Стрімить сніг
в іншій реальності
за вікном
як потічок в горах.

Над людським чеканням пливло незбагненне, велике, живе, тріпотливе оранжеве сяйво, яке заполонило Майдан… Це – ще вчора маловживане слово, яке замінювалось звичнішим – площа – сьогодні не потребує перекладу на інші мови, бо стало символом пробудження заколисаного чужою правдою народу.
Майдан — щось неймовірно добре, що полонить, заворожує все єство і змушує діяти всупереч страхові.
Той страх, що безборонно гарцював на відкритих просторах людської душі; трансформував гени, породжуючи покірних людиноподібних істот, – раптом змалів, став знеформленою мікроскопічною масою, яка скигливо дисплеїла переполох за переполохом: "А що, коли…?"
Майдан помаранчево струменів, скиглення ледь дзинчало.
Натомість поставала Гідність Людини з Майдану.
Помаранчевого.
Тисячелюдного.
Наповненого ЛЮБОВ'Ю.
10-12-2004

Обурення одурених
                   розітнуло облуду —
і розлилося глухим гулом
                   скресаючої криги.
Пробудження заколисаних чужою правдою
                   піднімалось над Майданом
і трансформувалось у золоте сяйво.
— Як же довго я спав! -
         стоголосо мовив МАЙДАН –
й підняв широко відкриті очі,
                   поглянув у небо…
Від
     всеохоплюючого
           всепроникаючого СВІТЛА ЛЮБОВІ
заквилив
         раптово змалілий страх,
ховаючись у глухі шпаринки зболілої душі,
яка поволеньки зводилася з колін, щораз повторюючи:

"Свободу не спинити!"

Животворяща РАДІСТЬ змивала старі рубці.

10-01-2005

чорні дроти - нотним станом провисли.
чорні ворони вклякли нотами.
білий сніг виводить мелодію
під орудою віхоли.
2013-01-08

Провалююсь в чорну дірку часу ….g.h.j. d..f. .k..
Все плинно, все одномоментно,
Співіснування
неіснуючого,
забутого,
прийдешнього
Протикаєшся наче крізь бетон…
Все висить ні-на-чому, сколихується незримо
Звуки, перемішані з густим світлом, закручують свою спіраль –
То, може, десь є початок? Чи кінець?
Зринають видива Далі,
Босха
Дзюрчить кришталево цятка Латура
Принишкли квіти й колосся Білокур
Вривається голос Роберти Мамелі
Тихо і пронизливо
Всі тут, всі окремішні, знайомі незнайомці
Коливається, здригаючись, перша клітинна мембрана Всесвіту
Звивається площинно полотнище земного Буття
Маленький Принц зігріває Екзюпері – долоні до долонь
розвивається на вітрі шарф Айседори …

дірка – на те вона й чорна – що в один бік
як стрибок з космосу …
хіба що поруч виникне ще одна –
зі зворотнім падінням –
і
«що там, за Cвітлокраєм?»...

2012.10

Горобчик хвацько стрибнув на гілку, наче вершник в сідло

Задерикувато розчепірив хвоста, точними рухами почистив пір’їну, другу, третю і – хутко пурхнув геть

Гілка скрушно похиталась

Відтоді бачу силует
статечного горобчика
на тій гілці, хоч вона
вже давно порожня

2012-12-18

        - «О, не журися за тіло!»
Душа стрепенулась і завмерла
        - «ясним вогнем запалало воно…»
у полум’ї затріщали тверді рубці ярликів і шрамів загальноприйнятого бачення життя
        - «вільними іскрами вгору злетіло…»
замерехтіли, оживаючи,
Перелесник,
Той, що греблі рве,
Той, що в скалі сидить

        - «я їм тоді проспіваю
все, що колись ти…»
дзвеніла сила невмирущості, незнищенності ЛЮБОВІ. Пропри все.

Біля вчительського столу
наче пломеніла разом Мавкою,
у натхненному декламуванні фіналу "Лісової пісні"
красива незнайома фея...

2012-02-11

Холод повільно-неспішно впивається кігтями в плечі, ніжно тулиться, огортає-сповиває. Несила оглянутися, бодай поглядом відчасувати-відмежувати його. Навіть найменше намагання поруху викликає щемливий поцілунок морозу. Кожна вібрація тіла починає знерухомлюватись, льодяніти, волаючи-питаючи дерев: «Як же ви можете витерпіти таке?»
Холод лащиться, хапає за руки: «Не втечеш, не сховаєшся» - шепоче-регоче-гигоче.
Тепло тане-холоне, перетворюється на студень-кисіль.
Що це?..

2012-02-02

Відлітають мрії, мов птахи у вирій.

Стелиться за ними феєрверків слід.

2007

мрію … про
світ, у якому немає болю,
мрію ...
   
світ, у якому немає зброї.


    - Ото дивачка, регочуться «знавці»…

колись диваки мріяли про політ,
сьогодні юнаки майже буденно сідають у зореліт.
2012-02-06

    Який довершений і… оманливий спокій,
      залишеної вечоровою зливою,
        широко розлитої,
        окутаної тишею,
         калюжі.
Якими вражаюче реальними здаються віддзеркалення…
Як слухняно рухаються вони вслід твоєму переміщенню…

2009

Зупинись!
Оглянися.
Що ти сьогодні лишив по собі на Землі? Який слід?
Шматочок Радості чи крихту Любові -
тоді ти – на шляху до Людини,
на шляху творення Прекрасного в світі.

