Правда в тому, що
тріщин
є вдосталь

просто щоб нагадати:
є ті, що розділяють лівшу і правшу
пекінця і москвича
далекозорого і короткозорого
жандарма і повію
оптиміста і непитущого
священника і митника
екзорциста і гомика
дещевку і непідкупного
блудного сина і детектива
борхеса і сабато
великі і маленькі літери
піротехніка і пожежника
жінку і феміністку
рибу і бика
профілактика і революціонера
незайманого і імпотента
агностика і служку
безсмертного і самогубця
француза і не француза

в короткі чи довгі строки
кожна з них
виліковна

є лиш одна тріщина
невимовно глибока
вона пролягає між людиною захопленою
і людиною розчарованою

і хоча можна злегка перестрибнути з одного на інший край
проте стережися
всі ми тут
і ви, і ми
її розділяємо ще глибше

тож пані та панове
вирішуйте
на якому боці
залишитеся ви.
2009

Якщо лише торкнешся мого серця,
припадеш вустами до мого серця,
увіп*єшся своїми зубами,
розіпнеш мені груди кривавою стрілою язика
до самого мого серця, що б*ється під шаром пилу,
якщо вдихнеш у нього життя, на березі морському, плачучи,
воно б забилося звуками темного шуму, коліс поїзду, забутих снів,
хвиль на воді,
осінь, що сховалась в листі,
піснею крові,
тріском вологої ватри, що запалила небо,
звуками мрій чи гілок, чи злив,
клаксонами печальної пристані;
якщо лише дмухнеш на моє серце на березі моря,
ніби білий привид,
на гребені хвилі,
на спині вітру,
ніби привид, що скинув кайдани, на березі моря, плачучи.

Як довга відсутність, як раптовий дзвін,
море розділяє стукіт серця,
йде дощ чи вечоріє, на самотньому березі,
і приходить невблаганна ніч,
піднімаючи понуру блакить знамені мертвого корабля,
заселяючись планетами з найхрипкішого срібла.

І звучить моє серце як похмурий равлик,
завиває, о, море, о, жалість, о, розтоплений страх
радісний в нещастях і зламаних хвилях:
і в цих звуках море звинувачує
свої відкидні тіні і зелені маки.

Якщо ти, раптом, існуватимеш на похмурому березі,
оточеному мертвим днем,
віч-на-віч з новонародженою ніччю,
наповненою хвилями,
і ти дмухнеш на моє серце, що стискається від холодного жаху,
дмухнеш на самотню кров мого серця,
вдихнеш нове повітря в його голубино-вогняний стукіт,
забилися б чорні склади в його крові,
прилинули б його нескінченні червоні води,
і воно б зазвучало, зазвучало б як тіні,
зазвучало б як смерть,
забилося б як горн, в якому поєднались вітер і плач
або пляшка, що бездумно випромінює страх.

Хай буде так, і блискавки покрили б твої коси
і дощові краплі просочилися б крізь твої очі
щоб створити плач, що ти сховаєш в серці
і чорні крила моря замкнулися б
навколо тебе, з величезними лапами, і карканням, і пір*ям.

Чи справді хочеш ти стати самотнім привидом, що
біля моря грає на своєму сумному, безплідному інструменті?
Чи просто кликатимеш,
твій розтягнутий звук, твоя чарівна сопілка,
твій порядок зранених хвиль,
хтось і прийшов би, можливо,
хтось прийшов би,
з вершин островів, з кривавого дна океану,
хтось прийшов би, хтось прийшов би.

Хтось прийшов би, несамовито дмухає той,
хто співає мов сирена для мертвого корабля,
як плач,
як регіт посеред піни і крові,
як кровожерлива вода, кусаючи себе і співаючи.

На морському вокзалі
мушля його тіні скидається на крик,
птахи моря втікають, відмовляючись,
лінії його звуків, його похмурі засуви
воскресають на берегах самотнього океану.
2009