Душе моя, благаю - схаменися!
Ти у минуле більше не дивись!
Та з розумом нарешті помирися,
Бо втратиш все,
Як втратиш ти його колись...

Якщо болить, то плач, а я сміятись буду!
Як ниє, то кричи - я скажу все віршем.
Але ніколи більше не впущу на кпини людям
І ти воскреснеш у новій любові з новим днем!

Осінній вечір. У кімнаті пусто.
Думки заплутались…
Не пишуться вірші…
Субота. Все як завжди:
Я і стіни( Що ж, не густо)
І твоє фото в моніторі…
Чи вже, може, у душі???

Цей світ краде тебе у мене щохвилини, -
Стирає образ твій і спогад мій про нас.
Борюсь…та чи спинити зможу ту лавину,
Ім’я якій - наш кращий друг і лютий ворог – Час?

Він мене поцілував
Й полетів за неба край.
Поглядом лише сказав:
«У твоїх обіймах рай...»

Бережи його, Господь,
Там від болю та біди.
Від печалі та незгод,
Божа Матір, захисти.

Під Архангела крилом
В самоті чужих ночей
Хай він спить спокійним сном.
Я ж зітру сльозу з очей.

Хай колись мене згада
Та ім’я прошепотить.
Хай життя мине! Дарма!
Бо життя – то тільки мить!

(переспів з Роберта Бернса)

Я хочу написати про весну!
Весну життя, хмільного від кохання!
Та як, порадьте, музу цю сумну
Прогнати геть, здійснити як бажання?!

Десь глибоко в душі сховався біль...
Він не дає над суєтним злетіти.
Так хочу повернутись у весну мого життя
І так довіку жити.

Прийде той день, коли я перестану
Читати знову й знов твої листи.
Прийде той день…Тоді я інша стану.
Та в серці завжди буду я нести
Оту любов, що спогадом печальним
Залишилась в щоденнику моїм.
В житті для мене став ти нереальним.
Таким моїм! Та все ж – таким чужим…

Підкрався вечір,
Наче чорна кішка.
Заглянув у вікно,
Як завжди крадькома.
-Заходь мій, друже,
Сміливіш!
(Що? Знову ми удвох?)
Сідай край ліжка.
Мовчиш? Гаразд…
Балакатиму я.

-Ти знаєш,
Страшно, -
Як Ікар,
Здійнявшись в небо,-
Спалити крила
Й каменем упасти вниз.

-Ти знаєш,
Боляче,-
Для нього я БУЛА, -
Так треба…
У мене – це любов,
У нього – віковий каприз.
Пробач. Я знаю.
Чув ти це не раз, не двічі.
Ти бачив сльози й страх,
Молитву чув і тихе каяття,
Ти не жалів,
Лиш ніжно цілував у вічі
І листям за вікном
Нашіптував: «Ти не одна!»

Сьогодні – інше…
Плакати не буду. Досить!
Скажу лиш, друже,
Річ таку:
Зрікаюся любові,
Що лиш біль приносить.
В минуле двері зачиняю.
Я ЖИВУ!

Ти повернувся…
Знов цілуєш мене в губи,
Розлуки крига тане й ллється сіллю по щоці.
Прекрасна мить…
Тепер я знаю, більше вже її не буде –
Я відпускаю журавля – мені миліш синиця у руці!

Ти повернувся…
Але я зосталась,
У тій зимі, холодній і самотній,
Як північний лід.
Я помилилась -
Ми не закохались:
Ти все одно підеш і я тобі не гляну вслід…

Мабуть, прийшла пора прощатись і прощати…
І серце розливається словами на папір.
Так важко думати про це, так хочеться кричати:
«Я не забуду, поки дихаю! Повір!».
Я не забуду…
І нехай життя диктує свою правду,
Бо знов між нами океан, твоє мовчання і твоя сім’я,
Я відпущу, прощу, проте ніколи не забуду,
Бо доки десь на світі б’ється твоє серце,
Житиму і Я !

Що може бути більш промовисте,
Аніж мовчання?
Воно, як нам відомо –золото,
Не срібло і не мідь.
Що може бути довше, ніж чекання,
Коли не знаєш, що за ним –
Падіння чи політ.

Коли мовчать вуста – говорять очі.
Ця мова вічна.
В ній усе, про що болить.
Чекання ж може стати сонцем серед ночі, -
Коли чекає серце – розум спить…

Чому у сни мої приходиш ти щоночі?
В той нереальний світ,
Де кожна мрія має право на життя!
Чому у снах ми разом?
Може сни пророчі?
Вони ж такі несхожі на життя…

У снах ти мій – в житті належиш іншій жінці,
У снах і я твоя – в житті належу лиш самій собі…
Якби ж ти знав, як сильно хочу я, бодай на цій сторінці,
Сказати все, про що не можу я сказати у житті тобі…

Забути б все,
Сказати : «Досить!»
Бо серце, бідне,
Спокою так просить!
Рида! Блага!
Розп’яте почуттям,
Розп’яте тим, що було…
І чого не буде поміж нами….

І знову зустріч…
Знову лиш у сні, не наяву!
Чому? Чому? Чому?
Свідомість знов снує ту павутину…
Там ти і я
І жоден з нас не відчува провину.
Там навіть світ затих
Й заплющив очі:
«Кохайтесь, грішники, Бог спить.
Для вас весняні ночі!».
О, Світе любий, не благословляй!
Не знайдуть на Землі цій рай,
Ті, хто коха шалено і без правил.
Платить треба за все-
Це правило всіх правил!
Я б заплатила, лиш назвіть ціну,
Я б заплатила, щоб на мить одну
Цей сон у дійсність обернути,
В тім сні, в ту ніч з тобою разом бути…
І знову зустріч…
Знову лиш у сні, не наяву
Чому? Чому? Чому?


Великдень 2008р.