Ти зробив щось бридке чи огидне. –
Отямся!
Адже в кращому випадку ти можеш зустріти
всього сто весен (зим) на цій планеті.
2011.10.

Океан ЛЮБОВІ...
Здавалось, варто лишень віднайти туди дорогу, стежку, стежинку, просто прим’яту траву у тому напрямку – і ти вже там, бо незнане внутрішнє чуття невмовко тягнуло туди…
Бували миті, коли весь гармидер внутрішнього простору вклякав, обривався на півзвукові – і було чути шурхіт хвиль Океану – лише крок відділяв тебе від них.

Але...

А коли ти попри все втрапляв туди, пірнав у… -

тут була Вічність, здавалась, що це уже НА-В-І-К-И, не треба гребти, не треба зусиль – ти ж бо в
Л-Ю-Б-О-В-І.

Але…

Океан – це океан. Це ще не Всесвіт… ЛЮБОВІ.

До Всесвіту ще треба дійти, здійнятися, подолати (в собі) несправжнє, несуттєве, не…

І коли цього не зробити,

приб’єшся випадковою, непомітною спочатку, течією до
гавані Застояної води.

На її поверхні ледь помітні брижі,
і затхлий запах не проникає миттєво в твоє єство, а
поволеньки,
клітина за клітиною
підкорює собі
тебе.

А ти, заколисаний мрійливими мареннями першої миті занурення в Океан,
хитаєшся-гойдаєшся на його хвилях, який потроху
(бо без твоїх зусиль)
маліє і міліє …

І от вривається непрохане невідомо звідки і…

Океан – зник.

А може, то був і не Океан? – думаєш ти.- Може то просто болото, яке я прийняв за Океан. А його зовсім і не існує?

І ти починаєш «нове життя»…
з «новим, болотяним, баченням»,
смородом і
полюванням на здобич.

А Океан?

Сумно зітхали хвилі, порожньо гойдаючись у піднебессі. Стукали у твоє зачинене серце, приходили у снах.
    Щезни, Маро! - казав ти.
    Почуй мене! – казав Океан. – Гребти треба і при попутному вітрі. Гребти треба завжди.
І тоді випливеш. І тоді здіймешся.
У ЛЮБОВІ…

Але...

2011-07
.

На світанні,
    прокидаючись,
        Серце своє випогодив
Космосом Всесвіту?
2011-04-24

Поезіє, ти ще в мені жива?
Ще не обрізав крила
цей сва-
      вільний світ?
2011-03-19

Жити варто цієї хвилини,
а не цією хвилиною

2010.11.30.

О-сінь...

Під златолисту шерхіт кришталевий
цілуються туман і трави...
O-СІН-Н-НЬ

2010

Затьмарена душа метеликом тремтливим прагне
до людей, що начебто уже творцями стали
умілими й різці для скелі неприступної життя
роздобули, та й відсікають зайве так майстерно, ніби
посланцями від Бога є,
щочасно мудрими.

Гай-гай, затьмарена душа... Забула
дароване тобі і власні сили. Не там
шукаєш те, чого так прагнеш.
Космічний злет, тобі властивий,
відчуй в собі...
2004

Відчуваю:
про-
тікає час
єством, і тілом, і душею
весняним паводком
заполонивши...
2010-02-23

В оточенні Всесвіту,
окутане туманами думок,
райдугами відчуттів,
під вітрилами прагнень,
під зливами почуттів
взаємопереплетеннями
свідомого і несвідомого —
струменить життя.
2002

        Щастя
не їздить в білому лімузині…
        Щастя
не ходить пішки.
        Щастя
д а р у є   к р и л а!
2004

Торжество першого промінчика
блискітками сенсу
в краплинках роси
віщує прийдешній день.
03-2000

В напруженім чеканні
лежить земля.
Розтали вже сніги і
скресла крига. Ось-ось
почнеться сокорух,
розкриються бруньки, і
зелень забуя.
Передвесна.
2002

Горобчику, тобі не мерзнуть лапки
триматися за гілочку вві сні?
зима 2000

До часу треба ставитись поважно
Час не прощає нехтувань нізащо.
Він – як вода, що витекла, – збери!
2000

Підсвідомого розбурханий всесвіт
всеохоплюючих знань
розпеченою магмою накочується
на земну кору свідомості,
на поверхні якої мирно квітнуть
сади пізнаного, що через
свердловини думки
вихлюпнулося.
12-06-2003

І поставав цей храм –
у мене на очах –
спочатку стіни, потім дах.
Церковні бані на землі –
Тоді такі знекрилені були.
А зараз – рвуться в небеса.
25-02-2003

Скільки часу треба, щоб відчути Вічність?
– Мить.
Ця мить може слугувати тобі все життя...
14-06-2003

Поволеньки заповзає сірий туман у вечірнє місто,
хапає перехожих за поли, питаючи:

        "Ви мене кликали?"

Сідає на переднє скло машин,зазираючи людям в очі:

        "Ви мене кликали?"

Хвилями клубочиться біля будинків:

        "Ви мене кликали?"

Але
     його

     ніхто

            не кликав...

І тоді мокріє асфальт, листя й стовбури дерев;

лінії електропередач розвішують сушитися туманові сльози...
Ви

мене

    ...?

      А

        може...?