Пожовкле листя смутку–це дивна згадка вічного і теплого, ніжного і милого, холодного і жорстокого.
Ми з тобою–це дві різні частини чорного та білого кольору, які заповнили простір. Чому в безодні холодних та ясних, теплих та тихих ночей ми розлились як два діапазони ти десь тут, я далеко? Чорний колір твого білого світу заповнює тишу мого простору. У безлічі райдуг я заблукала у лабіринті пошуку червоної та світлої частини твого життя.
А все почалося з того, що чорне і біле злились у гармонію почуттів. Чорне прагнуло до реалізації світла, а біле до чорного. Світ вигаданий білим кольором прагнув побудувати міцний фундамент, хоч завжди залишав дивні сліпі сліди свого існування. Білий завжди приховував ясність свого світу і замальовував фарбами пустоту, яка утворювалась…
А потім була німа розмова сліз у безодню ночі і два кольори розлились по палітрі.
Зараз чи потім хтось з них зрозуміє наскільки важливо було гарно разом, а поки вони одинокі. Хоч чорний колір палає шаленим вогнем та розтопити білу кригу неможливо. Почуття світлого, теплого та дивовижного перетворилось в пил буденності та зачепило струни.
Отак і ми розлились по палітрі і кожен з нас прагне те, що хоче. Один хоче бути частиною іншого, а той ховається за маскою мовчання, і почуття світлого і чистого перетворилось в хмари темного й неясного. І колись коли білий зрозуміє наскільки важливо це–буде надто пізно. А лист в нікуди знайде сторінку і переверне аркуш буднів і біле та чорне знову будуть разом у сні.