іржавіє день
виблякає метелик
в’ялі рейки хриплять ледь чутно
горіла грінка горизонту надкушена втомою
сонце позіхає довго гаряче…
пил гасить серцебиття
на чотири боки черінь…
метелик зомлів
око на крильцях діркою
око прірвою
на увесь обрій
обрій брязкає поїздами
котяться вагони у плавильню сонця
засувка чорніє
подекуди пропалена зорями
метелик струшує іржу чекання
і падає
у матіоли
ніч

26 липня 2015
в очікуванні дощу

Прийми мою любов, коханий.
Прихились до серця мого.
Воно відчинить тобі
в'язницю лона мого.
І в'язниця перестане бути в'язницею,
буде палацом,
а той, хто мав бути в'язнем,
стане царем, володарем моїм.
Коханий,
в країні очей моїх
заблукає твій погляд.
І у несподіваному озері жаги
там, у країні очей,
ти солодко утопиш
свій погляд.
Він, шукач доказів
мого кохання,
полине на саме денце озера...
Бережись, бо за поглядом
тягнеться душа.
Ось і вона, душа твоя,
тихо сплеснула, зойкнула,
і вже блискучою срібною рибкою
кинулась у прірву
озера жаги.
І душа твоя раптом
відкрила для себе,
що їй тут так хороше,
що вона ніби тисячі років
жила у цій стихії
і у цій стихії — невмируща.
Щоб не злякати
цю свою здобич,
я не зачиню ворота
у країну очей моїх,
мої повіки мужньо
витримають безкінечне кохання.
Я дивитимусь у твої очі.
Промені з вій моїх
лоскотатимуть твої зіниці,
які загубили погляд
у країні очей моїх.
Хочеш, я поділюсь
володіннями своїми,
розітну кордони жаги,
щоб не тільки рибка твоя срібна
спізнала озера мого,
а щоб цілющі води озера цього
ринули у тіло моє,
віднайшовши тіло твоє:
напоїти мене,
щоб напоїти тебе, —
таке вже це озеро жаги
велике і щедре.
Бачу силу твою,
бачу вогонь твій,
відчуваю твоє терпляче нетерпіння,
передчуваю тілом усім,
що полонини грудей моїх,
рук моїх,
ніг моїх,
не встоять перед
мільйонним військом
дотиків уст твоїх,
долонь твоїх.
Зброя твоя не смертельна,
але всім фортецям
тіла мого відомо,
що впадуть вони
у довгій боротьбі
і будуть твоїми,
володарю мій.
Це твоя солодка помста
за викрадення
срібної рибки душі.
Царю мій,
ти не поспішаєш повернути
свою срібну рибку,
бо знаєш,
що їй там так добре,
як і у свого господаря.
Ти забуваєш
про душу свою,
бо всі думки і всі бажання
спрямовані до душі моєї.
Тіло моє
ще тримає солодку оборону,
але воїни жаги твоєї
вже перетворилися
на мирних садівників.
І вся шкіра моя відчуває,
як розквітли на ній
сади квітів небачених,
а коріння садів цих
настійливо і ніжно
росте у глибини тіла мого,
щоб випити із лона мого
усі таємні соки,
щоб змусити душу мою
випурхнути у ці сади
ніжною птахою,
п'янким ароматом,
зарум'янити стиглі плоди,
яких ти прагнеш скуштувати.
Але стережись,
бо наскільки отруйні ці солодощі,
настільки солодкі ці трунки.
Ти, царю мій,
не слухаєш мого попередження,
ти куштуєш
плодів моїх,
ти просиш напитися
з уст моїх,
а таємниця лона твого
шукає розгадки
у таємниці лона мого.
І руки твої
вже не терплять
ніяких заперечень,
і губи твої
замкнули моє красномовство
і красномовство тіла мого,
щоб сказати,
що твій трунок
теж небезпечно солодкий.
Володарю мій,
я розгублена
перед твоєю силою і красою.
І по якійсь хвильці
зачаровано спостерігаю
у дзеркалі зіниць твоїх,
як пташка душі моєї
кидається у безодню вод
за срібною рибкою душі твоєї...
Але я не встигаю злякатися,
а тільки встигаю подумати,
що ти не дозволиш утопитися
пташці моїй...