Відбулася презентація для журналістів моєї нової книги:

http://zakarpattya.net.ua/News/99228-Poeziiu-zakarpatskoho-avtora-Vasylia-Kuzana-viddzerkaleno-slovatskoiu-VIDEO

http://7dniv.info/%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8/%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D0%BA%D1%83%D0%B7%D0%B0%D0%BD-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%B2-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%83-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D1%83

"Любіть Ірванця" - саме так назвав свою передмову до книжки Олександра Ірванця "Любіть!", що вийшла торік у столичній "Критиці", поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: "Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І хоч він і пише віршів порівняно мало і, за власним зізнанням, повільно. Однак те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом". Так вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книжки стверджує: "Особисто мені його "бубабізм" не видається якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках. Здебільшого це контекстуальні тексти, які саме тому такі атракційні та яскраві, що ми всі пережили і "депутатські пісні", і Лазаренка, і народження гривні (…)… Не знаю, чи зрозуміє це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?"

Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж тоді нас так приваблюють старі пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що, розглядаючи їх, ми маємо можливість за-нуритися думками в той вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і навіть не прагнемо до цього, тих людей, подій, ситуацій. Та й для чого? Ці світлини і вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, героями, і навіть не дійовими особами історії. Вони цікаві своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…

Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни, можна назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: "Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності)". Але для такого дослідження час ще не настав, а тепер хотілось би поговорити про інше: про Сашка та його книжку віршів "Любіть!", тобто про поезію.
* * *


Сашко пише просто, інколи навіть здається - спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, продвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику "бубабізму" з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття.

Візьмемо, для прикладу, вірш "Тінь великого класика". При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на таблиці написали: "Вул. Уїльяма-Шекспіра…" Так, через дефіс. Навіть учні середніх класів знають, як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз і ще раз, то переконаєтеся, що в світі все відносне. Бо тінь великого класика - це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет вулицею з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму "Любов і помства", класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі актор Ріші Капур.
А всі ваші вірші, товариші, -
Ніщо супроти посмішки Ріші…
Сумно… Але - факт.


І таких фактів у книжці повно. "Пісня австралійського аборигена" - це пісня представника української нації. "Колізей" - це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.
…Себе у собі поріши.
Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,
І вогник любові на самому серці душі
Добий, щоб не мучивсь…


Такої сильної, актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні цих рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати "паровозики", які витягнуть книжку до друку, а автора - до нагороди.

Але навіть і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ, -
навіть і такий народ поет закликає возлюбити:
Возлюби, розлюби, а затим возлюби його заново
Цей народ, що оплакав не раз
І Джен Ейр і рабиню Ізауру,
А про Мотрю і про Катерину нараз
прочитав і забув.


Саме цей твір, точніше останні його рядки, є найбільш автобіографічним і наближеним до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:
Усміхнися і йди
і усмішку з губи не згуби.
Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся.
Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби.
Бо від нього
нічого подібного не дочекаєшся.


Колись давно російський поет Ф.Тютчев сказав:
Мы тех всего больнее раним,
Кто сердцу нашему милей.


Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом у надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, у надії розбудити гордість і бажання жити достойно.

Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби - розлюби. Саме звідси ота іронія, самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози.

А здатність посміятися над собою - це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, вища стадія прояву любові.

Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати вдоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття "мала батьківщина" в Ірванця зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання, щоб після смерті
Хай би росли такі темно-зелені
Мокрі й холодні кущі в головах.


Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятникиі стали вічно живими, принаймні в літературі.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
Бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.


Після такого посторгазменного зізнання (як свідчать психологи - зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося, стали майже пророчими.
* * *


Вірш "Любіть!" свого часу викликав стільки емоцій, засуджень, прокльонів серед національно свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували в найтяжчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів, і навіть совісті. Адже поет не сказав: "Любіть Україну!", як зобов'язаний говорити і писати кожен "інженер людських душ". Він закликав народ (читачів, електорат…): "Любіть Оклахому!", "Любіть Індіану!", Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і став масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка в Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що шанувальники спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.

А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий "стьоб", який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але завдяки своїй легкості та елегантності, почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.

Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом еліти. А карнавальність у його поезії посідає тільки чітко визначене автором місце і виконує певну, вказану автором, роль.
* * *


Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини в сучасному світі. Скільки б не перечитував книжку, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями з власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині іде мороз.
Де б життя не носило, і яких мені звань
не дало воно,
Та коли запитально подивиться
мені в очі Апостол Петро,
Я скажу: "Я - солдат будівельного батальйону.
Я - ніхто…"


Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Гадаю, що ні.
* * *


І насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що, починаючи цей есей, я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники. А саме за те, що він, віддано люблячи Україну, пише: "Любіть Оклахому!", що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну сутність, пише: "Я - ніхто". За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, пише глибокі, серйозні, зовсім не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…

* * *

"Любіть Ірванця" - саме так назвав свою передмову до книжки Олександра Ірванця "Любіть!", що вийшла торік у столичній "Критиці", поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: "Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І хоч він і пише віршів порівняно мало і, за власним зізнанням, повільно. Однак те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом". Так вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книжки стверджує: "Особисто мені його "бубабізм" не видається якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках. Здебільшого це контекстуальні тексти, які саме тому такі атракційні та яскраві, що ми всі пережили і "депутатські пісні", і Лазаренка, і народження гривні (…)… Не знаю, чи зрозуміє це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?"

Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж тоді нас так приваблюють старі пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що, розглядаючи їх, ми маємо можливість зануритися думками в той, вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і навіть не прагнемо до цього, тих людей, подій, ситуацій. Та й для чого? Ці світлини і вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, героями, і навіть не дійовими особами історії. Вони цікаві своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…

Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни, можна назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: "Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності)". Але для такого дослідження час ще не настав, а тепер хотілось би поговорити про інше: про Сашка та його книжку віршів "Любіть!", тобто про поезію.
* * *


Сашко пише просто, інколи навіть здається - спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, продвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику "бубабізму" з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття.

Візьмемо, для прикладу, вірш "Тінь великого класика". При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на таблиці написали: "Вул. Уїльяма-Шекспіра…" Так, через дефіс. Навіть учні середніх класів знають, як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз і ще раз, то переконаєтеся, що в світі все відносне. Бо тінь великого класика - це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет вулицею з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму "Любов і помства", класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі актор Ріші Капур.
А всі ваші вірші, товариші, -
Ніщо супроти посмішки Ріші…
Сумно… Але - факт.


І таких фактів у книжці повно. "Пісня австралійського аборигена" - це пісня представника української нації. "Колізей" - це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.
…Себе у собі поріши.
Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,
І вогник любові на самому серці душі
Добий, щоб не мучивсь…


Такої сильної, актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні цих рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати "паровозики", які витягнуть книжку до друку, а автора - до нагороди.

Але навіть і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ, -
навіть і такий народ поет закликає возлюбити:
Возлюби, розлюби, а затим возлюби його заново
Цей народ, що оплакав не раз
І Джен Ейр і рабиню Ізауру,
А про Мотрю і про Катерину нараз
прочитав і забув.


Саме цей твір, точніше останні його рядки, є найбільш автобіографічним і наближеним до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:
Усміхнися і йди
і усмішку з губи не згуби.
Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся.
Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби.
Бо від нього
нічого подібного не дочекаєшся.


Колись давно російський поет Ф.Тютчев сказав:
Мы тех всего больнее раним,
Кто сердцу нашему милей.


Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом у надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, у надії розбудити гордість і бажання жити достойно.

Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби - розлюби. Саме звідси ота іронія, самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози.

А здатність посміятися над собою - це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, вища стадія прояву любові.

Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати вдоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття "мала батьківщина" в Ірванця зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання, щоб після смерті
Хай би росли такі темно-зелені
Мокрі й холодні кущі в головах.


Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятникиі стали вічно живими, принаймні в літературі.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
Бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.


Після такого посторгазменного зізнання (як свідчать психологи - зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося, стали майже пророчими.
* * *


Вірш "Любіть!" свого часу викликав стільки емоцій, засуджень, прокльонів серед національно свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували в найтяжчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів, і навіть совісті. Адже поет не сказав: "Любіть Україну!", як зобов'язаний говорити і писати кожен "інженер людських душ". Він закликав народ (читачів, електорат…): "Любіть Оклахому!", "Любіть Індіану!", Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і став масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка в Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що шанувальники спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.

А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий "стьоб", який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але завдяки своїй легкості та елегантності, почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.

Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом еліти. А карнавальність у його поезії посідає тільки чітко визначене автором місце і виконує певну, вказану автором, роль.
* * *


Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини в сучасному світі. Скільки б не перечитував книжку, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями з власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині іде мороз.
Де б життя не носило, і яких мені звань
не дало воно,
Та коли запитально подивиться
мені в очі Апостол Петро,
Я скажу: "Я - солдат будівельного батальйону.
Я - ніхто…"


Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Гадаю, що ні.
* * *


І насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що, починаючи цей есей, я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники. А саме за те, що він, віддано люблячи Україну, пише: "Любіть Оклахому!", що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну сутність, пише: "Я - ніхто". За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, пише глибокі, серйозні, зовсім не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…