своїми спогадами. Так не можна…Не витримаю… Хочу на волю! Щось забарилася я в своїй любові-еміграції… Відпусти мене в рідний край!
Ну хоч би щось..! Хіба ти не чуєш?! Я кожен день живу надією тебе. Ну постав мені вже вирок. Я не можу більше чекати! Дивитись як моя любов стоїть коло зашморгу, шукаючи своїми очима в моїх хоч краплю якоїсь відомості. Це відчуття «на лезі небокраю»… Крок вліво – крок вправо … і - безкінечність.
Знаєш, а я вже якось і призвичаїлась… АЛЕ Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!!!
…тихий розпач любові : «Вмерти - не дають…»
І так щодня, і так щоночі.
Навіщо, за які гріхи
Мені ще сняться твої очі?!
І я з собою – вороги.
Так непомітно вкрасти в мене все… Ах ти ж…нащадок Прометея! Моє життя було для тебе богом, напевно, тому то ти і вкрав у мене все в цьому житті… Ну що ж, майже приємно…
Мої боги тебе не розп’яли! – Кохаєш…
Якщо так – подивись на мене найяскравішою зіркою!
* * *
_____
Ех… ти б тільки знала..!
_____
Ну-ну…Але ж ТИ це знаєш, правда? – от у цьому і є вся справа.
Знаєш, очевидне відкривається лише тому, хто хоче його відкрити…
_____
Ну і що ж далі?
_____
А далі – життя… Гадання на зірках – грішна справа, але все ж…
А якщо взяти і зателефонувати першою? Може, він більше всього чекав цього моменту…
АЛЕ є побічна дія – у будь-якому разі краще не буде! Або так, як є, або краще в протилежному напрямку.
Ми самі повинні віддавати собі накази!
Рано чи пізно перед нами постає вибір, який потребує від нас цього. Треба бути готовим до цього, адже застане в найнезручніший момент, коли навіть не підозрюєш і не чекаєш.
Не можна в собі все накопичувати… - бо колись не витримає.
Не повторюй гіркої долі!
Ти сама її набажала…
А тепер… якби твоя воля…
Якби знала..! Ти б не страждала.
Ніколи, чуєш, ніколи не кради чиїсь ролі! Вони всі вже зайняті! - Лишається бути собою…
Але будь собою так, щоб ніхто навіть не здогадався, що твоє життя – суцільний експромт.
_____
01.06 27.11.10
Коментарі (2)
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --