Тихо, тихо, тихо…
Мовчи, завмри, не дихай…
Тихо…Так чарівно тихо.
Чуєш? Чуєш цю тишу?...
Це диво, Це чути шепіт Бога,
Чуєш?...
Хіба не чуєш…
Душею слухай!
Він десь отут говорить у грудях…
Слухай, слухай, слухай…

Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...
(Федеріко Гарсія Лорка
«Поема самоти»)

Ми люди порожні
Опудала подорожні
Голови солом’яні
До купи клонимо...(Т. Еліот)


Самотність
Пуста кімната, тіні на стінах…
Пальцями перебираєш повітря,
Намагаючись вхопити за руку мить,
Зберегти хоча б її…
Дождливі очі, простір порожній..
Так хочеться його заповнити,
Хоча б гірким дощем
Так хочеться, існувати, а не розчинятись…
Так хочеться плакати, лише б не мовчати…
Нехай правда цих сліз тече ріками..
І може так її більше стане …
Хоча навряд, от би якби плакати зміг кожен,
Була б ще надія..
Якби кожен заплакав, була б ще надія…
А так, в пустій кімнаті лише огидою тхне,
Смердить запахом синтетичних життів.
підробками, автоматичними відчуттями,
І гнилими думками.. просто тілами.
Але сни ще сняться…
Вони досі приносять свої картинки у голову.
Але на ранок їх завжди забувають.
От якби хтось згадав…
Згадав і заплакав…
Тіні, тіні на стінах квартир,
У кам’яних обіймах,
У просторі машин,
Де серце вже не переганяє кров,
А п’є електрику, по кабелях оптоволокна
Кричати у відчаї, може хтось почує…
Може хтось ще існує,
Може хтось ще живе…
Самотність
І на стінах лише тіні
І мить тікає зрадниця кудись.
А за вікнами осінь…
Але дощу нема..
Бо тут підробна навіть самота…