Я народилася, коли мені було дев’ятнадцять. Це сталося в переддосвітню годину, було тихо, догорали останні зорі… Розплющивши очі, я вперше побачила світ, він був зовсім не схожий на той, яким я його уявляла до народження, він був сповнений почуттями – щирими, сильними, всепоглинаючими та всемогутніми почуттями, котрі надавали крила, п’янили, доводили до запаморочення в голові, змушували серце вистрибувати з грудей…
Дивна то річ – народжуватися… А ще дивніше розуміти, що все, що було до народження – то лише сон, примара, і що не було нічого справжнього… Та і зовсім то не я була, а якесь дивне створіння, котре жахалось саме себе і не знало спокою. Що ж змінилося? Тепер є сенс життя, завдяки йому я і з’явилася на світ того ранку. Доки в твоєму існуванні немає сенсу – ти мертвий! Більшість людей так і живуть мертвими усе життя, що ж, не всім у цьому світі пощастило народитися…
Світ лежав на моїх долонях, займалася зоря, а серце розривалося від щастя – так починався перший день мого життя.

Кожен із нас збирає свої спогади по крихті, складаючи їх одна до одної…Згодом ці крихти утворюють цілу купу, про яку ми з ностальгією кажемо «Минуле»…
Як же нам подобається, як то кажуть - довгими зимовими вечорами, перебирати ці крихти, особливо, якщо серед них є такі, котрі викликають страждання та жаль до себе, адже це так романтично – надувати соплі бульбами, згадуючи це саме «Минуле» та оплакувати свою нещасну долю, особливо при свідках, всі нормальні люди це роблять… А найвища ступінь страждання – це коли твої дорогоцінні крихти перетворюються на купу сміття, і неважливо, що ти сам у це не віриш, головне – переконати оточуючих, що ти вирішив раз і назавжди розірвати зв’язок з тим, що було колись і почати нове життя, підпалити те кляте звалище непотрібу, а потім труїтися їдким димом… Це дає тобі стопроцентну гарантію, що ти отримаєш співчуття і підтримку, адже кожен із нас тільки цього і прагне, і ти навіть на якусь мить забудеш, що ті співчуття і підтримка фальшиві, а потім оговтаєшся і згадаєш, що всі чхати на тебе хотіли, так само, як і ти на них…Може, ти спробуєш зрозуміти, хто більший лицемір – ти чи вони, але це навряд чи, бо ти ж знаєш, що всі навкруги погані, крім тебе, ясна річ.
Зарядившись дозою жалю до тебе з боку вірних ( і не дуже) друзів, можна продовжувати перебирати крихти – така собі моральна мастурбація… Тільки потрібно не забувати про одну важливу у житті кожної порядної людини річ – інколи ти теж маєш вдавати любов до оточуючих, щоб не викликати суспільного осуду, ну справді – ти ж не цілковита свиня, тим паче, що це зовсім не важко, багаторічний досвід дає чудові результати, мить – і твоя пика виказує, що ти всією душею переживаєш за ближнього, хтось може навіть повірити, що ти насправді сентиментальний ідіот, у такі миті починаєш жалкувати, що не пішов в театральний, такий талант пропадає…
Бувають, звісно, рідкісні хвилини прозріння, коли жалюгідна правда все-таки знаходить у твоїй набитій під зав’язку мотлохом голові мозок, всі важко переживають зустріч цих рідкісних явищ (я про мозок та правду). І в ці хвилини одкровення ти розумієш (що вже саме по собі неабиякий прогрес), що немає в тебе ніяких крихт, і «Минулого» немає, є лише дзвінка порожнеча, яку ти по черзі (а інколи і в комплексі) заповнюєш ілюзіями та алкоголем…